Скоро Сергію Стерненку офіційно оголосять підозру. Або не оголосять.
Підозру за те, що він не дозволив себе вбити.
Певно, він мав дозволити москальським бойовикам зарізати себе, як вони зарізали, розстріляти та закатували сотні українців лише за час цієї, новітньої фази нашої війни за незалежність – і мільйони українців на її попередніх етапах. Він мав трагічно загинути, стати нашим ще одним безкарно замордованим героєм. Ми б повісили саморобну табличку над підворітнею, де це сталось, клали б до неї квіти, а місцева “вата” регулярно її розбивала. Ми б прикрасили стіни графіті “Хто замовив Сергія Стерненка?!” і вимагали б назвати вулицю його іменем – але прокуратура та МВС ігнорували б ці графіті та тягнули слідство до нескінченності, а Одеська міськрада дружно відмовила петиціям про перейменування. Українське, таке українське…
Але сталось інакше. Сергій поламав стереотипи, і показав що напасти на українця та вбити українця – не завжди те саме. Навпаки, інколи напад на українця – це непоганий спосіб вчинити самогубство. І от саме за це йому мають висунути підозру. Або ж не висунути.
Наразі відбувається тест. Чинна влада, та зокрема нова генпрокурорша, проходить тест на здатність бути мінімально прийнятними для нас, українців. Ілюзій про те, що вони “наші”, гадаю нема вже давно, але стоїть питання – з ними ще можна бодай мінімально співіснувати в одній державі, чи вже тойво, як з “живим та лєгітимним” у 14-му?
Чому саме Стерненко, а не Ріфмастер чи Звіробій? В першому випадку не стоїть питання можна чи не можна було підривати Шеремета – питання, чи є бодай якісь докази проти звинувачених, сам же злочин мав місце. В другому випадку очевидна персональна участь переляканого головнокомандувача, і вся справа виглядає хоч і на пряму політичну репресію, але у пародійному виконанні “кварталу”, якось більше смішно та гидко, ніж страшно.
Справи Стерненка та Чорновіл дещо інші. Вирішується питання про правову кваліфікацію всіх наших дій починаючи щонайменше з січня 2014, а насправді набагато глибше. Справа Чорновіл – про право українців на повстання проти чужого ворожого режиму. Справа Стерненка – про право кожного українця на самозахист в усіх сенсах цього слова, від персонального захисту з трофейним ножем від зграї нападників до створення добробатів та захисту своєї землі від навали агресорів. І від того, яке ставлення до цього продемонструє чинна влада, напряму залежить, як довго вона лишатиметься для нас чинною та легітимною. А вже від цього залежить, як довго вона лишатиметься.
А ще це тест для нас, українців.
Бо ми всі різні, і дуже часто стоїмо на протилежних позиціях з самих різних питань. Деякі з цих питань сприймаємо дуже болісно, і часто не безпідставно. І на жаль дуже любимо ненавидіти інших українців за помилкові на наш погляд позиції – ненавидіти так люто, як можна і треба ненавидіти лише чужинців, ворогів всього українського.
Сергій Стерненко, разом з іншими радикальними активістами, свого часу доклався до політичної поразки попереднього президента. І тепер багато з нас, тих самих 25 відсотків, не втримується від зловтіхи – ага, от валили “баригу”, привели оце от до влади, то тепер вигрібайте! Так вам і треба, “корисним ідіотам”!
Ця позиція – не просто хибна. Це саме той “системний баг”, через який ми всю свою історію програємо війни, хоч скільки б не виграли боїв. Це те, через що ми зараз, у 21 столітті, заледве намагаємось пройти шлях, успішно пройдений іншими народами сто років тому. Це саме те, через що ми ніколи не мали власної держави. І не матимемо, якщо не здолаємо цю свою ваду.
Нації відрізняє здатність розділяти проблеми на зовнішні та внутрішні, і принципово по різному підходити до них. Здатність об’єднуватись проти зовнішнього ворога, та бодай тимчасово відкладати внутрішні чвари. Здатність відрізняти своїх від чужих, і в першу чергу захищати своїх від чужинців, а лише потім розбиратися між своїми.
Здатність відрізняти, де мова про персоналії, а де про принципи – і боронити правильні принципи понад буд-якими особистими симпатіями та антипатіями, образами чи розбіжностями.
Не важить, за кого голосував чи агітував Стерненко. Його звинувачують не в тому, що може бути предметом політичних розбіжностей між українцями. Його звинувачують якраз у тому, що є спільним для нас усіх – у тому, що він, українець, не дав окупантам безкарно вбити себе, а вчинив їм успішний опір. І якщо ми зловтішатимемось в цей момент, і не станемо на його захист – точніше, на захист нашого з вами права на збройний опір ворогові, – після Стерненка прийдуть за кожним із нас. І якщо ми покинемо його зараз на призволяще – то як на мене, за нами потім прийдуть цілком справедливо та заслужено. Бо нації не віддають своїх ворогам.
Так що проходимо тест на зрілість як нації. Сподіваюсь, цього разу пройдемо.
