Однією із ключових причин повільного переоснащення української армії новими зразками є бюрократія і неповороткість Міноборони. Порядок державного оборонного замовлення там досі визначають за радянськими стандартами і нормами.
У результаті оперативність постачання нових озброєнь в армію залежить від рівня гнучкості конкретного уповноваженого представника воєнного відомства, якому доручили співпрацювати із виробником.
Часто трапляються випадки, коли розбіжності між замовником у вигляді Міноборони та виконавцем, приміром, – підприємством ДК “Укроборонпром” чи приватним виробником, заводять співпрацю у глухий кут.
Замовника може не влаштувати певний аспект виконаної роботи. І виконавець практично не матиме дієвих механізмів довести правоту, навіть, якщо діє у відповідності до стандартів.
Найчастіше спірні моменти з’являються під час здачі-прийомки, коли замовник пред’являє до виробу претензії. Вони часто абсурдні, але водночас законні. Приміром чинний ДСТУ вимагає від окремих видів продукції при випробуванні використовувати пральний порошок “Лотос”, якого не виробляють в Україні.
Чи, скажімо, – забезпечити стійкість до радіоактивного випромінювання, яке можна перевірити виключно у казахстанському місті Семей.
Звісна річ, виробник ігнорує абсурдні вимоги. Адже в умовах війни немає часу займатися дурницями. Але замовник має формальне право заблокувати прийом, а відтак і діяльність колективу заводу. В результаті підприємство працює у збиток.
Терміни контрактів зриваються, а військові не мають нової техніки. Окрім того, у такі моменти завжди різко зростають корупційні ризики стосовно окремих представників Міністерства оборони.
Аби уникнути таких наслідків у комунікації між оборонними підприємствами і Міністерством оборони доцільно запровадити практику експертної оцінки третьої сторони. У взаємодії між виконавцем і замовником так званий “третейський арбітр” міг би оцінювати відповідність продукції стандартам, визначати обґрунтованість вимог, зокрема, чи відповідають вони властивостям конкретної продукції.
Незалежним арбітром міг би бути експертний представник, знайомий із нормативами, правилами і стандартами військової техніки. Можна скористатися досвідом інших галузей. Приміром, у суднобудуванні, окрім замовника та виконавця, є третя сторона – морський регістр.
Це кваліфіковані спільноти, які слідкують за виконанням правил та нормативів. Коли виникають розбіжності між замовником та виконавцем, морський регістр має розв’язувати проблему. І саме він відповідає за безпеку корабля в морі. Такий механізм контролю практикується у всьому світі.
Тож в умовах конкуренції приватних і державних підприємств у національному оборонно-промисловому комплексі має бути незалежний суддя, який визначатиме справедливість вимог.
