USD27.4919

Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам’яті в Україні

Світло від темряви: чому Умланд не має рації щодо політики пам'яті в Україні

Андреас Умланд аж ніяк не належить до тих самопроголошених “знавців України”, кожна теза яких викликає принципову незгоду й бажання гостро полемізувати. Скоріш навпаки – його тексти (і наукові, й публіцистичні) здебільшого зважені, компетентні і незмінно прихильні до країни, яку він досліджує, попри вельми критичне ставлення до багатьох описуваних ним явищ. Це стосується і його недавньої статті “Українська політика пам’яті заважає євроінтеграції”, що побачила світ спершу в голландському перекладі, а відтак і по-англійськи, по-російськи (тут і тут) та (скорочено) по-українськи.

Головний пафос тексту – не прокурорський, як це характерно для багатьох професійних борців із “бандерівщиною” – від Мак-Брайда до Росолінського-Лібе, а радше дружній та застережливий. Він визнає – цілком слушно, – що всі народи мають певні проблеми із власним минулим, з його найтемнішими, найнепривабливішими сторінками, і що рідко який національний уряд воліє займатися цими сторінками без відчутного зовнішнього чи внутрішнього тиску.

Україна під цим оглядом репрезентує особливо складний випадок – не лише тому, що як відносно молода держава має певні проблеми з національною ідентичністю та розмаїтими внутрішніми поділами, а й тому, що перебуває під потужним зовнішнім тиском з боку колишньої метрополії – “головного неґативного протагоніста її національної пам’яті”, як зазначає Умланд.

“Кремлівська закордонна політика, – пише він, – завжди гіпертрофовано амбіційна, цинічна й безцеремонна, віднедавна знов визначається агресивним імперіалізмом та войовничою українофобією. Ситуацію ще більше ускладнює наявність в Україні досить чисельної російської меншини… Свідоме маніпулювання проблемами національної пам’яті та міжетнічних взаємин – важлива складова так званої гібридної війни Москви проти Києва. Кремлівський наступ на українську націю здійснюється з дня на день за допомогою як м’якої, так і твердої сили, військовими й невійськовими засобами”.

В цьому сенсі вони намагалися використати ревізіоністську Німеччину у власних цілях – приблизно так само, як і совєти. Проте і Бандера, і Сталін прорахувалися, – кожен на свій лад. Нацисти не прийняли Української держави, проголошеної оунівцями у Львові, як доконаного факту й посадили усіх її очільників до концтабору. Гітлерівці потребували колаборантів, але не союзників. У цьому сенсі, як саркастично зауважив Мотиль, вони мимохіть врятували бандерівців від долі колаборантів і, ймовірно, фашистів – як це трапилося з квазі-незалежною Словаччиною чи Хорватією: “Бандерівці змушені були піти у підпілля й очолити врешті широкий рух опору супроти нацистської, а згодом совєтської окупації. Німецькі документи переконливо підтверджують, що нацисти справді вважали Banderabewegung [бандерівський рух] серйозною антинімецькою силою”.

Значно поважнішою проблемою для апологетів ОУН є не її гадана “колаборація”, а досить добре задокументований антисемітизм багатьох її провідників. Хоч він і не був, як зазначає Умланд, чільним аспектом їхньої ксенофобії (бо ж, на відміну від нацистів, вони не вважали євреїв примордіальним ворогом, трактуючи їх як “усього лише” російських чи польських прихвоснів), така настанова, безумовно, сприяла участі далеко не поодиноких членів ОУН в антиєврейських акціях. Та все ж найтемнішою сторінкою в історії українського націоналістичного руху є участь УПА – чи принаймні окремих її загонів – в антипольській етнічній чистці на Волині. Тут уже важко говорити по “самодіяльність” окремих членів, оскільки екстермінація польських осадників була, за всіма ознаками, добре спланована й санкціонована принаймні реґіональним командуванням УПА.

Нема жодних підстав ідеалізувати всіх членів УПА як лицарів без страху та докору. Але й так само несправедливо усіх їх демонізувати, як це робили совєти і робить досі московська і промосковська пропаґанда. Насправді спадщина і ОУН, і УПА є двоїстою. Вона включає, з одного боку, ультранаціоналістичну ідеологію, ксенофобські стереотипи і надмір нічим не виправданого насильства, що має бути однозначно засуджене. А з іншого боку, вона включає також високі зразки героїзму, самопожертви й ідеалістичної відданості справі національного визволення, – все те, що зберігає свою актуальність, особливо сьогодні, коли Україна веде “війну не на життя, а на смерть”, за словами самого Умланда, з тим самим фактично ворогом, із яким боролася в другій половині 40-х років Українська Повстанча Армія.

Читайте также:

“Дальше, пожалуйста”: победитель на пост директора заповедника глупее школьника

Відокремити ці дві спадщини одну від одної досить складно – як для прихильників, так і для противників ОУН і УПА. Можна, звісно, сказати, що ОУН і УПА, як і всі підпільні організації та партизанські армії, мали своїх героїв і лиходіїв. Проблема, однак, полягає в тому, що героями й лиходіями досить часто були ті самі особи. І відокремити їхні добрі і лихі вчинки, шляхетні й нікчемні, героїчні і ниці, на практиці не менш складно, ніж відділити світло від темряви.

Пам’ять і міф

Національні лідери, включно з батьками-засновниками сучасних націй, рідко бувають такими шляхетними й бездоганними, як виглядають – на пам’ятниках, поштових марках та сторінках підручників. Небагато ізраїльтян визнають сьогодні засновників своєї держави звичайними терористами чи, ще гірше, організаторами й виконавцями доволі брутальних етнічних чисток. Небагато американців воліють догледіти у батьках-засновниках своєї нації расистів і рабовласників, а подеколи й ґвалтівників. Національні символи живуть власним життям, часто досить відірваним від реальності.

Національна пам’ять куди більшою мірою є продуктом політичної і культурної міфотворчості, ніж прецизійного наукового знання. Це не означає, що наукове знання – безпорадне і недоречне перед міфотворчістю. Це означає лише, що знання має свою окреслену територію, яку слід жорстко охороняти. Міф не можна перемогти науковим знанням, тому що він оперує засадничо іншою логікою та арґументацією. Але його вплив і засяг можна обмежити; можна не допустити його на територію академічних знань.

Читайте также:

Ялты-2 не будет. Действия Кремля – это авантюра с тяжелыми последствиями – политолог

Мене не турбує прославляння ОУН і УПА, поки воно не включає в себе прославляння їхньої авторитарної, криптофашистської ідеології, не тягне за собою прославляння деяких їхніх сумнівних або й відверто ганебних вчинків і не ретранслюється в електоральну підтримку для місцевих йобіків, путінів і лепенів. Поки УПА в Україні символізує насамперед антисовєтський / антиросійський опір і поки цей опір є винятково актуальним у зв’язку з тривалою російською аґресією, симпатії до УПА в Україні неминуче зростатимуть, незалежно від того, що про це думають наші польські сусіди чи західні доброчинці. Три роки тому, до російського вторгнення, лише 27% опитаних українців визнавали УПА борцями за національну незалежність, тимчасом як 52% з цим не погоджувалися. Сьогодні заслуги УПА визнає 41%, заперечує 38%, і ще 21% вагається, не в змозі однозначно відповісти на справді складне запитання.

Ця зміна громадської думки аж ніяк не є результатом якоїсь специфічної урядової політики чи, як вважають професійні “бандероборці”, зусиль Інституту національної пам’яті на чолі з “великим і страшним” Володимиром В’ятровичем. Насправді цей інститут має надто маленький штат і надто мізерні ресурси, щоб ефективно впливати на громадську думку у масштабах великої й різнорідної країни. Властиво, такого впливу не має й уряд; у кожному разі, він аж ніяк не є єдиним чи головним гравцем на ідеологічному полі, зокрема коли йдеться про політику пам’яті. Україна – це все-таки не Росія, де всі ідеологічні приписи впроваджуються жорстко й централізовано, а всі відступи чи порушення контролюються й криміналізуються. Український публічний простір достатньо плюралістичний і анти-оунівські / анти-упівські дискурси в ньому майже так само поширені, як і “апологетичні” та “глорифікаційні”. Ні уряд, ні УІНП на чолі з В’ятровичем не мають жодної монополії на політику пам’яті в Україні. Їм доводиться конкурувати і з впливовими місцевими проросійськими медіями, і з запекло українофобськими медіями з Росії (доступ до яких в Україні практично не обмежений), і не в останню чергу – з давньою совєтською традицією демонізації ОУН-УПА та глибоко закоріненими в суспільстві “антинаціоналістичними” стереотипами.

Читайте также:

Совет Европы планирует выделить 45 млн евро на украинские реформы, – Климкин

Андреас Умланд перебільшує не лише роль В’ятровича та його інституту, а й вплив наукових знань на масові уявлення загалом і погляди політиків зокрема. Насправді популярні знання формуються головним чином мас-медіями та масовою культурою, з досить обмеженим і здебільшого непрямим проникненням наукових знань у царину узвичаєного і непроблематизованого. Україна слугує чудовою ілюстрацією того, як імідж країни за її межами визначається передусім невіглаством, медійними кліше, ментальними спрощеннями та вправними маніпуляціями московського агітрпропу.

Стрімкий поступ українознавчих студій на Заході після здобуття Україною незалежності не вплинув помітним чином на тамтешні масові уявлення про Україну. Як і раніше, мені доводиться пояснювати навіть освіченим людям, що формула “українські погроми” (на рубежі ХІХ-ХХ століть) така ж облудна й образлива, як і “польські концтабори” стосовно нацистських концтаборів на території Польщі. Десятки наукових досліджень показують, що всі ті “українські” погроми були насправді справою російських чорносотенців-монархістів (котрі, до речі, принагідно розправлялися не лише з євреями, а й з українськими активістами), проте не впливають істотним чином на популярні уявлення про Україну як колиску “генетичного” антисемітизму.

Кілька років тому мене попросили були написати оглядову статтю про Україну під час Другої світової війни для популярної міжнародної енциклопедії. В статті мусив бути окремий підрозділ про українську колаборацію під час війни – тема цілком леґітимна і по-своєму цікава. Але коли я запитав редакторку, чи в статті про Росію теж передбачено подібний підрозділ, її здивуванню не було меж. Вона й гадки не мала про 800 тисяч росіян, які в різний час протягом чотирьох років служили у різних нацистських формаціях, насамперед в армії генерала Власова – куди чисельнішій від усіх українських “колаборантських” загонів разом узятих. Вона була також здивована, що українці, виявляється, не тільки “колаборували” з нацистами, а й служили в цілком добропорядній Совєтській армії – цілих 7 мільйонів за всі роки війни; і що найбільших втрат цивільного населення підчас війни й окупації зазнала не Росія, а Україна та Білорусь; всі ці факти рішуче не пасували до звичної для неї (і більшості західних європейців) москвоцентричної картини світу.

Шанси вчених вплинути своїми дослідженнями на популярні стереотипи і поліпшити не надто привабливий український імідж загалом невеликі. Тим часом, як слушно застерігає Умланд, певні дослідження цілком непогано здатні впливати у протилежний бік – зміцнювати стеротипи й псувати імідж, особливо якщо їхні результати представити поза відповідним контекстом. Така робота потребує значно менших зусиль, бо ж інформація в цьому випадку лягає на добре підготовлений ґрунт, підтверджуючи “загальновідоме” й не створюючи для панівного “здорового глузду” жодного когнітивного дисонансу. Вона зокрема чудово узгоджується із давньою традицією Кремля обзивати “фашистами” всіх своїх ворогів, включно з цілком ліберальним сьогоднішнім українським урядом (угорське антисовєтське повстання 1956 року не так давно теж отримало від чільного путінського пропаґандиста Дмітрія Кісєльова назву “фашистського путчу”, інспірованого “західними розвідками”).

До нової парадигми

Позитивне ставлення офіційного Києва до ОУН і УПА справді може, як застерігає Умланд, неґативно вплинути на міжнародний імідж України та зашкодити її європейській інтеґрації. Інша річ, що сама ця інтеґрація є досить примарною. Адже жодних реальних, хоч би яких віддалених перспектив на членство в ЄС чи НАТО Україна не має. І залежать ці перспективи від значно серйозніших чинників, ніж пошанування (чи непошанування) Україною своїх учасників національно-визвольної боротьби 1930-1940-х років. Зрештою, голландські націоналісти, які торік заблокували на референдумі угоду про асоціацію з Україною, зробили це аж ніяк не з любові до ліберальних цінностей та їхньої гаданої відсутності в Україні.

На думку Умланда, нерозважлива політика пам’яті, здійснювана українським урядом, дає додаткові арґументи промосковським силам у західних столицях, які добиваються зменшення підтримки для України і знесення антикремлівських санкцій – на догоду захланним західним бізнесменам та корумпованим політикам. Мимоволі він визнає цю арґументацію як леґітимну, хоча насправді сама постановка питання, саме пов’язування воєдино двох цілком різних проблем є вкрай небезпечною маніпуляцією. Адже міжнародні санкції, як ми знаємо, накладені на Росію за брутальне порушення міжнародного права, агресію проти суверенної держави та анексію її території. Вони не мають нічого спільного зі внутрішніми проблемами України – чи то з корупцією, чи з політикою пам’яті, чи з одностатевими шлюбами. Приймати арґументи такого роду – це все одно що оцінювати ґвалтівника не за його вчинком, а за характером його жертви – гарна вона чи бридка, молода чи стара, чеснотлива чи не вельми.

Все це не означає, звісно, що офіційна політика пам’яті в Україні не заслуговує критики, що ОУН і УПА мають бути трактовані лише апологетично, і що всі темні сторінки нашої історії мають бути замовчані чи, ще гірше, виправдані. Навпаки, чесний порахунок з минулим, визнання його непривабливих або й зовсім ганебних сторінок ще чекає на нашу інтеліґенцію та все суспільство. Але ми не можемо цього зробити в рамках російської чи будь-якої іншої накинутої ззовні парадигми. Порахунок з минулим, зокрема зі справді неоднозначною спадщиною ОУН і УПА, можливий лише коли ми відкинемо давню, ще з совєтських часів, безоглядну стигматизацію їх як бандитів, зрадників і злочинців.

Фактично ми маємо по них дві різні спадщини, одна з яких має бути беззастережно відкинута і засуджена, друга – прийнята, поцінована і продовжена. Це надзвичайно важке завдання, зважаючи на складність тексту і плинність контексту. А проте іншого шляху – немає.

Доповнена й перероблена версія статті, опублікованої на порталі “Raam op Rusland” під назвою “Ukraine’s turbulent past between hagiography and demonization” (02.12.2016)

Микола РЯБЧУК, “Збруч”

Комментарии (0)

Чтобы оставить комментарий необходимо

"Все политики делятся на два класса: те кто прикрываясь добром творят зло, и тех кто творит зло не прикрываясь ничем."

Раскол Оппоблока. Террариум единомышленников

Чому нейтралітет – не вихід для України

Подборка блогожаб и фотоприколов от UAINFO за 18 января

“Шпионские камни” Лаврова: чудеса в решете “русского мира”

Супрун сбежала с заседания профильного комитета Рады. ФОТОФАКТ

Пивные закуски могут лишить мужчину потомства

Прохожие не дали одесситке свести счеты с жизнью

Красивые девушки болеют реже

Порошенко призвал Россию вывести войска из Украины

Комітет з нацбезпеки підтримав виключення Савченко

Кремль блефует и этому блефу верят

Нардеп Сергій Рибалка платив гроші за “наїзд” на АТБ та Буткевича – громадські активісти

“Дорога в ад выложена компромиссами, мародерством и постоянным враньем своему народу”, – журналистка

Жити по-чесному: чому система Prozorro не працює

Ученые нашли панацею от сердечного приступа

Очередной российский оккупант попался украинским силовикам

Укрзализныця похвасталась вагонами-трансформерами

Путин уже долго не протянет, — блогер

Кто ты такая, чтобы Крымом торговать? — политик

Донбасс придерживают для другого торга, — российский журналист