Десять років назад було запущено процес, який призвів до анексії Криму – дипломат

Сьогодні – 10 років з часу проголошення незалежності Косово.

Саме тоді, 10 років назад і було запущено один з багатьох процесів, які зрештою і призвели до російсько-грузинської війни вже через півроку після проголошення незалежності Косово, а рівно через 6 років – і до анексії Криму.

Так, кожен конфлікт особливий, але особливість усіх конфліктів до 2008 року не призводила до перетину червоної лінії міжнародного права – підтримки проголошення незалежності території суверенної держави в обхід рішення РБ ООН.

Замість пошуку компромісу і врахуваня інтересів усіх зацікавлених сторін було прийнято рішення покласти крапку у цьому конфліктів – попри заперечення навіть декількох країн – членів НАТО і ЄС.

Читайте также:

The Times: Разобщенный ЕС не стал напрямую обвинять Россию в использовании нервно-паралитического вещества в Солсбери

Не зважаючи на численні попередження, що це рішення може і допоможе вирішити один конфлікт, але створить привід для багатьох нових.

І що ціну за незалежність Косово можливо прийдеться платити іншим.

Винятки з правил для одних створюють спокусу зробити такі ж самі винятки для інших. І доводити далі, що саме це – “case sui generis” (унікальний випадок), а інші ні – справа невдячна.

Росія отримала чудовий привід сказати – а чим один випадок унікальніший від іншого?

Якщо вам можна порушувати Статут ООН, то чому нам не можна? Міжнародний суд? Ну то судіться…

Читайте также:

Повернення окупованих території: що насправді сказав Волкер

У будь-якому випадку після рішення щодо Косово, а особливо через два місяці пізніше після рішення саміту НАТО в Бухаресті, де Україні та Грузії не дали План дій щодо членства в НАТО (а отже чітко показали Росії, що за цих дві країни НАТО поки що не планує воювати) стало зрозуміло, що покладатися у нових реаліях можна лише на себе.

Це – урок Косово для нас. Не жити ілюзіями, а будувати країну виходячи з нових реалій світу, де панує, на жаль, не верховенство права, а право сили.

Життєспроможність держави визначає її resilience, як зараз люблять повторювати західні дипломати, внутрішня стійкість, згуртованість, що базується на функціонуючих державних інституціях, які захищають інтереси не правлячої верхівки, а усього суспільства.

У такій державі не можливі внутрішні дезінтеграційні процеси, а зовнішня атака заздалегідь приречена на поразку. Якщо держава не життєспроможна, то завжди знайдеться хтось, хто придумає для неї новий “sui generis”.