Президент України Володимир Зеленський (фото: Віталій Носач / РБК-Україна) Автор: Мілан Лєліч
Про те, з чим Україна вступає у шостий рік президентства Володимира Зеленського і за рахунок чого Росія намагатиметься розкачати ситуацію найближчим часом – у колонці журналіста РБК-Україна Мілана Лєліча.
Коли п’ять років тому, 20 травня 2019 року, Володимир Зеленський йшов у Верховну раду на свою інавгурацію і «давав п’ять» своїм прихильникам, які зібралися у парламенту, він явно уявляв свої п’ять президентських років по-іншому. Крім поточних внутрішньоукраїнських негараздів, на його каденцію припала пандемія ковіда – на 2020 рік вона вважалася найважчим випробуванням – а потім і повномасшабне вторгнення Росії, порівняно з яким усі попередні проблеми вже здаються зовсім незначними.
Якби вторгнення не сталося, зараз Україна готувалася б до інавгурації нового глави держави. Але через велику війну зараз вся Україна думає не про вибори, інавгурацію чи переформатування парламенту, а про наступ росіян на Харківщині, проблеми в енергетиці і, звісно, про мобілізацію.
До цих об’єктивних труднощів додаються і висмоктані з пальця. Росія вже кілька місяців намагається розгойдувати тему нібито «нелегітимності» Зеленського як президента після 20 травня, після закінчення його п’ятирічного терміну. Напередодні в Пекіні Володимир Путін фактично відкритим текстом дав зрозуміти, що від сьогодні РФ педалюватиме тему «нелегітимності» ще активніше.
Про те, що кінець травня та червень будуть для України важкими навіть за її звичними мірками, військово-політичне керівництво країни попереджало давно. До тиску на фронті та ударів по енергетиці додаються розгойдування непопулярної теми мобілізації через соціальні мережі та зараження українців мислевірусом «нелегітимності».
Очевидно, за російськими розрахунками все це разом має призвести до вибуху невдоволення в Україні, зміни або як мінімум ослаблення влади і, як наслідок, – поразки на фронті.
Незважаючи на багаторічні спроби, росіяни так і не навчилися розуміти внутрішньоукраїнські процеси. Зокрема те, що не кожен протест проти влади, вуличний чи фейсбучний, обов’язково має проросійські симпатії. А з 2022 року так точно не має. З маніакальною завзятістю путінська пропаганда, на чолі з самим Путіним, вже понад десять років просуває абсолютно абсурдні наративи – на кшталт «держперевороту», яким, за версією Кремля, була Революція гідності. Для внутрішньоросійської аудиторії такі меседжі можуть мати свій мобілізуючий зміст, для української вони цілком безглузді. Знову ж таки, особливо з лютого-2022.
З іншого боку, внутрішні катаклізми не обов’язково повинні мати проросійську спрямованість, щоб призвести до краху держави – їх може бути достатньо самих по собі, якщо йдеться про складні воєнні часи. Найкращий доказ – провал української визвольної боротьби сто років тому, коли саме війна між різними групами всередині самої України в результаті призвела до радянської окупації.
Певно, далеко не всі українці рефлексують так глибоко. Але розуміння того, що ворог – у Москві, а не в Києві, у них все ж таки закріпилося. Український народ за ці два з гаком роки теж помінявся, подорослішав – хай і не так сильно, як багато хто описує у соцмережах.
Керівник соціологічної групи «Рейтинг» Олексій Антипович під час розмови з РБК-Україна підтверджує: підстав для того, що росіяни зможуть розпалити в Україні якусь серйозну пожежу, немає. «Це все не може стати іскрою, щоб росіяни могли спровокувати в Україні якісь повстання, перевибори, Майдан тощо. Я не бачу підстав у цих чинниках (наступ, енергетика, мобілізація, «нелегітимність», — ред.). можемо хіба що самі себе розпалювати питаннями справедливості, а це у нас до всього: до мобілізації, до корупції та іншого. Але українець чудово знає, де він живе. Українець не піде на внутрішню боротьбу власне тому, що ми маємо зовнішнього агресора”, – каже він.
У тему «нелегітимності», яку роздмухують росіяни, Антипович не вірить особливо. За його словами, вона нікому в Україні «не заходить» і жодних перспектив не має. І тому, що дві третини українців, як і раніше, довіряють президенту, і тому, що більшість не підтримує проведення виборів у нинішніх умовах: через неможливість нормально провести кампанію та голосування, мільйони виборців за кордоном та сотні тисяч – в окопах, витрати бюджетних грошей , які куди краще витратити на ЗСУ «Питань до легітимності таких виборів буде значно більше, ніж до легітимності президента чи Верховної ради», – резюмує він.
За п’ять років президентства (і особливо другу половину), звичайно, змінився і сам Зеленський. Найочевидніші зміни, звичайно, зовнішні. Фото президента зразка 2019 року та зразка 2024-го – популярний шаблон для мемів «До»/»Після».
Але куди цікавіше, звісно, зміни внутрішні. Один із соратників Зеленського від початку його президентської кампанії розповідає: на початку каденції головним для президента було зрозуміти, «як усе працює», у середині – «спробувати зробити щось хороше», з 24 лютого 2022-го – забезпечити перемогу України через дипломатію та входження до Євросоюзу та НАТО.
При цьому загалом, за словами співрозмовника, управлінський стиль Зеленського залишився незмінним. «Це ж стрижнева історія: цікавість, «я завжди правий» — але при цьому треба всіх послухати, здорова агресія, гумор, підколи, імпровізація, драйв — все це залишилося», — каже він.
Майбутнє Зеленського нерозривно пов’язане з тим, як і коли закінчиться війна. І не можна виключати, що зрештою доведеться йти на компроміси різного ступеня болючості. В оточенні президента запевняють: якщо він зрозуміє, що більшість населення цей компроміс більш-менш нормально сприймають, за принципом «могло бути гірше» – тоді він піде на другий термін. А якщо ні, то ні.
«Але зараз все спрямоване на те, щоб не програти, а бажано ще й виграти», – каже співрозмовник. Однак до перемоги, якщо вона настане, у будь-якому разі ще дуже довго.
На останній зустрічі з журналістами Зеленський публічно визнав те, про що написані вже сотні і тисячі статей: Захід відверто боїться поразки Росії у війні, що спричинить непередбачувані наслідки.
Очевидно, в найближчому майбутньому ситуація не зміниться. Глобально похитнути цю хитку рівновагу – «Україна має виграти – але й Росія не повинна програти» – може хіба що перемога Дональда Трампа на листопадових президентських виборах у США. Наслідки зміни влади у Білому домі будуть непередбачувані, насамперед – для його можливого нового господаря.
Якщо ж Штати продовжать рухатися нинішнім курсом, на чолі якого – «недопущення ескалації», війна у нинішній гарячій фазі триватиме ще невизначено довго.
І, як наслідок, стільки ж триватиме президентство Зеленського. Хіба що в якийсь момент, через рік-два-три, у суспільстві не з’явиться і не зміцніє реальний запит на зміну влади. Або хоча б її процедуру – через вибори, за підсумками яких Зеленський має більш ніж реальні шанси переобратися.
До того часу, очевидно, українському народу доведеться й надалі терпіти всі пов’язані з війною поневіряння. Соціолог Олексій Антипович розповідає, що його агенція різними шляхами намагалася з’ясувати в українців межу їхнього терпіння. «Українці в основній своїй масі готові терпіти стільки, скільки буде потрібно для нашої перемоги. Це основна відповідь, яка не змінюється», – каже він.
Очевидно, перевернути український човен росіянам так і не вийде. Якщо його не перевернуть самі українці.
Але й влада теж не повинна заспокоюватись у відсутності демократичної ротації, якої за нинішніх умов ніхто не вимагає. Зворотний бік воєнного часу – природно загострене почуття справедливість, запит на чесність і прозорість у всьому, від мобілізації до відключень електрики. На початку шостого року президентства Зеленський цей іспит складає не на відмінно.