USD26.4991

Росія тішиться зі власної дикості, Україна ж зі своєю бореться – Грицак

Знаний український історик і публіцист Ярослав Грицак акцентував увагу на основоположному й цивілізаційному, що лишалося за лаштунками в палкому обговоренні ситуації із президентом Петром Порошенком і вже колишнім головою Дніпропетровської облдержадміністрації Ігорем Коломойським

Багато говорять, пишуть і сперечаються про конфлікт між Порошенком і Коломойським: хто з них правий, а хто – не правий; чому Порошенко почав боротьбу з олігархами з Коломойського, котрий так багато зробив для порятунку України в критичний для неї час, а не з Ахметова; яке право він має взагалі вести цю боротьбу, якщо сам є олігархом, а його заводи далі працюють у Росії тощо.

Усі ці питання, як то кажуть, мають право бути. Однак дискусії щодо них відвертають нашу увагу від головних, підставових речей. Я не взявся б писати на цю тему, якби хто-небудь із дискутантів звернув увагу на це. Та оскільки ніхто цього не зробив – прийдеться самому.

Отже, річ перша: чому Порошенко почав із Коломойського, а не з Ахметова чи Пінчука? Відповідь для мене очевидна: Коломойський порушив монополію держави на насильство. Це та монополія, про яку писав Макс Вебер і на якій ґрунтується кожна ефективна політична система. Справедливо чи несправедливо – це вже інше питання. Але для кожного суспільства більшою проблемою є не брак справедливості, а брак безпеки: дай нам волю, ми легко повбивали б одне одного. У кожному разі, утримуючи власні воєнні батальйони, Коломойський, навіть якщо він це робить із благородного бажання захистити Україну, переступає дуже важливу межу, що становить загрозу і для існування держави, і для безпеки суспільства. Тому починати треба було таки з нього.

Читайте также:

Що відбувається в Одесі й чому одесити протестують. ФОТО, ВІДЕО

Річ другу видно лише з історичної перспективи останніх 20–25 років. Політично Росія й Україна на початку 1990-х вийшли з комунізму більш-менш за однакових обставин: сильно ослабленій державі відповідало слабке суспільство. Справжнє розходження між ними сталося не 1991-го, а кілька років по тому, у 1993–1994 роках. Й Україна, й Росія переживали тоді глибокі політичні кризи. Вони мали різний характер, але структурно були подібні. Йшлося про гострий конфлікт двох більш-менш рівних сил. Українська криза була породжена протистоянням україномовного Заходу й російськомовного Сходу, російська – конфліктом між президентом і парламентом. Обидві були тим небезпечніші, що відбувалися на тлі крайнього зубожіння суспільства. Добре пам’ятаю прогнози тогочасних аналітиків, які передрікали смерть України та кінець Росії.

Читайте также:

В Страсбурге сообщили, на кого жаловаться за преступления боевиков «ЛДНР»

Цього не сталося. Україна й Росія пережили не лише 1994-й, а й усі наступні роки. Однак, важливо, як кожна з них вийшла зі своєї кризи. Російська скінчилася тим, що в жовтні 1993 року Єльцин розстріляв парламент танками. Українська ж розв’язалася не в насильницький спосіб: україномовний Кравчук віддав владу російськомовному Кучмі після відносно чесних і відносно демократичних виборів.

Від того часу і до Євромайдану в Україні бачимо певну модель: щоразу, коли криза досягає крайньої межі, владні еліти сідають за стіл і домовляються. Цю модель пробував порушити Янукович за довгі тижні Майдану. Але за це був тим же Майданом жорстко покараний.

Спосіб, у який розв’язався конфлікт між Порошенком і Коломойським – без надмірної істерії і з заявами про взаємну лояльність – показує, що українська політична система, після шкоди, завданої Януковичем, повертається до цієї моделі. Це те, чого недобачають численні коментатори цього конфлікту.

Від початку 1990-х минуло 20–25 років. Це вік дорослої людини. Країни з таким віком повинні би мати список перших успіхів, котрі свідчили б про їх дорослішання. Але ні Україна, ні Росія тут не мають чим дуже похвалитися. В обох на зміну дикому комунізму прийшов дикий капіталізм. Формації змінилися, дикість залишилася.

Однак є одна суттєва різниця: Україна таки бореться зі своєю дикістю. Росія ж, як виглядає, нею задоволена й навіть гордиться. Вона виросла в таку собі країну-хулігана, якому нічого показати світові, окрім власної агресії.

Українське “тіло” худосочне й обтяжене болячками, як собака реп’яхами. Та все одно воно, майже інстинктивно, знаходить адекватні відповіді на все сильніші виклики.

Пишу це не заради самозаспокоєння, а з потреби зберігати ясний погляд у часи кризи. Бо що менше першого, то більше другої.

Ярослав ГРИЦАК

Очень плохоПлохоСреднеХорошоОтлично (Еще нет голосов, оставьте первым)
Загрузка...

Комментарии (0)

Чтобы оставить комментарий необходимо

"В политике приходится делать много такого, чего не следует делать."

© Теодор Рузвельт

Пришло время сформулировать для мира и прежде всего для себя самих, что такое Украина – эксперт

Самые дешевые авиабилеты: украинцы помогут путешественникам всего мира

Вторжение в РФ: украинцы резко ответили на инициативу Рады

Заяви поляків не загрожують нам нічим, окрім зіпсованого настрою – політолог

Курс валют в Украине: гривня резко теряет позиции

Самые маленькие в мире: нардеп сравнил гонорары украинских деятелей культуры

Потребительская корзина: украинцам придется затянуть пояса

Большие перемены грядут для владельцев «карточки киевлянина»

Россия пытается всего лишь оттянуть крах “ЛДНР”

Как Путин завещал: боевики выпустили на передовую детей

Срочно: жертва Зайцевой записала первое обращение из больницы

Беги уже сейчас: учимся распознавать провальные отношения

Климкин опроверг главную ложь Путина

Притязания ровенского профессора: скандал набирает обороты

Саакашвили сообщил, кто занимался похищением его соратников

Украинец произвел спортивный фурор в США

Установлена диета, которая продлевает жизнь

Как выглядит самый дорогой земельный участок в мире

Советник Трампа прибыл в Харьков: фото

Спокойной ночи: диктатор Мугабе шокировал весь мир своим заявлением