Олександр Гошилик (фото надано Віктором Гошиликом) Автор: Василина Копитко
29 серпня щорічно згадують усіх полеглих за Україну воїнів. Саме у цей день 10 років тому російські війська розстріляли наших бійців на виході з Іловайського котла. У боях за місто загинули 368 українських військових, 18 вважають зниклими безвісти.
Одним із наймолодших бійців, які вийшли із Іловайська, був Олександр Гошилик із позивним «109». На той момент йому було 18 років.
Сашко родом із Долини Івано-Франківської області, у 2014 році добровольцем у складі батальйону «Донбас» пішов воювати у зону АТО. За рік став кавалером ордену «За мужність» III ступеня. У 2016-му звільнився зі служби, а після повномасштабного вторгнення знову став на захист України. 7 жовтня 2022 року Олександр загинув під Бахмутом.
РБК-Україна розпитало батька Олександра — Віктора Гошилика про дитинство і юність сина, його вихід із Іловайського котла і загибель під Бахмутом.
Далі наводимо пряму мову Віктора Гошилика.
З дитинства снилась війна
Сашко – мій наймолодший син. З раннього дитинства він багато хворів, але тільки у 16 років виявилося, що не мав однієї нирки. Тому він і пішов на війну добровольцем, бо знав, що інакше його не візьмуть.
Перші вірші Сашка в дитинстві були про війну. Не знаю чому, але йому часто снилося, що воює. Вже потім сестрі казав, що то доля так його готувала (У 2016 році Олександр Гошилик під псевдонімом «Клятий Мольфар» видав збірку поезій «Міст через вічність», — Ред.).
Сашко був шахістом-першорозрядником, брав участь в численних змаганнях, навіть міжнародних, і показував гарні результати. Усі призові гроші за виграші у турнірах витрачав на книжки. Дуже любив читати, мав свою бібліотечку.
Маленький Сашко у батька на руках (фото надано Віктором Гошиликом)
У 13 років Сашко втратив матір, дві старші сестри стали його підтримкою. Десь через місяць після смерті моєї дружини учитель Мирослав Гаразд запропонував, щоб я водив сина на додаткові уроки з фізики. Сашко був із тих хлопчаків, які не любили фізику, але після першого заняття його вже не довелося вмовляти. Вже за місяць він став призером районної олімпіади, ще через місяць — обласної, а ще через кілька — всеукраїнської.
Після всеукраїнської олімпіади його запримітили в ліцеї при університеті Шевченка в Києві, він пішов туди вчитися. Згодом вступив в сам університет, там його і застали події на Майдані.
Сашко на Майдані (фото надано Віктором Гошиликом)
З Майдану на війну
Сашко був на Майдані з першого і до останнього дня. Створив групу «Майдан дій», де закликав інших студентів долучитись до протестів.
Я теж приїжджав на Майдан, бо не міг стерпіти, що дітей побили. 20 лютого 2014-го ми були по-різну — син був зі студентами. Коли почалися розстріли і вже зносили тіла до барикад, я боявся в кожному новому загиблому впізнати Сашка.
Під час Революції сина затримала міліція, його недовго тримали, але звинувачували у заклику до непокори. А це 109 стаття Кримінального кодексу. Так він і отримав свій позивний — 109-й. Після Майдану Сашко казав: «Революція ще не перемогла. Ми тут боролися не просто, щоб перевести владу від однієї політичної сили до другої. У нас інші проєвропейські ідеї».
Після Майдану син просився добровольцем то в один батальйон, то в інший. Його не хотіли брати, бо він виглядав надто юним. Коли я дізнався про його наміри, то вже було пізно. Він вже записався у батальйон «Донбас». Я старався відмовляти його з сестрами: «Ну, куди ти, синку, йдеш, яка війна у 18 років?». Сашко відповів: «Тату, ви ж мене самі так виховували, і тепер хочете, щоб я це все зрадив?»
Сашко на Майдані (фото надано Віктором Гошиликом)
Вихід з Іловайського котла
Свій перший бій Сашко прийняв 15 травня 2014 року в селі Карлівка Донецької області у складі батальйону «Донбас». Тоді загинуло троє добровольців. Згодом, Сашко став коригувальником мінометного вогню. Коли вони зайшли в Іловайськ, у них було тільки два міномети.
У той час ми думали, що Сашко перебуває в Кураховому. Він до нас телефонував з даху розбитої школи, бо тільки там був нормальний зв’язок. Син мене заспокоював, казав, що в нього все добре, хоч на фоні я чув постріли.
З розповіді Сашка знаю, що в колоні він їхав у кузові машини з чотирма хлопцями. Коли вони зупинились, командир покликав його до себе і якраз в той момент у кузов потрапив снаряд. Троє бійців одразу загинули, один отримав поранення.
Коли колону розстріляли, хлопці розбіглися. Вони вирішили виходити самі. Спершу йшли в чотирьох, але вночі натрапили на іншу групу із п’яти бійців. Хлопці подумали, що то сепари. З Сашком був боєць зі Львова на псевдо «Антиквар», він вийняв чеку з гранати і пішов на чужинців. Обидві групи були готові вже одне одного розстріляти. Але в останній момент син впізнав серед чужих бійця Дудаєва, з яким раніше служив, і крикнув, що то свої. Далі вони пішли вже разом.
Олександр Гошилик під час служби у добровольчому батальйоні «Донбас» (фото надано Віктором Гошиликом)
Сашко по GPS виводив групу з котла. Вночі вони підійшли до залізнодорожного переїзду і напоролися на засаду. Сашко почув, як хтось із ворогів сказав: «Давай підпустимо їх ближче і тоді будемо стріляти». Син попередив своїх, а сам зняв з себе автомат, перезарядив, і падаючи, відкрив вогонь по сепарах. Сашко розумів, що так перетягне постріли на себе і відведе небезпеку від хлопців. Вони знешкодили ворогів, але Дудаєв із їхньої групи тоді безвісти зник. Досі невідомо, де він і що з ним.
Хлопці йшли протягом 5 днів, були дуже голодні, тому їли те, що знайшли на полях. Син тоді згадував, що ніколи не міг подумати, що сира кукурудза може бути такою смачною. Одного дня вони об’їлися кавунів і лежали в зеленці (так військові називають поля — Ред.), а поряд проходила ворожа колона. Хлопці були вже настільки замучені і після тих кавунів не могли рухатися, що вирішили просто перечекали колону й вороги їх минули.
Сашко з побратимами пройшли 85 кілометрів, аж поки вийшли на нашу лінію, їх одразу направили у Дніпро.
Сашко пішов на фронт у 18 років (фото надано Віктором Гошиликом)
Коли розстріляли колону в Іловайську, ми не знали, Сашко живий чи мертвий. Тоді поїхали у Гошівський монастир в Долині помолитися. Це дуже святе місце. І от коли священник читав «Отче наш», Сашко надіслав мені смс, що він живий.
В Іловайську Сашко віднайшов віру в Бога, яку втратив після смерті матері. В дитинстві він довго шукав пояснення, чому так у нас в сім’ї сталося. («З богом бився я в серці затято, поки в пеклі його не знайшов», — писав в одній із поезій Сашко — Ред.).
Син згадував, що коли зі своїм побратимом з Донецька Любомиром потрапили після Іловайська в Київ, то вирішили піти на благодійний концерт. У Любомира були поранені обидві ноги, в Сашка — спухлі після виходу з котла. І тільки тоді, під час пісні Тартаку «Лицарський хрест» до хлопців прийшло усвідомлення, що вони вижили. Вони почали танцювати і кричати: «Ми живі, ми вийшли». Поряд люди дивились на них, як на дурників — не могли й подумати, що хлопці таке пройшли.
У 2015 році Сашко став кавалером ордену «За мужність» (фото надано Віктором Гошиликом)
Пошуки себе у цивільному житті
Після Іловайська Сашко ще два роки служив. Йому, як і іншим хлопцям, які вийшли з котла, було дуже важко. Він не раз прокидався посеред ночі, казав, що чує крики хлопців, але не може згадати їхнього лиця. Знайти рівновагу в житті йому допомогли родина, друзі, книжки та професійні психологи.
Сашку було важко, він покинув навчання, хоч я з дочками його вмовляли цього не робити. Сина в університеті дуже цінували, він навіть з одним професором розробив програму з визначення координат мішеней.
Через місяць він вирішив, що хоче стати програмістом. Знайшов якусь компанію на Закарпатті, яка набирала 15 осіб на навчання. Потім він потрапив у двійку людей, яких компанія взяла на роботу.
Він був як губка — швидко втягував усе в себе, легко освоював нове. Він добре себе зарекомендував у тій компанії, потім перейшов працювати у київську фірму. Згодом знайшов іншу. За кілька років став провідним програмістом, дійшов до найвищого рівня — сеньйора.
Сашко з батьком та сестрами (фото надано Віктором Гошиликом)
Останній бій під Бахмутом
21-го лютого 2022 року Сашко вже обривав телефони військкомату в Києві, щоб записатись у ЗСУ. Йому довелося ще з тиждень до них ходити, щоб його записали у тероборону. Я з доньками його переконували, що він програміст і може піти у кібервійська. Сашко відповів тоді, що він мінометник і вміє воювати, а інших хлопців треба вчити.
Син розумів, що в теробороні нічого не зможе зробити, тому перейшов у 30-ту окрему механізовану бригаду ім. Князя Костянтина Острозького. Спочатку був помічником, потім став командиром взводу. На цій посаді він і загинув, рятуючи своїх хлопців за 5 кімометрів від Бахмуту у населеному пункті Одрадівка.
Знаю достеменно, як це сталося. 7 жовтня 2022 року десь біля 13.30 на позиції мінометників вийшли троє вагнерівців, переодягнені у нашу форму. Росіяни готові були вже розстріляти наших хлопців, але Сашко їх перехопив раніше. Він якось зрозумів, що це вороги. Вийшов до них сам і запропонував здатися. Ті відмовились. Він встиг двох покласти, але третій випустив автоматну чергу в Сашка.
За 10 хвилин наші хлопці підповзли до сина, але він вже був мертвий. Вороги пішли в атаку, тому наші не змогли забрати Сашка. Мені досі не дають жодних надій забрати тіло. Офіційно син вважається безвісти зниклим.
Одне із останніх фото Сашка (фото надано Віктором Гошиликом)
Збереження пам’яті про Сашка
Ми з доньками, друзями та не байдужими українцями бережемо пам’ять про Сашка. Провели Всеукраїнський шаховий турнір у Долині. Зараз готуємо його другу збірку поезій до публікації. Кілька віршів Сашка поклали на музику. Пісня Долинського музиканта Василя Андрусіва на вірш сина «Мамо» набула широкої популярності. Відеокліп на цю пісню та кілька інших віршів Сашка здобули першу премію у міжнародному конкурсі «Україна єднає світ».
Український фізико-математичний ліцей КНУ імені Тараса Шевченка, де навчався Сашко, увічнив пам’ять свого випускника меморіальною дошкою. Також там заснували щорічний літературний конкурс «Життя прекрасне» імені Олександра Гошилика (У Сашка було татуювання на зап’ясті «La vita è bella», що з італійської означає «життя прекрасне», — Ред.)
Публіцистка Оксана Ровенчак написала про Сашкову поезію дослідницьку роботу «Війна хрестами чорніє… У відсвіті слова свічка палає». Згодом вона представила його творчість на міжнародний конкурс літературно-мистецької премії імені Франца Кафки (Німеччина — Австрія — Чехія), де Сашко посмертно став лавреатом.
ІТ фірма «Verbit», де працював Сашко перед повномасштабним вторгненням, щорічно проводить вечір його пам’яті.
Сашко із побратимом Любомиром на позиціях (фото надано Віктором Гошиликом)
Мені допомагають триматися мої доньки, троє внуків, дружина і навіть сам Сашко. Він був надзвичайно сильним, і я вчуся в нього бути таким. Навіть останній раз, коли ми бачилися з ним під час ротації у Києві за три місяці до його загибелі, він заспокоював мене і жартував.
Останні чотири вірші сина були як заповіти. За тиждень до нього загинув його друг. Він присвятив йому поезію, в якій написав, що вони зустрінуться на небесах і будуть споглядати на нашу Україну. Наступні вірші були до друзів, до українців і до нащадків.
Знайшовши вихід, я нарешті вийшов,
Життя в своєму тілі я зберіг
Та безліч тих, хто без надії згинув
Ще більше тих, хто із надією поліг
(цитата із вірша «Рулетка» Олександра Гошилика, який він написав після Іловайська)