За останній місяць ми спостерігали тріумф державної імпотенції. Луцький аматор-терорист, який змушує Президента пристати на його умови. Спецназ СБУ, що штурмує напівпорожній автобус, в якому вже нема ані терориста ані половини заручників.
Збройні сили, які кинули помирати на нейтралці пораненого бійця, що його підстрелив ворог під час виконання бойового розпорядження. Командування ООС, яке не може відбити тіла загиблих військовослужбовців на своїй землі без дозволу “незаконних збройних формувань”. Вибухи, які стають щоденною реальністю у столиці України. “Полтавський терорист” Роман Скрипник, який пошив у дурні всю аваківську рать, що з усіма своїми гелікоптерами та спартанами не може знайти його по полтавських лісосмугах. НАБУ, яке Вища рада правосуддя вичитує наче нерадивого учня у справі суддів Окружного адміністративного суду міста Києва. І особисто голова ОАСК Павло Вовк, який відверто стебеться з порушеної проти нього справи…
І ця прилюдна демонстрація імпотентності держави та її інституцій спонукає до утворення альтернативних позадержавних центрів кристалізації влади всередині України та поза її межами.
Держава може бути демократичною, авторитарною чи тоталітарною, національною чи імперською, світською чи теократичною, республіканською чи монархічною, але вона залишається державою доти, доки зберігає монополію встановлювати правила гри та домагатися їхнього виконання. Доки за нею залишається останнє слово у суспільних взаєминах. Доки вона утримує монополію на владу. Державна влада може ухвалювати помилкові чи недалекоглядні рішення і нерідко ухвалює їх. Але вона залишається державою доти, доки спроможна втілювати свої рішення (як правильні, так і хибні) у життя.
Державна монополія на легітимне насильство, що є аксіомою для європейських держав, виправдана (і сприймається суспільством) лише тоді, коли держава може забезпечити своїм громадянам бодай базовий рівень безпеки та справедливості. Певен, що вкрай мало українців відчувають, що ці базові людські потреби наразі забезпечені задовільно. А отже все менше і менше громадян покладатимуться на суди та правоохоронців. Тим паче в державі, якій її громадяни традиційно не довіряють.
Класик американської соціології ХХ століття Чарльз Тіллі у свому знаменитому есе “Warmaking and statemaking as organized crime” (“Війна та державне будівництво як організована злочинність”) демонструє, як держава виростає з “кришування” своїх підданих найбільш удачливим рекетиром. Автор запитує: “Що відрізняє насильство, яке чинить держава від насильства з боку когось іншого? У тривалій перспективі достатньо домогтися того, щоби відмінність між “законним” та “незаконним” примусом сприймалось як норма. Врешті-решт, державна бюрократія застосовує насильство масштабніше, ефективніше, професійніше та спираючись на ширшу згоду населення та більшу готовність до співпраці з боку інших держав, аніж інші організації”.
Щойно суспільство відчуває, що держава нездатна захистити його від внутрішньої небезпеки та зовнішніх загроз, воно інтуїтивно починає шукати собі іншого патрона та захисника (того, кого у буремні 90-ті називали “кришею”). Сьогодні ми впритул наблизились до межі, за якою держава припиняє виконувати свої базові функції: вона погано захищає нас від зовнішнього ворога та не гарантує безпеки (а нерідко й створює пряму загрозу для своїх громадян) всередині країни. Тобто на наших очах відбувається процес роздержавлення. І питання, навіщо ми сплачуємо цій державі податки, вже висить у повітрі.
Ще кілька терактів та вибухів всередині країни, ще кілька новин з фронту, як поранений боєць кілька діб марно сподівається на допомогу від своїх, які кидають його помирати на нейтралці, ще кілька “вітань” президента непокірним мерам, які не матимуть жодних наслідків, ще кілька зухвалої демонстрації безкарності корупціонерів та свавілля правоохоронців (як у Кагарлику, Кривому Озері чи у справі Шеремета) – і країна вибухне.
Тоді будуть відкинуті всі умовності демократичної легітимності і почнеться справжній бліц-кастинг на “рятівника нації” – найбільш вправного та системного “рекитира”, готового швидко навести лад всередині країни та захистити її від зовнішніх загроз. Якщо поталанить, Україна знайде свого “самозванця” Ататюрка чи де Голля (самозванців – бо ніхто їх не обирав і не уповноважував спасати свої нації, але вони це зробили). Якщо кастинг провалиться, Україну рятуватиме від чергових хаосу, анархії та сучасної руїни Владімір Владімірович Путін.
Схоже, що в Україні все буде за Чарльзом Тіллі. Тому щиро рекомендую всім перечитати його знамените есе до того, як почалось . Воно набагато краще за теорію суспільного договору (яка передбачає домінування в суспільстві свідомих та відповідальних громадян) дозволяє зрозуміти, що наразі коїться в Україні і що чекає її у осяжному майбутньому.