Він лідер збірної України зі спортивної гімнастики. У 21-річному віці Ілля Ковтун поїхав на свою другу олімпіаду, де виступив у команді та в індивідуальних змаганнях.
Ми зідзвонилися за два місяці після Олімпійських ігор-2024. У Парижі Ілля здобув «срібло» у вправах на паралельних брусах — єдину медаль України у спортивній гімнастиці. Крім того, двічі зупинився за крок від п’єдесталу. Водночас він встиг заявити про себе не лише на килимі — потрапив у чарти найкрасивіших спортсменів змагань.
Чи змінилося життя найкращого гімнаста України після Паризької олімпіади й здобуття медалі, як стати секс-символом Олімпійських ігор, які амбіції у 21-річного спортсмена — на LB.ua.
Ілля Ковтун перед виступом на Олімпійських іграх-2024 у Парижі.
Де ви зараз перебуваєте і тренуєтеся?
Я повернувся в Хорватію, а ще вчора був у Німеччині (інтерв’ю записували 30 вересня. — Ред.). Ми їздили на Бундеслігу — змагання, які проводять кожного року. Після Олімпійських ігор трішки відпочили, відновлювались і тренувались. Останнього було не так багато, як завжди, тому виступом у Бундеслізі я задоволений.
Ілля Ковтун зі срібною медаллю Олімпійських ігор у Парижі.
Після Олімпіади минуло майже два місяці. Що змінилося у вашому житті, відколи здобули срібну нагороду?
Чесно кажучи, нічого не змінилося. Усе, що змінилося — я вписав своє ім’я в історію Олімпійських ігор. Ми так само тренуємось, працюємо і готуємося до нових перемог.
Окрім срібла на брусах, ви двічі ставали четвертим, один раз — п’ятим. На вашу думку, чого забракло?
Не скажу, що чогось не вистачило. Я показав свій максимум, але, можливо, щось не до кінця виконав. І в командних змаганнях, і в багатоборстві я виклався на всі 100 відсотків. У фіналі з вільних вправ було дуже складно боротися за медаль, але і там я зробив усе, що міг. Я дуже високий спортсмен, а більшість гімнастів низького зросту. Їм набагато легше виконувати елементи, набагато легше тренуватися… Щобільше, їм потрібно набагато менше, ніж мені, тренуватися, щоб виконати якийсь елемент.
Ви ламаєте стереотипи про те, яким має бути гімнаст.
Так, це правда. Але насправді я не один такий, адже є ще декілька таких високих спортсменів. На мою думку, коли такий атлет робить комбінації, то це виглядає набагато красивіше, ніж коли це роблять гімнасти низького зросту.
До речі, на Олімпіаді багато хто казав, що ви секс-символ, один з найпривабливіших спортсменів Ігор у Парижі.
Так, я бачив! І у Twitter (соцмережа Х. — LB.ua), і в Tik-Tok дуже багато. Деякі дівчата писали мені, що вже почали вчити українську мову, щоб спілкуватися зі мною. Це дуже-дуже приємно.
Українець Ілля Ковтун позує зі срібною нагородою Олімпіади-2024 в Парижі.
Кількість підписників у соцмережах зросла?
Так! Коли я тільки приїхав на Олімпійські ігри, у мене було близько 14 тисяч підписників, а зараз — майже 44 тисячі.
Наскільки важливі для вас соцмережі?
Для мене все це не дуже важливо, але мій тренер каже, що варто бути активним, популяризувати себе, аби всі бачили, як я тренуюся, як готуюся до змагань. Усі сучасні спортсмени активні в соцмережах, адже популяризація відбувається в інтернеті.
Ви також змогли популяризувати себе під час змагань. П’яте місце в команді — це успіх чи розчарування?
Якщо подивимося на попередні Олімпійські ігри, зокрема в Ріо й Токіо, то це успіх. Уся наша команда виклалася на 100 відсотків, усі робили все на максимумі. На жаль, у нас лише двоє сильних багатоборців — це я та Олег Верняєв. Радомир Стельмах ще молодий хлопець — він лише нещодавно перейшов у дорослу гімнастику, йому важко. Нам не вистачає багатоборців, які мають досвід на змаганнях найвищого рівня. Я вважаю, що наш виступ на Олімпіаді в Парижі — це успіх. У Ріо травмувався один гімнаст-багатоборець, у Токіо була проблема, бо не виступав Олег Верняєв, та і я тоді ще був дуже юний. На той момент це були лише треті дорослі змагання для мене. Якщо взяти до уваги всі ці фактори, то можна зробити висновок, що п’яте місце — це гарний результат.
Ілля Ковтун виступає на кільцях під час Олімпійських ігор-2024 у Парижі.
На цю мить ви найкращий український гімнаст. Чи тисне на вас цей статус?
Ні, мені головне — тренуватися, вдосконалюватися, слідкувати за всім, що відбувається в моєму житті, адже це відіграє велику роль у спорті. Треба працювати, ставати кращим, а змагання — це як лотерея, адже ти можеш приїхати, бути готовим краще за всіх, а на самих змагань перехвилюватися, перегоріти й виступити погано.
Чи маєте якісь ритуали, щоб мінімізувати хвилювання? Забобони?
Насправді я не забобонний, але є дещо, що роблю завжди під час змагань. Перед виступом я рівно ставлю своє взуття біля матів. Це вже в голові. Якщо не зроблю, то думаю, що щось піде не так. Мені здається, що в такому разі почну під час комбінації думати не про комбінацію, а про те, що я не поставив взуття і щось погане станеться.
Як зараз оцінюєте свій фізичний стан, чи не турбують травми?
Маю трішки проблем з ногою, проходжу реабілітацію. Можливо, трохи пізніше поїду знову до Німеччини, щоб відновитися. Трішки відпочив, тому почуваю себе добре, але травми завжди є. Без цього у професійному спорті неможливо.
Як і де відпочивали?
Я зустрівся з батьками. Ми не бачилися понад 8 місяців. Мама живе в Черкаській області, з бабусею, а тато із сестрою вже років 10 у Польщі. Зустрілися нарешті. Я дуже сумую за ними. Також їздив на декілька днів у гори й на море.
Як ваша сім’я переживає повномасштабне вторгнення Росії в Україну?
На Черкащині, як кажуть мої рідні, усе добре. Я вважаю, що це [Черкаси] найбезпечніше місто в Україні. Так, мама розповідала, що чула, як летять «шахеди», ракети, але загалом усе не настільки погано, як у деяких інших містах.
Як давно ви були вдома?
Востаннє був за тиждень до повномасштабного вторгнення. Ми тоді виїхали на змагання, і з того часу я не повертався. Батьки дуже хвилюються і не хочуть, щоб я приїжджав. Зараз пройдемо реабілітацію, змагання і будемо вирішувати.
Ірина Надюк й Ілля Ковтун.
Хто допомагає тренуватися? Ірина Надюк — єдина ваша тренерка?
Ні, не єдина. Раніше в нас було три тренери: Ірина Володимирівна, мій перший тренер, Моргунов Максим Вікторович і Гладкий Сергій Олександрович. Ірина Володимирівна як жінка не може нас багато навчити. 10 людей, і всім треба тримати сальто назад, якісь елементи на брусах — це дуже важко. Вона взяла собі в помічники двох хлопців. Ірина Володимирівна пише всі завдання, вона керівник.
Ви довго працюєте разом. Чи коректно казати, що ви вже не просто спортсмен і тренер, а сім’я?
Ми дуже багато часу проводимо разом. Вона хвилюється за мене як за свою сім’ю. Я гарно ладнаю з її сім’єю: з її мамою, татом, молодшою сестрою. Знаю всю її родину. Ірина Володимирівна дуже добре спілкується з моєю сестрою та з моїми батьками. Ми всі — це одна велика сім’я.
Чому ви обрали саме спортивну гімнастику, з чого все розпочалося?
Спортивна гімнастика — це базовий вид спорту. Він розвиває силу, витривалість, розтяжку. Спочатку мою сестру відвели на гімнастику, і їй подобалося. Вона тренувалася десь чотири-п’ять років, а потім батьки вирішили мене теж віддати на гімнастику, щоб не возити нас на різні секції. Спочатку я не хотів. На першому тренуванні став у проході, учепився за двері й плакав, казав, що не буду тренуватися. Не хотів йти від мами, але вона віддала мене і сказала, що повернеться за півтори години. Я трохи поплакав, а далі мені сподобалося, бо там можна було гратися з іншими хлопцями й дівчатами. Мама розповідала, що це був єдиний раз, коли я не хотів йти на тренування, адже далі мені почало там подобатися, адже заняття з батутом і поролоном проходили весело. Десь у шість-сім років ми почали вивчати елементи, і з того часу я зрозумів, що хочу цим займатися.
Як закінчилися перші змагання у вашому житті?
Мені здається, що в усіх дітей перші змагання проходять у рідному місті. Так було і в мене. Тоді кожна дитина отримала медаль.
А коли прийшло розуміння, що ви хочете виступити на олімпіаді?
Це був міжнародний старт «Барборка Кап» у Польщі. Це був мій перший виїзд за кордон. Там я переміг у багатоборстві й зрозумів, що це дуже круто, що хочу йти далі. Потім почалися травми, я зламав коліно. Мені було десь 15–16 років, коли я здобув першу нагороду на чемпіонаті Європи. Тоді зрозумів, що хай там як, що б не боліло, але я хочу тренуватись і йти до кінця.
Ілля Ковтун виконує вільні вправи на Олімпіаді-2024 у Парижі.
Були думки закінчити кар’єру?
Так, такі думки були в мене й у тренера тоді, коли я першого разу зламав коліно. Ми відновлювались — і все було добре, але потім тренерка поїхала на гімназіаду з хлопцями, а я залишився тренуватися з іншим тренером. Зіскочив з коня — і в коліні знову щось зламалося. Тоді тренерка почала думати, що, можливо, треба закінчувати, бо вона не хотіла, щоб мені робили операцію. Однак ми пройшли обстеження й одразу відкинули ці думки, почали працювати далі. Звісно, бували моменти, що після поразки не хотів тренуватися, але це минає дуже швидко. Ти розумієш, що поразка — це не кінець життя.
Чи вистачає у вашому житті місця на ще щось, окрім гімнастики?
Я люблю грати у приставку, дивитися футбол, бокс. У Хорватії інколи відвідую футбольні матчі, але, на жаль, у мене такий графік, постійні тренування, тож немає на це багато часу. Я дивлюся поєдинки Олександра Усика. Він найкращий у світі боксер.
Які плани й амбіції в Іллі Ковтуна на сезон?
Перш за все треба зробити нову програму. Зараз програма в гімнастиці дуже сильно змінилася, тож буду працювати над цим. З лютого 2025 року мають початись етапи кубка світу, чемпіонат Європи, чемпіонат світу, тому є до чого готуватися.
Наскільки складно змінити програму?
На деяких приладах це взагалі не проблема, адже комбінації фактично залишаються однаковими. Можливо, десь треба змінити один елемент. Важко у вільних вправах, адже я маю проблему з ногою. Там треба вивчити нові елементи. Загалом це не дуже впливає на мене, тому я впевнений, що до нового сезону ми все підготуємо як слід.
Ілля Ковтун виступає у вправах на паралельних брусах на Олімпіаді-2024.
Улюблений прилад Іллі Ковтуна — це бруси?
Так, звісно. Вони з дитинства мої улюблені. Щобільше, вони в мене гарно виходять. Подобаються також опорний стрибок і вільні вправи, але там усе складніше, ніж на брусах, через мій зріст. Мені не подобаються кільця. Я їх ніколи не любив і досі не люблю. Думаю, що це назавжди.
Думали вже про Лос-Анджелес-2028?
Не забігаю так далеко наперед. Упродовж двох років буде зміна правил, тому лише після будемо думати про те, як взяти ліцензію і поїхати на олімпіаду. Не знаю, як буде — з командою чи індивідуально. Це життя: хтось може травмуватися, хтось може завершити кар’єру. Наша справа — працювати.