Богомолець: Ми не маємо права зупинятися, допоки не збудуємо таку Україну, про яку мріяли ті, кого вже чотири роки немає поряд з нами

Страшні спогади. Їх не забути…

Кожен з нас, тих, хто стояв на Майдані, за кілька днів лютого пережив більше, ніж багато хто переживає за все своє життя. І є спогади, які закарбувалася в пам'яті навічно.

18 лютого медичний пункт, який ми щойно обладнали в холі Будинку офіцерів, був оточений внутрішніми військами, “Беркутом” та тітушками.

На підлозі лежали троє загиблих та десятки поранених — з простріленими очима, переломами та забиттями. Ті, хто після знеболення та перевязки могли йти – виходили на вулицю продовжувати підтримувати решту протестуючих.

Але сьогодні, після перемоги, доля всієї нашої швидкої та її існування тепер взагалі стоїть під питанням. Наразі системою керують ті, хто і не стояв на Майдані і не рятував поранених в найтяжкіші дні нашої боротьби. Їм ніколи нас не зрозуміти.

В той же день, вже понадвечір, коли поранені з Будинку офіцерів були евакуйовані, а ми ходили Маріїнінським парком і шукали інших постраждалих, до мене підійшов підполковник внутрішніх військ з проханням допомогти його пораненим.

У скривавленому халаті я йшла по Грушевського, де на розі з Шовковичною у дворі лежали з десяток поранених “ввшників”. Один з них, тяжко поранений у живіт, потребував невідкладної евакуації у другого був відкритий перелом руки, в інших — травми та забиття. Коли я попросила аптечку, виявилося, що ніяких аптечок їм ніхто не видавав. Їх просто кинули проти людей, як гарматне м’ясо, яким не шкода пожертвувати. Я викликала на себе швидку для евакуації, зробила укол знеболюючого, перев’язки, хлопцю з переломом наклала шину, яку зробила з пивного ящика, що лежав у дворі, та пішла шукати інших поранених протестувальників.

Читайте также:

В СИЗО оккупированного Крыма череда загадочных смертей: в Украине забили тревогу

Справжнє пекло для всіх нас було 20-го лютого. Найважчим моментом стало опізнання загиблих.

О 9.00 вже були перші загиблі – я піднялася з Майдану до готелю “Україна”, де розташувала ще один медичний пункт, і до обіду в нас вже лежали тіла 13 розстріляних беззбройних майданівців.

Шансів врятувати їм життя снайпери нам не залишили. Кулі потрапляли прямо у серце, у лобні долі мозку, у коронарні артерії. Нам потрібно було дізнатися імена загиблих та повідомити родичів, щоб і цих хлопців не записали до когорти зниклих безвісти.

Один з волонтерів, Юрій, по черзі витягав у кожного телефон та дзвонив на останній номер, з яким спілкувався загиблий, щоб встановити його особу. За словами Юри, це був найгірший день в його житті. Незабаром він пішов на фронт, а потім через два роки покінчив життя самогубством під впливом пережитих потрясінь.

Читайте также:

Наев объяснил, о чем готов договариваться с коллаборантами

Ці дні стали для багатьох визначальними для всього подальшого життя. Вони змінили нашу свідомість. Занадто багато пролилося невинноі крові, і повернути старі часи та порядки навряд чи не вдасться, як би цього не хотілося багатьом представникам як минулої, так і теперішньої влади. У жорстоких та запеклих боях загартувався хоч і поки що не великий, але свідомий клас патріотів-українців.

Але перемога ще не відбулася, не виконано головного: проведення реформ в інтересах народу та покращення якості життя людей. Корупція не зменшується, життя людей погіршується. Країну розривають, а не лікують …

Сьогодні, вшановуючи пам’ять загиблих на Майдані, я хочу сказати тим пристосуванцям, які на крові потрапили до влади та зрадили країну: за все у житті доведеться заплатити сповна.

А нам всім я бажаю пам’ятати, заради чого загинула Небесна сотня на Майдані та небесні батальйони на фронті – вони помирали за людську гідність людей та справді вільну і незалежну Україну.

І ми не маємо права відступати і зупинятися, допоки ми, нарешті, не збудуємо щасливу та справедливу Україну для всіх — таку Україну, про яку мріяли ті, кого вже чотири роки немає поряд з нами…