USD28.2033

Цінувати життя найкраще навчає госпіс – журналістка

Цінувати життя найкраще навчає госпіс – журналістка

Одні очі. У неї залишились одні очі. Великі. Я стояла як вкопана. Не знала, що сказати. Від неї, колишньої, залишилися тільки очі…

– Не впізнала мене?

– Не дуже.

Я намагалася не показувати їй свого страху й розпачу. Я занурювала сльози, які накочувалися на очі, вглиб свого тіла.

– Може сядеш? – запитала вона.

Я сіла на старенький рипучий стілець, який стояв біля її ліжка. Говорила якусь нісенітницю: про погоду, про ремонт, про дріб’язкові побутові речі. Я не хотіла, щоб між нами утворювалися паузи. Тоді вона все зрозуміє.

– Моя мама завжди плаче, коли приходить. Завжди плаче. Чи роздратована.

– Чого ж плакати, – видушую із себе.

Вона розповідає про те, що їй стало гірше, тому привезли сюди. Це чергова лікарня у її житті, за два роки вона звикла до довгих коридорів, до специфічного запаху, до трохи суворого характеру лікарів, до довгої писанини у її медичній картці.

– Я мрію вийти звідси та записатись до басейну. Ходитимеш зі мною? – запитує вона.

– Звісно піду.

Всередині мене хтось голосно кричить: “Ти не вийдеш звідси! Ніколи!”

– Давай запишемось до басейну, який на бульварі Вернадського? Це недалеко від наших будинків. Пам’ятаєш, як ми раніше їздили аж до метра “Вокзальна?” – стиха запитує.

– Пам’ятаю. Там були найдешевші абонементи. Скільки часу витрачали на дорогу.

– Втрачали. Час.

Іро, моє сонечко, яка ж ти малесенька. Ти як лялечка з великими очима. Щоправда, замість густого каштанового волосся в тебе коротка зачіска. Ти так переживала, що нікому не будеш потрібна лисою, що всі насміхатимуться з тебе. “Це просто волосся, відросте”, – казали всі ми, не розуміючи, що волосся для тебе означало життя.

Іра – особлива людина в моєму житті. Я її знала так добре, а водночас не знала взагалі. Мене завжди дивувало, як вона напрочуд легко дарувала приємні дрібнички іншим людям. Щоразу приносила консьєржці німецькі шоколадки, роздавала свій новий одяг подругам, а колись абсолютно спонтанно подарувала охоронцю супермаркету великого плюшевого ведмедика. “А чого б і ні? Він був таким сумним. Нехай комусь зробить приємне. Може подарує своїй дівчині. Може сину”, – відповіла тоді Іра. Своїм учням-дітям вона завжди купувала подарунки, чи то машинки, чи то ляльки. А їх у неї було багато – вона була популярним репетитором з англійської мови.

Читайте также:

ВНО по украинскому языку и литературе: когда будут известны результаты тестирования

А ще Іра завжди довіряла людям, що мене неабияк дратувало. “Навіщо ти віриш всяким аферистам?”, – кричала я. А вона дивилась на мене своїми зеленими очима і відповідала: “Нічого, наступного разу цього не повториться”. Повторювалось. Зрештою вона перестала зі мною ділитися своїми маленькими сумними історіями. А я й не питала, бо знала, що все одно повірить, усе одно віритиме в краще. Довіряла цьому життю, довіряла людям.

Читайте также:

Около 70% мусора в Черном море составляет пластик – эксперт

У мене інколи виникало почуття, що вона не з нашого життя, що наш світ не для неї. Хіба можна бути такою доброю, хіба можна завжди вірити? А ще Іра була непередбачуваною. Могла зібратись за кілька днів і поїхати в подорож країнами Європи чи несподівано переїхати на кілька місяців до моря. Ніби намагалась нахапатися життя, нарвати його, ніби великий оберемок польових квітів.

Я пригадую все це – і бачу її очі. Не можу повірити, що в цьому тілі залишилося так мало життя. Остання стадія. Госпіс. Осінь.

– Мені так холодно.

Допомагаю їй одягнути ще один светрик.

– Що в тебе нового? – запитує в мене.

Читайте также:

11-12 лет в школе пролетят быстро и вернуться обратно уже возможности не будет, – Спиваковский о важности выбора школы для ребенка

– Нічого, ремонт набрид. Немає грошей на меблі, – відповідаю.

– Можна спати навіть на матраці. Головне, щоб разом. Це таке щастя любити і знати, що люблять тебе.

Обіймаю. Ми плачемо. Без сліз.

– Давай вивезу тебе на вулицю. Подихаєш, – пропоную їй вирватись із цієї палати бодай на пів години.

– Сьогодні мені так холодно. Давай наступного разу.

Іра не знає, що вона в госпісі. Їй ніхто про це не сказав. Вона вважає, що лежить у звичайній палаті звичайної лікарні, де просто покращені умови. Тут є телевізор та окремий санвузол. Іра ще вірить у те, що зможе вирватися, що житиме, що побачить море, що закохається, що побачить Париж, що відросте волосся, що зможе жити з метастазами на руках…

Шансів немає. Жодного. Залишилося кілька тижнів. Про це мені сказала чергова лікарка, яка сиділа за столом у коридорі й писала щось у величезній медичній книжці.

Щоразу я намагалася бути бадьорою. Такою, як вона колись. Годую її з ложечки, пересуваю подушки, мию чашки-тарілки.

– Мені так незручно, що ти бачиш мене такою.

– Все добре. Перестань. Нічого “такого” тут немає.

– Знаєш, я ревнувала до тебе. Пам’ятаєш, як ми ходили на танці із Віталіком?

– Віталік? Це було так давно, – мене дивують її спогади. – Ви ж ніби мало спілкувалися?

– Так, недовго. Пробач мені. Мені так соромно, адже я його так сильно ревнувала до тебе. Причини не було, а я сердилась на тебе.

– Пусте.

Вона пригадує і плаче. І я не знаю, що сказати. Цей маленький епізод із життя, який хтось би давно забув, вона пам’ятає. Їй соромно за свої маленькі образи, за маленькі ревнощі.

– Принести тобі щось почитати?

– Принеси мені казки.

– Казки?

– Так. “Попелюшку”, “Русалоньку”, щось схоже.

Маленька дівчинка із великими очима дивиться на мене так сумно, що моє серце рветься на клаптики. Вона вірила в казку і з цією вірою відійшла до іншого світу.

Та осінь мене змінила. Я вперше оцінила те, що маю. Є люди, які мене люблять. І є люди, яких люблю я. Я ще живу. У нас, живих, ще стільки життя в легенях, ще скільки невитраченої любові в серцях. Наші проблеми – це не всесвітня трагедія, це щось несуттєве, неважливе, не варте дорогоцінної енергії. Мені хочеться сказати кожному: любов – ось що найголовніше. Любіть тих, хто поруч. Цінуйте друзів, цінуйте спілкування з близькими.

Подорожуйте. Не живіть роботою, яку зневажаєте. Пробачайте. Здійснюйте свої мрії. І, найголовніше, не відкладайте життя на потім. Живіть. Сьогодні й завжди.

Очень плохоПлохоСреднеХорошоОтлично (Еще нет голосов, оставьте первым)
Загрузка...

Комментарии (0)

    Чтобы оставить комментарий необходимо

    "Миром правят молодые, когда состарятся."

    © Бернард Шоу

    Регистрация

    (Максимальный размер файла 0,5Mb)

    Восстановление паролю

    Пожалуйста, введите ваш логин или адрес электронной почты.

    Из-за черной дыры впервые зафиксировали свет

    Українка на Олімпіаді виграла для Азербайджану бронзову медаль

    Добкин может отказаться от участия в выборах мэра Харькова

    Палата представителей США одобрила увеличение финансовой помощи Украине

    НАБУ утверждает, что СБУ отказалась передать им разыскиваемого судью Чауса

    На МКС произошел инцидент с российским космическим модулем

    Токіо-2020: легенда тенісу Джокович втратив нагоду взяти історичний Золотий шолом

    Осенние заседания Рады будут интересными, даже если на них пока не станут выносить пресловутую “Формулу Штайнмайера”, – Кочетков

    Зеленский лишил госстипендий трех украинских олимпийцев, пойманных на допинге

    В Херсоне задержали бизнесмена из Крыма. Он помогал оккупантам с “призывом” в армию РФ

    У Києві розпочалася акція представників ЛГБТ. ФОТО, ВІДЕО

    Противники прайда блокировали выезд транспорта ЛГБТ из-под Офиса Президента

    На Большом адронном коллайдере открыли новую форму материи

    Олімпіада-2020: семиразова чемпіонка світу за допомогою презерватива виграла бронзу. ВІДЕО

    Прощальний подарунок Путіну. Навіщо Німеччина закликає імплементувати “формулу Штайнмаєра”

    Оккупант координировал незаконный призыв крымчан в армию РФ, ему сообщили о подозрении

    Взрывы в почтоматах Киева и Одессы. Подрывником оказался крымчанин с российским паспортом

    У Вінниці на Старому місті завершують будівництво зливової каналізації

    Ян Валетов: Содержимое мусорных баков сейчас лучше, чем ассортимент магазинов в СССР

    На выездном заседании СНБО на Донбассе рассмотрят восемь вопросов – Данилов