Кілька слів про українську зовнішню політику. Точніше кажучи, про наш дипкорпус за кордоном. Уже десять років я їжджу в різні країни на фестивалі, ярмарки й презентації. Досить часто на таких заходах перетинаюся з українськими дипломатами.
Так ось, 10 років тому у наших посольствах було повно пузатих дядьків, схожих на голів колгоспів, гламурних доньок прокурорів і суддів, які прилаштовували дитинку на спокійне і хлібне місце, і просто сірих бюрократів, які ні мови не знають, ні країною перебування навіть не цікавляться, а просто складають гроші на купочку й чекають пенсію.
За ці роки – а особливо після Євромайдану – ситуація дуже суттєво змінилася в кращий бік. З’явилося більше справді освічених, інтелігентних професіоналів, які займають проактивну позицію й працюють на Україну.
Ось останнім часом мав нагоду познайомитися з нашими амбасадами в Словенії, Хорватії й Лівані – і зустрів там чудових, сучасних, інтелектуальних людей. Йдеться не тільки про дипломатів, а й про персонал (знали б ви, наприклад, які класні наші прикордонники в Лівані!).
Розумію, що тут ідеться передусім про потребу, бо в умовах війни країна потребує фахового й потужного представництва закордоном, куми-свати з таким уже не дають ради, тому й відбулися ці якісні зміни.
Не скрізь, звісно, та й не всеохопно, але все одно тенденція обнадійлива.
Тепер уже не доводиться червоніти за рівень наших дипломатів. А часом можна й попишатися трохи.
