Михайло Романчук – срібний та бронзовий призер Олімпійських ігор у Токіо, багаторазовий чемпіон Європи та призер чемпіонатів світу з плавання. Він – беззаперечний лідер збірної України, який через хворобу не зміг повноцінно виступати на Олімпіаді-2024 у Парижі.
Романчук захворів після церемонії відкриття Олімпійських ігор, тому йому не вдалося кваліфікуватися до фінальної частини запливу на 800 метрів, а зі своєї коронної дистанції, 1500 метрів, він взагалі знявся. Це негативно вплинуло на психоемоційний стан 28-річного спортсмена. Михайло досі не відновив повноцінні тренування та вирішив дещо змінити вектор своєї кар’єри у спорті.
Ми зустрілися з ним у Хмельницькому, в обласному центрі фізичного виховання, де плавець розпочав свою тренувальну діяльність. Він створив академію плавання, де займається з дітьми, готуючи нових олімпійських чемпіонів.
В інтерв’ю LB.ua Романчук розповів, чи планує продовжити професійну спортивну кар’єру, як пережив невдачу на Олімпіаді, чому почав повноцінно жити лише зараз та як справи у його дружини, української легкоатлетки Марини Бех-Романчук.
Український плавець Михайло Романчук
Ми зараз знаходимось у Хмельницькому, саме тут ти тренуєш дітей. В який момент з’явилась ідея зайнятися тренерською діяльністю?
Мені дуже боляче дивитись на стан плавання в Україні, тому хочеться його розвивати. Найкращий розвиток – це передавати свої знання і навички дітям. На щастя, у мене є своє бачення тренерства. Зараз ми знаходимося в гімнастичному залі, де ти вже можеш побачити, що мої учні трохи по іншому працюють. Я завжди хотів цим займатися, але після Олімпійських ігор в Парижі зрозумів, що час настав. Я вже сам трохи відновився, почав тренуватися і працювати як тренер. Мені вже вдалось відкрити свою академію. Вона у нас розбита на три частини – це тренування для початківців, аматорів і професіоналів. У нашому залі займається багато людей, зокрема дівчатка-переселенки з Краматорська. Коли у 2022 році розпочалося повномасштабна війна, до мене звернулись, аби я допоміг їм тут, у Хмельницькому, з тренуваннями, допоміг облаштуватися. Анатолій Іванович Федосєєв дав їм змогу тренуватись у нашій школі, а зараз я взяв їх під свою опіку і треную.
Плавання в Україні на трієчку за 10-бальною шкалою.
Ти сказав про те, що тобі боляче дивитись на рівень плавання в Україні. Що з ним не так?
Він дуже низький. Якщо брати за 10-бальною шкалою, то в нас він на трієчку. Ми маємо багато проблем, до яких призвели багато факторів. Щоб говорити більш конкретно, мені потрібно адаптуватися в тих умовах, які є зараз. Хочу спочатку досягти чогось у нашому місті, в області, а потім, якщо все вдасться, перейти на вищий рівень. Перш за все варто набратися досвіду і спробувати себе у ролі тренера, чиновника, менеджера.
Михайло Романчук
Як потрапити у твою академію? У вас є відбір?
Ми беремося за всіх абсолютно, за всіх охочих, за всіх, хто хоче досягати результату. У нас в Україні плавання на такому рівні, що ми далеко не зайдемо, якщо перебиратимемо дітьми. Ми беремося за всіх і хочемо показати кожному, що можна дійти до якісного рівня результатів. Можуть усі.
Скільки всього підопічних зараз у твоїй академії?
Загалом близько 100 людей, якщо рахувати професіоналів, любителів і дітей. Є два тренери – я й Андрій. Без нього було б набагато важче.
Михайло Романчук спілкується з дітьми
Чим твоє бачення тренувального процесу відрізняється від інших методик?
Не скажу, що у мене було геть по-іншому, адже я також займався гімнастикою, був тренер по стрибках у воду. У мене був дуже різноманітний тренувальний процес і я дуже вдячний своєму тренеру за це. Загалом у мене таке ж бачення, як і в мого тренера, але воно трішки видозмінене. Ми робимо різноманіття вправ. Діти, які займаються у мене, плавають на інші дистанції, ніж плавав я. Мені потрібно було плавати багато, дуже-дуже багато і швидко. Те, що витримував і витримую я, мало хто зможе витримати. Я б навіть сказав, що таких людей, можливо, декілька в усьому світі. Я маю своє бачення роботи з цими дітьми. Так, вони працюють у групі, але до кожного все одно має бути свій підхід, адже всі реагує по-різному на проблеми й виклики.
Ти вже анонсував проведення чемпіонату у Хмельницькому. Хто там буде змагатися? Як з’явилася ідея провести цей турнір?
Змагання проходитимуть з 3 по 5 квітня. У нас буде чотири вікові категорії: 2010-2011, 2012-2013, 2014-2015 і окремо 2016 рік. Змагання – це один з напрямків розвитку дитячого спорту. У нас паралельно проходять старти в Ужгороді, в Одесі, в Горішніх Плавнях і це прекрасно, адже у дітей є вибір, куди поїхати. Діти мають змагатися, вони мають розуміти, заради чого плавають. Турнір раз на пів року – це мало. У квітні буде перший чемпіонат. Маю плани щодо розширення формату. Можливо, будуть етапи, а потім – великий фінал. Є багато варіантів, як це все робити. Дуже хочу, щоб цього разу було десь 200 дітей. На наші змагання уже зареєструвалися діти з 13 міст України.
Париж вдалося пережити більш-менш спокійно, але не забути.
Подобається займатися організаторською діяльністю? Це ж нова історія для тебе?
Складно, але у мене є невелике коло осіб, яке допомагає з цим усім. Звісно, мова про мою дружину Марину (Бех-Романчук – чемпіонка Європи та призерка Чемпіонату світу з потрійного стрибка, – Lb.ua). Без неї дуже важко. Ще є тренер Андрій, який теж бере на себе частину роботи. Зараз у нас невелика команда, тому ми будемо розширюватись – це 100 відсотків. Головне зробити це поступово.
Михайло Романчук пірнає у басейн
Ти й сам продовжуєш тренуватися. Готуєшся до змагань, чи просто підтримуєш форму?
Я плаваю для відновлення поки що. Як виявилося після Олімпіади в Парижі, у мене дуже багато проблем зі здоров’ям, втім я стараюся продовжувати тренуватися. У нас такий вид спорту, що тобі треба буде дуже-дуже довго відновлюватися й наздоганяти, якщо пропустиш пів року тренувань. Звісно, зараз це не ті тренування, які б дозволяли мені змагатися на чемпіонатах Європи чи світу. Подивимось, як буде далі. Зараз головне розібратися зі здоров’ям, бо професійна кар’єра – це не тільки про перемоги, а й про це. Як то кажуть, зворотна сторона медалі.
Чи є план, коли ти плануєш повернутися до змагань?
Ні, поки що немає. Зараз на першому місці моє здоров’я, сім’я і розвиток плавання. Я все своє життя жертвував усім заради професійної кар’єри, а зараз пріоритети змінилися.
Тобі вже вдалося відновитися у моральному плані після Олімпійських ігор у Парижі?
Завдяки тому, що в мене є дуже багато проєктів, які я намагаюся реалізувати, мій психоемоційний стан вирівнюється. Звісно, бувають флешбеки Олімпіади, часом накатує, як було класно вигравати на Олімпійських іграх, на чемпіонатах світу та Європи… Порівнюєш це з Олімпійськими іграми в Парижі… Однак, це спорт. Треба рухатися далі. Діти й проєкти надають мені сили й енергію не зупинятися. У нас дуже хороші стосунки, ми завжди можемо поговорити. Я даю поради їм, а вони – мені. Це, до речі, ще одна різниця у підході. Завжди намагаюся спілкуватися зі своїми учнями. Так, є субординація, але немає такого, що я – крутий тренер, а вони – просто спортсмени.
Париж снився довго?
Слава Богу, ні. Я захворів, приїхав додому, захворіла мая теща – мама Марини. Потрібно було лікуватися. Завдяки рідним і близьким, які були поряд, цей Париж вдалося пережити більш-менш спокійно, але не забути. Хоча після нашої розмови може знову нахлинути (сміється).
Я зараз як немовля, яке народилося на світ.
Марина вже поїхала на тренувальний збір. Як ти оціниш її стан?
Вона так само пів року робила мінімальні навантаження суто для того, щоб тримати себе в тонусі. Зараз поїхала на свій перший тренувальний збір, починаючи з Олімпійських ігор у Парижі. Вона в Португалії. їй дуже важко, але вона боєць, розумничка! Вона робить все можливе, щоб чим швидше показувати хороший результат.
Михайло з Мариною Бех-Романчук
Пів року ви були постійно разом, навіть робили разом ремонт вдома, а зараз знову почалися збори. Важко?
Важко, я дуже швидко звикаю. Останні пів року ми постійно спали в одному ліжку, а тепер, коли вона поїхала, я досі, вже 10 днів, сплю дуже погано, прокидаюся кожну ніч і шукаю її. Сумно.
Окрім тренерської діяльності, ти також працюєш у рекламному сегменті. Цікаво?
Дуже. Насправді мені зараз цікаво практично все. Я зараз як немовля, яке народилося на світ. Я роблю свої перші кроки в менеджменті, в чиновницьких колах, у побудові персонального бренду. Подивимося, що з того вийде. Можливо, ці всі шляхи будуть перетинатись. Наприклад, персональний бренд безпосередньо пов’язаний з академією, зі мною, з усіма. Може здатись, що це різні види діяльності, але мною рухає одна ціль – розвивати плавання й себе.
Ти позиціюєш себе інфлюенсером?
Не можу сказати, що я інфлюенсер. Хвилями накатує. Наприклад, коли я поїхав на Мальту (Романчук представив Україну на засіданні Мережі молодих лідерів НОК Європи, – Lb.ua), мені дуже хотілося постити все, що там відбувалося, і людям це було цікаво. Людям цікава не тільки спортивна складова мого життя, а й те, що відбувається поза ним. Взагалі класно, що є такі конференції, адже ти можеш поїхати, дізнатись щось нове, ділитися досвідом і переймати його в інших.
Яка була твоя роль на цій конференції?
Це була зустріч молодих лідерів Європи. Усього було 30 представників із 27 країн. Ми спілкувалися про різні програми, які існують в Європі та світі загалом. Мені було цікаво послухати, як працюють інші країни, як у них відбувається співпраця з Олімпійським комітетом, з Міністерством спорту. У когось в пріоритеті професійний спорт, а у когось – масовий. Ми також говорили про креативний підхід у розвитку спорту. Це якраз те, чим я зараз займаюся. Ми багато спілкувалися…. Отриману інформацію я надіслав Національному олімпійському комітету України, відзвітувався.
Діти займаються в академії Романчука
Днями ти був на змаганнях у Харкові. Як це – проводити змагання у прифронтовому місті під постійними обстрілами?
Аюна Віталіївна Морозова, очільниця Федерації плавання Харківської області, з командою робить дуже класні речі. Басейн у Харкові росіяни обстрілювали уже 5 разів. Перший раз вони його повністю відновили, а через декілька днів туди знову прилетіло. Вони молодці, бо у Харкові, в місті, яке росіяни обстрілюють кожен день, вони роблять все можливе, щоб діти приходили й плавали. Фактично вони дають дітям можливість жити нормальним життям, наскільки це можливо. Як би сумно це не звучало. Для мене Харків завжди був і є одним із найулюбленіших міст України, тому завжди з радістю туди приїжджаю. У нас там завжди проходили відбори на чемпіонати України, Європи й світу. Це був наш основний старт, я обожнював цей басейн. Тому не приїхати на ці змагання я просто не міг. Діти мають відчувати підтримку… Для них це була емоційна розрядка, завдяки якій вони не відчуватимуть себе самотніми й покинутими.
Чи можна сказати, що тільки зараз ти починаєш смакувати життя? Чому раніше не почав?
Перше таке усвідомлення прийшло після Олімпіади в Токіо. Я розумів, що спортивна кар’єра рано чи пізно закінчиться і потрібно буде себе десь далі реалізовувати. Однак, тоді не було часу, бо потрібно було тримати себе в тонусі три роки до наступних Ігор. Протягом цих трьох років було дуже багато ідей, які можна було реалізувати. Шкодую про те, що не записував це все, хоча мій тренер попереджав. Можна сказати, що я зараз реально живу по-новому і мені це дуже подобається.
В інтерв’ю нашому ЗМІ борчиня Оксана Лівач зауважила, що для спортсменів дуже важливим є плавний перехід від спорту до звичайного життя. У тебе саме так?
Плавання, як професійний вид діяльності, у мене закінчується. Я вже не горю цим так, як горів раніше. Немає вже тих спортивних амбіцій, але є інші, над реалізацією яких я зараз працюю.
Михайло Романчук
Які твої плани на 2025 рік?
Хороше запитання. Один пункт вже у процесі, але я не можу поки що розповісти про це. Другий – теж не можу розповісти (сміється). Третє – це реалізація своїх проєктів. Окей, давай по-іншому. Перше пов’язане з сімейними планами, друге стосується реалізації одного дуже масштабного проєкту, а третє – поправити здоров’я.
Чи побачимо ми Михайла Романчука на Олімпійських іграх у Лос-Анджелесі?
Я сподіваюсь, що я туди поїду, але в якому статусі – це ми вже подивимося.