Ну що ж, із річницею нас. Учора, 31 березня, минув рівно рік по тому, як в Україні відбувся перший тур президентських виборів. Після цього стало зрозумілим, що народ не хоче займатися державотворенням. Народ хоче дива. Уособленням цього бажання і став президент Зеленський.
При цьому всесвітній бумеранг, який у національному вимірі приймає традиційну форму граблів, ані його виборці, ані його конструктории в розрахунки не брали. Ті, хто закликав не ризикувати, обираючи на ключову посаду в країні дилетанта, опинилися в меншості. Як і ті, хто вимагав від явного фаворита президентської гонки показати свою команду професіоналів. Вони досі вимагають.
Якщо коротко, то в Україні вдало зійшлися рукотворна хаотизація і трансцендентна загроза. Тож підсумуємо. За рік у країні припинилося економічне зростання, почався хаос управління, кадровий голод, і все певної миті помножилося на епідемію, про яку всі знали, але ніхто до неї не готувався.
Програми співпраці із західними фінансовими установами, як і залучення реальних інвестицій, заблоковані. Замість того влада очевидно тяжіє до розбудови олігархічної вольниці. Спроба президента домовитися із ключовими паразитичними групами та віддати їм “волості в кормлєніє” є нічим іншим, як продовженням розпочатої Леонідом Кучмою побудови олігархічної держави. За задумом останнього, в такій державі президент мав бути арбітром між бізнесовими кланами, але із приходом до влади Зеленського розстановка сил помітно змінилася. Хто тепер арбітр? Його нема, чи це хтось конкретний? Коломойський? Кучма? Путін? А чому б ні? Українська олігархія настільки залежна від російської влади, що тримати їх у рамках може лише той, хто отримав ярлик на правління в Москві.
Президента Зеленського обрали за рахунок спільних зусиль росіян та української олігархії. Їм вдалося через підконтрольні собі ЗМІ навіяти народові ілюзію швидкого вирішення глобальних проблем. Але ошуканим виявився й сам президент. Голосування в парламенті за закони, які мали би підтримати українську економіку під час пандемії короновірусу, свідчать, що він не в змозі контролювати навіть власну фракцію. Слабкий президент, відсутність ідеологічно стійкої парламентської влади, сильні олігархи, російський інтерес. Все це ми вже бачили. Україна й досі ходить колами, які для неї намалювали у Кремлі ще на початку 2000-х.
Під час кризи стало зрозумілим, що основні дипломатичні контакти офіційного Києва відбуваються здебільшого із Москвою. Чого тільки варті домовленості про створення спільного майданчика, який урівнює українську державу та російських маріонеток, а країну-окупантку переводить у статус спостерігачки, на кшталт Німеччини, Франції та ОБСЄ. Обстріли й утрати серед військових збільшуються, але як відповідь влада пропонує “посилити мирне врегулювання”.
Миротворча діяльність влади теж спонсорована олігархами. Достатньо подивитися на склад українських перемовників. Росія закриває перетин лінії розмежування для українських громадян, одночасно відкриваючи для всіх мешканців ОРДЛО свої кордони? Замість того, щоб заявити, що це є нічим іншим, як де-факто приєднанням іще низки українських територій до РФ, перемовники мовчать і не полишають стіл переговорів. Більше того, Україна спокійнісінько проводить консультації в рамках Тристоронній контактної групи і, за словами представниці ОБСЄ Гайді Ґрау, обговорює “особливий статус” для окупованого регіону.
Паралельно бачимо повний колапс державної системи управління в усіх вільних регіонах. Особливо небезпечною ситуація є на сході й півдні. Слабка держава, вже керований із Росії регіон, який має до того ж особливий автономний статус, посилення регіональних еліт у проросійських регіонах на тлі неспроможності центру навести лад. Все це ми теж уже бачили. Такою була ситуація напередодні початку реалізацію російського плану “руской вєсни”.
Повідомлення, які ширяться у ЗМІ, розказують про відсутність у країні тестів на короновірус, про наявність спекуляцій лікарняними засобами, з’являється інформація про тонни вивезених із України масок. Все це – підґрунтя для народного незадоволення, яке підкріплене документами, цифрами та недолугими виправданнями “відповідальних осіб”.
Що відчули мільйони українців, коли дізналися про наказ облаштувати в загальних лікарнях VIP-палати для обраних, які захворіють на короновірус? Ненависть. Жах. Роздратування на багатіїв і владців. А тепер уявімо, що буде, якщо в цій самій лікарні помре дитина. Чи спливуть у колективній свідомості спогади про окремий сестринський пост і недоторканий запас ліків для тих, хто має право на держохорону?
Влада Зеленського сама сприяє російським планам, грає в них ключову деструктивну роль. І все це на тлі цілком зрозумілого зниження доходів населення через карантинні заходи, загального падіння світової економіки й очевидні економічні прорахунки останніх місяців.
Найкумеднішим – якщо можна використати в даній ситуації це слово – є те, що більшості наших співгромадян потрібно було опинитися на вістрі небачуваної кризи, щоб упевнитися, що приказка “молодо – зелено” несе в собі більш ніж негативний зміст. Народ, який звик не довіряти нікому, виявився на диво довірливим, коли мова йде про електоральні рішення. Ті, хто на своєму віку бачив падіння імперій, кризи, безгрошів’я, розвал усього й уся, війну, голод, грабунок у безкоштовних лікарнях, люди, які на власному досвіді тисячі раз упевнювалися, що дна не існує, раптом повірили в навіяне базікалами “гірше не буде” й кинулися змінювати країну голосуванням. Не роботою, не жертовністю, не завзятою самопожертвою на полі бою чи професійній ниві, а звичайнісіньким хрестиком у бюлетні. Навіть після року хаотичного діджитал-карнавалу тих, хто усвідомив необхідність побудови дієвих інститутів, у десятки разів менше за тих, хто вірить у можливість появи “справжнього” лідера.
Україна досі під загрозою. Хаос, неспроможність влади та повстання, які цілком імовірні як реакція багатьох людей на особисті життєві труднощі – все це тільки пусковик, який може запустити другий етап російського гібридного вторгнення в нові українські регіони. Найруйнівнішим наслідком кризи може стати те, що народ іще дужче повірить у чарівників. Просто – і цю думку зараз за російські гроші почнуть навіювати всі олігархічні телеканали – просто Зеленський виявився недостатньо талановитим магом. “Зробімо собі на голову наступного. Разом”. Кого буде пред’являть народним масам у ролі спасителя? Аксьонова? Гіркіна? Чи нову версію месії – Зеленського 2.0? А може, самого Путіна? А чому б ні? Хто як не він завжди підтримував боротьбу з українською владою та примушував українців до миру?
Висновок, який можна зробити через рік після початку нової президентської епохи – російська присутність не тільки в українських владних кабінетах чи гаманцях бізнес-еліт, але й у головах українських виборців лише збільшується.