Коли Німеччина об’єдналася, в Європі це не було потрібно майже нікому, крім самих німців. Міттеран був не в захваті від перспективи об’єднання. Тетчер намагалася запобігти об’єднанню Німеччини всіма доступними засобами (їй було значно комфортніше зі вже звичною “подвійною” Європою, розділеною навпіл між двома блоками).
Так само зараз вихід України з колоніальної залежності від Москви та її доєднання до “об’єднаної Європи” непотрібні у світі майже нікому, крім самих українців. І то лише тих, хто свідомо зробив саме такий “європейських вибір”. Ми цього бажаємо – й наскільки сильно бажаємо, настільки запекло й будемо це виборювати.
Тому хай би скільки поступок Зеленський зробив Путіну, він гарантовано отримає схвалення абсолютної більшості європейських і світових лідерів (єдиним безумовним винятком є Польща та країни Балтії, але відкрито проти найсильніших країн Європи вони не підуть). Принаймні за Макрона та Трампа, здається, можна поручитися – як і за лідерку Німеччини, хай би яким було її прізвище (байдуже, Меркель чи Крамп-Карренбауер). Вони навіть прийматимуть Зеленського як почесного гостя, аби лише він знизив температуру в цій “гарячій точці” на мапі Європи – хай би якою ціною для майбутнього України. Бо якщо вже ця країна так охоче позбавляє себе суб’єктності (“швидкий мир за будь-яку ціну”), хай краще не плутається під ногами в серйозних геополітичних розкладах.
Отже, українська громада є, власне, єдиною силою, здатною провести “червоні лінії” на дорозі в цих планів. Адже західні лідери оберуть інший курс, лише якщо і коли побачать, що від таких поступок Кремлеві температура в цій частині Європи не зменшується, а навпаки – зростає, а українське населення, з переляку чи під впливом якихось інших ситуативних чинників, знов із помітною масовістю підтримає проєвропейські політичні сили.
