Асад злиться, повстанці втомилися, росіяни й американці на ножах, а Туреччина бере під контроль все більше територій, пише у своєму блозі на “Новому часі” директор Центру близькосхідних досліджень Ігор Семиволос.
Туреччина поширює свій вплив на сирійські території, зустрічаючи суттєвий, але здоланий опір. Із позицій офіційного сирійського уряду території, які контролюють турецькі військові й афілійовані з ними підрозділи Вільної сирійської армії (ВСА), є окупованими і згадуються через кому з Голанами, що їх контролюють ізраїльтяни. Крім офіційного Дамаску, проти присутності турків також активно виступають курди.
Та цього замало, щоби змінити хід речей.
Видається, що Туреччина прийшла на ці території надовго, й анклав Афрін радше за все не останній її трофей на сирійській землі. Відтоді як Туреччина, Іран і Росія уклали угоду про зони деескалації та визначили їхні межі, стало зрозуміло, що між цими країнами існують домовленості про зони впливу та контролю.
Це так звана розподілена відповідальність. Якщо Іран і Росія бачили цю угоду як процес завершення війни на їхніх умовах, то Туреччина побачила в ній вікно можливостей для формування зони безпеки вздовж свого кордону.
Турки діють у межах їхніх уявлень про безпеку, наполягаючи на тому, що присутність курдських збройних загонів на кордоні становить пряму небезпеку для Туреччини. Треба зазначити, що цей аргумент доволі дієвий у переговорах як із росіянами, так і з американцями.
Зі двома останніми військовими операціями “Щит Євфрату” й “Оливкова гілка” пов’язана ще одна подія – реінкарнація практично вщент знищеної на початку громадянської війни Вільної сирійської армії (ВСА). По суті новостворена структура є продовженням проксі-армії турецької, в найкращих традиціях гібридної війни.
Слід зазначити, що у своїй діяльності, особливо на початку війни, це угруповання опиралося на принципи політичного націоналізму та намагалось об’єднати у своїх лавах сирійців різного віросповідання. Розгром цієї армії став однією зі причин піднесення ісламістів.
Тривалий час саме в цьому і полягала стратегія Росії, Ірану та Башара Асада: вибити поміркованих, а потім маргіналізувати і знищити радикалів.
Отже, Туреччина перетворилася на вагомого гравця з далекоглядними планами. На черзі провінція Ідліб і приборкання тривалого внутрішнього конфлікту між різними повстанськими коаліціями. Сьогодні Туреччина підтримує периметр контрольованих повстанцями територій спостережними постами, гарантуючи таким чином безпеку ззовні.
Те саме з Афріном. І хоча це місто фактично афілійоване з іншими курдськими анклавами, воно завжди існувало як окрема територія з певними відмінними ідеологічними та політичними структурами. Йдеться переважно про діяльність лівих груп під впливом комуністичної ідеології та популізму. Тож попри наміри курдів захищати анклав та їхні спроби домовитися з асадитами про гарантії безпеки від турків – Афрін став відносно легкою здобиччю для останніх.
Яке майбутнє чекає на контрольовані турками території? З одного боку маємо запевнення турецьких очільників про відновлення єдиної Сирії після транзитного періоду й демократичних виборів, з іншого – ризик формування органів влади та поліційних структур під прямим турецьким контролем.
Сьогодні турки фіксують “свої” території» та планують швидко відновити там нормальне життя. Картинки турецької пропаганди про школярів, які повернулися до шкілв Афріні, або відкриття нових адміністративних будівель у Джерабулусі покликані стати вітриною і бажаним зразком для арабів, що потерпають від небезпеки в інших регіонах. До того ж, для турків це шанс відновити діалог із курдами, переконавши останніх у готовності до переговорів.
Яку ж роль відіграє Туреччина у цій війні? Оцінки залежать від місця сидіння. Із позиції Башара Асада роль Туреччини негативна: вона закріплює за собою частину територій, які він зараз об’єктивно неспроможний захопити. Сподіватися на союзників Асад наразі не може: вони по руках і ногах зв’язані угодами з Анкарою. Сама Туреччина розглядає свою участь у війні як реакцію на пряму й очевидну загрозу з боку курдів. У цьому контексті варто згадати про триґер початку операції “Оливкова гілка” – заяву про формування курдських прикордонних підрозділів за активної участі США.
Щодо перманентного протистояння між Росією та США в Сирії, то новини переважно суперечливі. З одного боку тривають локальні бойові зіткнення у провінції Дейр-ез-Зор, де сирійська армія (радше за все за підтримки росіян) намагається розширити плацдарм на лівому березі Євфрату й узяти під контроль нафтові поля чи нафтоперегінний завод. З іншого боку ці бої радше мають місцевий характер і суттєво не впливають на оперативну ситуацію в регіоні.
На тлі турецького наступу поразка повстанців в анклаві Східна Гута в передмісті Дамаска, де після тривалих російських бомбардувань та успішного наступу військ асадівської коаліції неодноразово застосовувалася хімічна зброя, видається реалізацією тристоронніх домовленостей між Іраном, Росією та Туреччиною. Цікаво, що турки виявилися не готові приймати біженців із Гути на контрольованій ними території і переправляють їх у табори для переміщених осіб в Ідліб.
Сьогоднішні процеси в Сирії є дуже красномовними. Можна сказати, що ми спостерігаємо фінал громадянської війни.
Період місцевих отаманів і польових командирів відходить у минуле. Конфлікт набуває нових форм, де ключову роль відіграватимуть зовнішні гравці, які радше за все й напишуть фінал цієї драми.
Зрештою, громадянська війна, як степова пожежа, випалила все навкруги. Вона затихає. Протиборчі сторони вимагають перепочинку, спокою та часу на хоч якесь облаштування контрольованих територій.
Попереду час збирати каміння й ділити трофеї.
