Багато хто стверджував, що після першої, у середині січня, заяви Олексія Гончарука про відставку, яку він заніс на Банкову, а не подав до Верховної Ради, як передбачає закон, його прем’єрська зірка закотилася. Схоже, що це так і було, адже “другий шанс” від президента Володимира Зеленського для наймолодшого в новітній історії України прем’єра виявився короткотривалим.
Суспільство, за великим рахунком, так і не отримало чіткого пояснення доцільності зміни уряду під час розгляду стратегічно важливого законопроекту про запровадження ринку землі. Падіння рейтингів влади в цілому і президента – проблема, яка не буде вирішена відставкою уряду, оскільки негативні тенденції для владної команди зберігаються. Склад уряду новопризначеного прем’єра Дениса Шмигаля зруйнував одночасно кілька міфів. Зокрема, про “нові обличчя” у владі та про політичну інтуїцію Зеленського, який критикував уряд Гончарука так, наче не мав жодної причетності до його формування.
Заслуговує на окрему увагу інформаційна кампанія, присвячена можливому прем’єрству Сергія Тігіпка. Цілком вірогідно, що вона мала на меті не лише прозондувати суспільні настрої стосовно перспективи повернення у владу традиційно перспективного політика, але і створити димову завісу над формуванням уряду Шмигаля. Нагадаю, що сам Тігіпко перспективи власного прем’єрства не коментував, не робили це і наближені до нього особи.
Очевидно, підбором кадрів для нового складу Кабінету міністрів опікувався Андрій Єрмак на правах керівника офісу президента, і результат складно назвати блискучим. Якщо Денис Шмигаль, як вихідець із Західної України має трохи заспокоїти не надто лояльну президенту частини України і потішити самолюбство Ріната Ахметова, то інші кандидатури викликають просте питання: хто з нових міністрів стане локомотивом реформ та перетворень? Поки що не схоже, що виконавці з такими характеристиками посядуть вакантні місця в уряді, наявність яких є гучним проявом ефективності кадрової політики президентського офісу. Банковій пощастило, що у Гончарука не виявилося ані досвіду, ані бажання вести ар’єргардні політичні бої, і він пішов у відставку без перспективи продовження політичної кар’єри.
На білому коні процедуру зміну складу уряду проїхав Арсен Аваков, який створив собі імідж незамінного. Позиціонування міністра внутрішніх справ у такий спосіб викликає відчуття, що президент має суттєво більше відчуття небезпеки від власного народу, ніж від зовнішніх викликів. У всякому разі міністрів оборони та закордонних справ глава держави вирішив замінити, навіть не наголошуючи на тому, що їхні кандидатури – президентська квота.
Чому звільнено Андрія Загороднюка, який поєднував лояльність президенту з намірами добитися реального зближення з НАТО? Як відомо, у травні в Києві має пройти Міжпарламентська асамблея Альянсу, на осінь планувалося приєднання нашої держави до Програми розширених можливостей НАТО. Молодого цивільного міністра замінив 65-річний генерал у відставці Андрій Таран, про якого говорять різні, доволі неприємні речі. Зміна шефа оборонного відомства відбулася на тлі чуток про наміри піти у відставку начальника Генерального штабу Руслана Хомчака, і це додає проблем, адже відносини Володимира Зеленського з військовими складно назвати теплими.
Рокіровка Вадим Пристайко – Дмитро Кулеба має потішити всіх симпатиків нового міністра, але чи змінить вона зовнішньополітичні пріоритети у президентській команді, де питаннями відносин з Росією, США та іншими ключовими проблемами опікується Андрій Єрмак, тепер у статусі керівника президентського офісу. Вадим Пристайко формально пішов на підвищення, і тепер варто подивитися, чи припинить він робити заяви, які часом нагадували сигнали про допомогу?
Змінився в Україні і міністр фінансів. Оксана Маркарова на своїй посаді демонструвала спроможність ефективно домовлятися з міжнародними кредиторами. Це важливо з огляду на необхідність для України виплатити 17 мільярдів доларів за зовнішніми запозиченнями протягом 2020 року. Пікові виплати припадають на перший та третій квартали – по $5 млрд, і це означає, що Ігор Уманський не матиме часу для глибоких роздумів.
Необхідно також звернути увагу на негативні для суспільства тенденції, що супроводжують кризу. Медійне шмагання “соросят” є погано прихованою спробою політичного реваншу, яка об’єднує частину “слуг” з монолітним у цьому прагненні ОПЗЖ. Схоже, Зеленський більше орієнтований на протидію внутрішнім загрозам, серед яких бачить як наслідки Революції Гідності, так і перспективи нового Майдану. І оточення президента грає на цьому страху вправно.
Економічна ситуація в світі не виглядає сприятливою для вітчизняної економіки, значною мірою орієнтованої на експорт. МВФ навряд чи кине все заради кредитування нового українського уряду. Розраховувати на утиск інтересів олігархів, з огляду на склад уряду, не випадає. Відносини з НАТО потребуватимуть конкретних дій, а європейська інтеграція – більшого, ніж мантр про її незворотність. І Росія, до речі, не залишила своїх намірів повернути Україну до сфери свого беззастережного впливу.
Складно очікувати від уряду Дениса Шмигаля дива. До речі, це все ж другий уряд Зеленського, адже саме президент продемонстрував шалену зацікавленість у перестановках у виконавчій владі, що, до речі, не передбачено існуючим нині законодавством. Аматорсько-президентська республіка буяє своїми проявами в Україні не перший місяць, і далі, безумовно, буде. От тільки не всі парламентарії зрозуміли, що наступними цапами-відбувайлами стануть вони, адже перспектив припинити падіння рейтингу влади не проглядається, а другому уряду Зеленського треба дати щонайменше 100 днів на входження у справи. І 15 діб додатково завдяки присутності в ньому Арсена Авакова.
