Не секрет, що для кожного ключового міжнародного партнера України в умах пересічних українців давно й чітко виписана своя роль. Як підтвердили результати опитування, здійсненого фондом “Демократичні ініціативи” на замовлення центру “Нова Європа”, ці ролі залишаються більш-менш сталими: ЄС в уявленні українців “відповідає” передусім за реформи, США – передовсім за безпеку. І це попри всі ті реформаторські зрушення в Україні, які впродовж останніх років були зроблені з безпосереднім залученням (місцями активнішим, ніж із боку ЄС) Вашингтона. Знову виявилось: українці чекають від ЄС насамперед тиску на український уряд щодо реформ, а від США – в першу чергу безпекових гарантій.
Нагадаю, що результати про про підтримку ЄС ми могли порівняти в динаміці, оскільки вже ставили аналогічне питання 2015 року, а про підтримку США запитали вперше. Цікаво також, що посол ЄС Гюґ Мінґареллі на нашій презентації сьогодні, 24 жовтня, взагалі сказав, що у випадку з ЄС доцільніше взагалі говорити не про допомогу Україні, а про програми співробітництва між Євросоюзом та Україною. Зокрема з огляду на те, що більша частина коштів від ЄС надходить у вигляді позик, а не безповоротної допомоги.
З аналізом результатів опитування та відповідними цифрами можна ознайомитись у статті на “Європейській правді” та на сайті центру “Нова Європа”. А тепер три моменти, на котрі, як на мене, варто звернути окрему увагу.
1. Хоча загалом українці досить прихильно ставляться до допомоги західних партнерів, росте кількість тих, хто взагалі виступає проти будь-якої допомоги ЄС і США. У випадку із ЄС кількість опонентів такої допомоги з 2015 року збільшилася майже втричі та має чітко виражене регіональне обличчя – чим далі на Схід, тим менше люди хочуть, щоб західні партнери нам допомагали. Якщо на Заході лише дещо більше 4% опитаних “категорично проти” допомоги США, то на Сході – понад 42%. Із ЄС подібна картина: лише 3% українців західного регіону проти допомоги Євросоюзу, тоді як у східному – понад 34% (і це ж іще не враховано окуповані території!).
Можемо тільки здогадуватись, що стало причиною такого несприйняття. Чи то впевненість мешканців цих регіонів, що допомога США та ЄС суттєвої погоди для “покращення їхнього життя вже сьогодні” не робить? Чи то все більш нав’язливий популярними у цих регіонах політичними акторами наратив про допомогу як елемент “зовнішнього втручання” у внутрішні справи України? Чи то недостатня видимість цих реформ у регіонах, оскільки місцева влада кожен успішний проект із ЄС і США через контрольовані місцеві медіа приписує як власну заслугу? Чи то банальна переконаність, що скільки б грошей ЄС і США не дали, їх усе одно розкрадуть? Можливо, всього потрохи.
2. Південь України – особливий випадок. Як виявилося, саме тут – не на Сході – мешкає найбільше тих, хто вважає, що “європейські реформи” Україні непотрібні взагалі (майже третина опитаних). Саме тут мешкає найбільше тих, хто свято вірить, що скільки б допомоги не надали Україні, вона не має сенсу, бо її все одно розкрадуть недобросовісні можновладці. Саме тут найбільше з усіх регіонів України вважають, що ЄС і США вже зробили достатньо для України, настав час діяти українській владі. Саме тут найбільше переконані, що Україні вже ніхто не допоможе. І, нарешті, саме тут, а не на Сході України, чомусь найбільш упевнені, що Україні взагалі варто розвернутись у бік інтеграції з Євразійським Союзом. Ризикну обережно припустити, що саме на Півдні інтеграція з ЄС і партнерство із США найбільш узалежнене від сприйняття української влади та найбільш просякнуте розчаруванням від дій українського політичного класу.
3. Українці не вірять в магічну силу західних грошей і все менше вірять в ефективність західних радників. Лише 7% українців очікують більше грошей від Євросоюзу і менше 5% – від США. Тобто українці якраз ті люди, які бачать в особі ЄС не просто “global payer” (глобального платника), а “global player” (глобального гравця) – так, як навіть ц самому ЄС себе часто не бачать. І хоча посол Мінґареллі на сьогоднішній презентації центру “Нова Європа” зауважив, що ЄС не має наміру поширювати свій вплив на Україну, а лише співпрацювати, українці, судячи з результатів опитування, явно бажали б бачити більше впливу від Євросоюзу, не тільки співпраці. Майже 30% українців, які хочуть більше політичного тиску на українську владу в питанні реформ, і лише 7% фінансової допомоги – тому доказ.
Щодо радників, то вдвічі за три роки зменшилася кількість українців, які вважають, що ЄС міг би більше надсилати радників до України (до 6%). У випадку з Америкою це взагалі найменш популярна опція – на рівні 2%. Де в чому я українців розумію: ефективність закордонних радників в українських реаліях викликає чимало запитань. І не тільки тому, що є сумніви щодо бажання українських можновладців брати до уваги й утілювати в життя їхні поради. Але й тому, наскільки ці поради дійсно релевантні. А мали б за задумом такими бути. У дипломатичних колах подейкують, що зарплатня деяких радників з країн – членів ЄС, які працюють в Україні, є вищою, аніж зарплатня президента Єврокомісії Жана Клода-Юнкера. Очевидно, що за таку оплату праці можна було б запропонувати поради, на які б знайшлася й політична воля в Києві, і які б спонукали до помітних у суспільстві змін.
Звісно, поза дужками цього опитування залишилася дискусія, наскільки США та ЄС взагалі повинні допомагати Україні. Якщо в Україні часто можна почути про те, як усі нам чимось зобов”язані, то в багатьох західних столицях домінує переконання, що їхня допомога – це суто прояв їхньої доброї волі. Очевидно, ми маємо повне право говорити про певні зобов’язання щодо безпекової допомоги – якщо не юридичні, то точно політичні q моральні – з боку західних підписантів Будапештського меморандуму включно з його ініціаторами США.
А далі, звичайно, все залежить від розуміння заокенськими q особливо європейськими партнерами взаємозвэязку між неперетворенням України на “failed state” та їхньою власною безпекою і добробутом: починаючи від апетиту Путіна, який росте під час кожного успішного акту агресії, до потоків мігрантів із України в Європу в разі соціально-економічної катастрофи в Україні. Хто на Заході цей взаємозв”язок розуміє, допомогу для України під питання не поставить.
Ми ж наразі сподіваємося, що результати нашого опитування допоможуть західним партнерам краще зрозуміти потреби не тільки у видах допомоги для України, але й у комунікації цієї допомоги в різних регіонах України.
