USD28.2033

Дацюк: Є лише один послідовний принцип активації загальної енергетики громадян – республіка

Дацюк: Є лише один послідовний принцип активації загальної енергетики громадян – республіка

Взагалі-то ми можемо все, якщо про це домовимось і наше спільне мислення вкладемо в дію. Республіканське мислення здебільшого притаманне людям, як мислять вільно й готові домовлятися про спільне. Водночас сама домовленість про спільне дуже залежить від того, які обмеження ми накладаємо на цю домовленість.

Українці як погані республіканці

Тут з’ясовується прикра обставина – мислення надзвичайно слабко усуспільнюється. Легко усуспільнюється здоровий глузд, деякими зусиллями усуспільнюється розум, значними зусиллями усуспільнюється уява, складними, але добре знаними і тренованими зусиллями усуспільнюється воля й великими зусиллями усуспільнюється пам’ять.

Тому республіканське мислення – це особливий напрямок гуманітарних досліджень, який розглядає та продукує підходи й методи домовляння про те, як нам жити разом.

Українці виявилися слабкі саме в цьому – домовлятися про складну модель співжиття.

Виставити якусь просту та зрозумілу для мас ідею (князівство, козацтво, імперія, народ, клас, нація) для так чи інакше традиційної чи нав’язаної ззовні спільності легше, ніж щодня обговорювати питання спільного смислу того, навіщо нам бути разом.

Обмеження мислення залежать від того, як ми самовизначаємось і настільки далеко розповсюджуються наші амбіції.

І коли ми, українці, стикаємося з тим, що вільна воля мислення виходить за межі відомих норм, розроблених колись і десь теорій, ми починаємо боятися цього необмеженого мислення, бо дуже добре знаємо своє діонісійське анархічне начало. Тобто аполлонічне начало ми готові впускати в себе лише на основі чужих норм, чужих теорій, зрештою, чужого мислення.

Я іноді думаю і не знаходжу відповіді на питання: як можуть такі люди-народ-нація-громада бути настільки вільними у спонтанних протестних і руйнівних вчинках і водночас настільки залежними у своєму впорядковуючому договірному мисленні?

В українській уяві громада та республіка – це лише діонісійське начало, водночас добре і шляхетне, а держава – це аполлонічне начало, водночас зле і глитайське. Ми ще можемо помислити громаду та республіку в упорядковувальному контексті, але не можемо помислити те, що цей аполлонізм може бути знайдений всередині договору суспільства. Нас не гнітить думка, що це аполлонізм запозичується десь ззовні – в міжнародній спільноті, в праві та юриспруденції, в державі.

Саме тому українцям важко прийняти ідею республіки. Ідею імперії, класової солідарності, народу чи нації українцям прийняти набагато легше – все одно якесь ярмо на свою свободу потрібно накидати, то нехай це бути якесь зрозуміле ярмо.

А от домовлятися щодня про розподіл повноважень між вільними громадянами, громадою як найближчим колом згоди, республікою як середнім рівнем домовленості та людством як найвищим рівнем домовленості – таке українцям сниться лише в страшних снах.

Республіка – це не один рівень спільності, це багато рівнів спільності, між якими змісти спільності не просто розподіляються і постійно перерозподіляються. Це засаднича ідея республіканізму, що, до речі, рідко коли актуалізується навіть у західних гуманітарних дослідженнях. Там говорять здебільшого про республіку лише як про один рівень спільності.

З якого самовизначення виникає республіка?

Хто має право на самовизначення? Це просте питання насправді є найскладнішим у міжнародному праві та філософії взагалі. Допоки міжнародна спільнота не була якось інституціоналізована, право на самовизначення мав лише той, хто володів силою, щоб його захистити. Тож на самовизначення сила справляла вирішальний вплив – хто має силу, той і самовизначається.

Звідтоді, як виникла міжнародна сила й, відповідно, міжнародна комунікація щодо застосування сили, питання про право на самовизначення стало значно складнішим.

Рудиментом епохи ХХ століття є Організація Об’єднаних Націй, де конфлікти між сильними країнами впорядковано вирішуються за рахунок слабких країн. Рудиментом також є уявлення про право “націй на самовизначення”, яке архаїчним чином усе ще перебуває в українському дискурсі, але вже відсутнє в міжнародному дискурсі. Можете порівняти з наведеною в посиланні статтею відповідну статтю англо-американської Вікіпедії – “Самовизначення”.

2010 року у справі Косова в міжнародному суді запропоновали критерії поняття “люди, що мають право на самовизначення”: 1) традиції та культура; 2) етнічна приналежність 3) історичні зв’язки та спадщина; 4) мова; 5) релігія; 6) почуття ідентичності або спорідненості; 7) воля до конституювання окремішності. 8) спільні страждання. Я б лише тут уточнив: “7) власна воля до конституювання окремішності”, щоб виключити випадки інспірованих імперіями потуг відібрати території в колишніх колоній.

Як можна бачити, такий критерій як територіальна цілісність чи компактність проживання відсутній. І це не тому, що про нього забули. Це тому, що існує інша позиція (зі своїми теоріями), яка кладе в основу уявлення про суверенітет – територіальну цілісність, яка важливіша, ніж право якихось людей на самовизначення. Тобто територіальна цілісність в уявленнях міжнародної спільноти все ще продовжує бути пов’язаною з силою.

Читайте также:

Экс-супруга Мураева давно потеряла уважение и доверие к бывшему мужу и врет избирателям, – блогер

Кожен, хто претендує бути окремішністю, може як завгодно самовизначатися, але його територіальна цілісність гарантується лише силою – власною, якщо вона в нього є, і він хоче й може її застосувати, чи зовнішньою, якщо територіальне існування цієї окремішності має вирішальне значення для якоїсь сильної країни чи навіть для більшої частини міжнародної спільноти, яка готова його захищати своєю силою.

Унікальність України в тому, що жоден із врсьми критеріїв не створює територіальну цілісність як окремішність. Інакше кажучи, прагнення України до суверенітету не підтверджується інтегритетом із жодного з восьми критеріїв, які міжнародна спільнота розглядає як значимі.

Ось саме тому суспільний договір є, по-перше, критично необхідний для України в ролі основи інтегритету, а, по-друге, має бути спрямований на майбутнє, творити нове право, бути іноваційним та інноваційним в соціальних та інших аспектах.

Це має бути договір про спільні принципи, а не про цінності ідентичності чи спорідненості; про шлях у майбутнє, а не про фрагментовані традиції та культуру чи пошматовану чужими імперіями історичні зв’язки та спадщину; про громадську волю до конституювання окремішності, а не про волю привілейованого класу, який постійно руйнує суверенітет України; про республіканську приналежність, а не про етнічну приналежність, мову чи релігію; про спільні іноваційні звершення теперішнього щодо майбутнього, а не про спільні страждання минулого.

Це означає, що українську республіку ми не можемо будувати на тих критеріях, які є традиційними та прийнятними для міжнародної спільноти. Ми маємо будувати українську республіку на критеріях, що виходять за межі міжнародних норм і складають основу інтегритету та соціального прориву України до майбутнього.

Які обмеження має іноваційна республіка?

Найбільше обмежень творення української республіки зазнає від олігархів, політиків та експертів на службі у олігархів. Вони говорять про відсутність підстав для суспільного договору.

Значну частину обмежень творення республіки зазнає від агентів західного впливу та від провідників диктату міжнародних норм – і це не обов’язково грантоїди. Це насамперед вивчені на західних нормах політологи, юристи, економісти.

Спробуймо відповісти на запитання: суспільний договір – це договір між ким і ким? Юристи одразу ж кажуть, що в кожної угоди мають бути сторони. А публічний договір вони розглядають винятково як оферту. Тобто цілком серйозно юристи переконують мене, що в публічному договорі не може бути багато сторін. Тобто договір між усіма вільними громадянами не може існувати, бо немає такої теорії права.

Читайте также:

Пора менять представление о кибербезопасности

Якщо ми подивимось визначення публічного права, то там в усіх варіантах (російському, українському, англо-американському, німецькому, французькому тощо) сказано про юридичну нерівність сторін такого права – тобто публічної сторони громади і сторони держави (уряду), де держава наділена владою.

Ми отримуємо суттєве правове обмеження. У нас у принципі немає теорії публічного права, яка би давала змогу укладати договір лише між рівними громадянами, з позиції якого ці громадяни могли би розглядати державу та владу як можливий, але не обов’язковий інструмент здійснення самоврядування республіки. Юристи зазвичай намагаються ототожнити поняття “республіка” та “держава” і протиставити державу публічній громаді як слабкій щодо держави.

І тут виявляється суттєва розбіжність позицій. Я та мої колеги вважаємо, що потрібно змінювати зміст теорії публічного права. А юристи вважають, що раз норми такої немає, то ми робити так не повинні, бо міжнародні санкції і все таке – дуже небезпечні.

Тобто ми досі не можемо створити республіку на правових засадах, бо правові засади відсутні, не розроблені чи зумисне спрямовані на захист непорушності держав.

Самовизначитися поза нацією ми не можемо, бо досі розуміємо право на самовизначення як лише право націй на самовизначення. А самовизначитись як республіка на рівні громадян і громад не можемо, тому що змушені мати справу лише з владно-державним способом делегованого представницького управління народу, розглядаючи самоуправління як лише місцеве самоврядування громад чи взагалі як функціональну самоорганізацію населення.

Є лише один послідовний принцип активації загальної енергетики громадян – республіка. Всілякі інші концепції – народу, класу чи нації – намагаються видати себе за республіки: народні, соціалістичні (класові) чи національні. Але ці так звані республіки не є власне республіками, бо обмежують засадничий принцип республіки – постійне процесне узгодження спільного.

Народна республіка делегує свою владу державі, тож народ швидко й надовго упокорюється державою та втрачає владу як таку настільки, що навіть саме уявлення про республіку лишається лише в назві, бо народ не творить республіку. Там, де є народ, немає республіки.

Наявність будь-якого загального класу – пролетаріату чи навіть середнього – залежить від стану економіки, і будь-яке її погіршення неодмінно веде до зникнення загального класу й виникнення правлячого класу, який потім швидко перетворюється на привілейований клас з олігархами, які знищують республіку. Там, де є класи, немає республіки.

Читайте также:

Путин вскоре вернёт Крым, и вот почему

Національна республіка, що заявляє себе як республіка політичної нації, неодмінно перетворюється на етнічну націю, що контролює політичну владу, й розподіл людей за національною ознакою так само нищить республіку. Там, де є нації, немає республіки.

Правоустановча позиція та правоохоронна позиція

Де правоустановча позиція? З якої позиції змінюється право? Адже право закріплює поза правом норми, що виникають. Але де виникають ці норми?

А виникають норми на рівні простих договорів чи навіть домовленостей різних сторін у повсякденному співжитті, найвищими з яких є колективні домовленості, зокрема в часи революцій.

Тому республіканське право – це найвищий тип права, який закріплює найзагальніші, найфундаментальніші норми.

Причому й еволюційне, й революційне республіканське право однаково важливі.

Еволюційне право це, наприклад, право Великої Британії, яке рухала британська еліта. Воно починається з Великої хартії вольностей 1215 року, продовжується через “Габеас корпус акт” (1679), Білль про права (1689), Акт про спадкування престолу (1701), Акт про Союз (1706-1707) та іншими документами. Саме це дозволяє Великій Британії мати некодифіковану конституцію.

Революційне право це право, наприклад, Франції та США, яке рухалося республіканськими загальногромадянськими рішеннями щодо прийняття декларацій і конституцій.

Так само революційним республіканським правом можна вважати Загальну декларацію прав людини, прийняту ООН 1948-го, коли ООН ще мала установку на загальнолюдське унормування світу держав після Другої світової війни. Звідтоді, як приблизно з початку XXI століття ООН вироджується в організацію, де конфлікти сильних країн вирішуються за рахунок слабких країн, а право впадає в дводесятилітній застій, ООН втрачає республіканську позицію, перетворюється на міжнародного правового деграданта.

Проблема в тому, що зараз у світі теж назріває війна. Й ООН могла б уникнути її, радикально реформувавши міжнародне право. Але в нас радше станеться війна, ніж реформа ООН і міжнародного права.

Правоустановча позиція виникає в історії дуже рідко. Така позиція постає в кризові часи того чи іншого суспільства й підтримується представниками еліти, що мають правові знання й установку на правотворення.

Сьогодні в Україні щодо творення суспільного договору проявили себе правники-творці і правники-формалісти.

Правники-формалісти – це професіонали, які доклали багато зусиль на вивчення вітчизняних і міжнародних правових норм, мають професійний досвід і через соціальний примус посади професії, за життєвими установками або в силу своїх корупційних інтересів здійснюють захист наявних правових норм, бо змушені обстоювати інтереси привілейованого класу, держави, міжнародної системи держав. Так правники-формалісти перетворюються на правників-посіпаків.

Правники-творці – це професіонали, які в усьому схожі на правників-формалістів, але мають мотивації на позиції громади, мають установки на зміну наявного права.

Правники-посіпаки є принциповими противниками й навіть ворогами будь-якої суспільної угоди, що її творять громадяни в обхід привілейованого класу, держави, міжнародної системи держав. Вони уособлюють собою правоохоронну позицію, здебільшого архаїчну та ретроградну.

Коли правник-посіпака чує зміст суспільного договору та його нові правові принципи, він починає говорити, що це суперечить правовій традиції, це не базується на жодній правовій теорії, це не відповідає Конституції, це не відповідає міжнародній правовій практиці тощо.

Коли правник-творець чує про нові принципи, він каже, що це чудово, це буде нова норма, нову правову теорію ми створимо, міжнародне право змінимо, і зрештою міжнародна правова практика стане інакшою.

Правники-посіпаки в принципі не можуть домовитися із правниками-творцями. Правники-посіпаки не є безневинними овечками – вони разом із виродженою ООН наближають світову війну.

Тому суспільний договір України – це шанс для світу уникнути війни.

І саме тому з позиції правотворення необхідно сформулювати республіканське право, яке в змістовно-позиційному сенсі стоїть над традиційним публічним правом та іншими типами права.

Засади республіканського права

Республіканське право це таке позитивне право, яке виходить не з позиції волі суверена (монарха, держави чи навіть народу), а з позиції добровільного вибору колективного суспільного договору, де використовується розподілений суверенітет. Республіканське право за своїми установками спрямовано на перерозподіл інтегритету громадян – громада, республіка, людство – задля розподіленої свободи громадян, підтримання ефективного у своєму розвитку розподіленого спільного, творення принципово нової колективності – єдиного людства.

Республіканське право – найвищий рівень права. Публічне взагалі, конституційне зокрема, цивільне й інші типи прав походять від республіканського права і не можуть йому суперечити. У сенсі цивілізаційної та навіть соціальної ефективності республіканському праву може як рівне протистояти лише приватне право, яке в своїх загальних засадах має бути з ним узгоджене.

В основі республіканського права лежать можливості договору між багатьма вільними громадянами, які є рівними за принципом недомінації. Недомінація означає унеможливлення домінування однієї волі над іншою волею. Недомінація торкається лише тих, хто домовився про недомінацію та дотримується цієї домовленості. За межами домовленості діє домінація. Недомінація в економіці унеможливлює також будь-яку монополію як те, що заважає конкуренції. Отже, недомінація є основою конкуренції на засадах економічної самореалізації.

Більше того, заявний принцип волі громади, яка засновує чи перезасновує республіку, змушує переглянути поняття публічного права як поняття права між рівними вільними громадянами, де держава взагалі не є стороною договору, а виступає як інструмент республіки, яку засновують ці вільні громадяни.

Основними джерелами республіканського права є договори, угоди й усні домовленості громадян, у жодному разі не народ і не держава, не конституція та не інші закони.

Основним процесом республіканського права є самоуправління громад, республік і людства. Влада держав чи муніципій як делегована чи представницька є обмеженою, тимчасовою і може бути взагалі відсутня.

Основний принцип республіканського права – примат договірних відносин над іншими відносинами (зокрема над державними законами, міжнародними нормами тощо).

Основний принцип усуспільнення – громадяни об’єднуються в спільності різного рівня (громада, республіка, людство) на добровільних засадах. Вихід із цих спільностей теж є добровільним і не може бути обмеженим ніякими умовами.

Відносини між спільностями є об’єднавчими, але не є ієрархічними, що унормовується теж за рахунок рівноправних договорів між ними на принципі недомінації.

Громадяни входять у громаду, в республіку, в людство; громада входить в республіку і в людство, республіка входить у людство – для посилення та збільшення своїх можливостей, а не для підпорядкування й упослідження, причому сенс такого входження з’ясовується постійно та регулярно.

Громада кожної республіки задля самоуправління територією та власністю є правонаступником народу, що був формальним господарем цього всього, але був позбавлений влади і протиставлений владі.

Суспільний договір не є уявним, не є метафорою, тобто він натуралізується в республіканському праві як окремі принципи, установки, орієнтири на майбутнє, стратегічні ресурси тощо.

Натуралізація означає, що суспільний договір існує безпосередньо як текст, на якому базуються конституція та закони. Необхідність натуралізації продиктована тим, що конституція фіксує бажаний стан, який щонайбільше прив’язаний до теперішнього та до наявних норм права, а суспільний договір повинен безпосереднього виходити на нові правові норми й описувати бажане майбутнє.

Суспільний договір у республіканському праві – це не одноразовий текст угоди, це натуралізований інститут домовленості й передомовленості.

Республіканське право має на меті – створення загальнолюдської республіки.

 

Очень плохоПлохоСреднеХорошоОтлично (Еще нет голосов, оставьте первым)
Загрузка...

Комментарии (0)

Чтобы оставить комментарий необходимо

"К сожалению, понятия хороший человек и хороший политик далеко не одно и то же."

© Антон Савин

Кілька цікавинок про скандального Семочка

Погода на 19 октября: тепло начинает убегать с Украины

Курс гривны на 2019 год может остаться стабильным, но есть одно “но”

Мы все время обсуждаем сроки распада России, а полураспад уже произошел – Портников

Попали в ДТП: юристы подробно объяснили, как правильно действовать

Рада почтила память “жертв безумия русского мира” в Керчи

Развитие событий в Грузии обещает интересные президентские выборы

Цены на электричество пересчитают по-новому: чего ждать украинцам

В ВСУ подтвердили информацию о предложении США по фрегатам

Вся трагикомичная безысходность российской политики в одной новости

200 человек с битами: бурштыновая мафия вышла из под контроля, полиция бессильна

Запорожский митрополит УПЦ МП о Варфоломее: Они никто, однозначно

Як УПЦ МП незграбно намагається приховати свою залежність від РПЦ. ДОКУМЕНТ

Максакову выкинут на улицу из киевской квартиры: подробности

Через две недели заработает безвиз с Катаром – МИД

Тестирование “армовира” на ZIKe прошло неудачно, и Порошенко, кажется, по ходу выступления понял это сам, – журналист

Платья-футляры и пышные воротнички Елизаветовской эпохи: в чем женщины-депутаты пришли в Раду принимать бюджет

Выступление Стинга в Киеве: требования легендарного музыканта шокируют поклонников

У Балуха ослаблено здоровье, но держится он бодро – жена

Вінниця у лідерах рейтингу прозорості інвестиційного клімату