Після парламентських виборів вся влада в країні буде зосереджена в руках однієї політичної сили. Президент, прем’єр-міністр, міністри, Генпрокурор, голова СБУ, більшість народних депутатів. Будуть і свої закони. Генпрокурор від “Слуги народу” контролюватиме роботу депутатів від “Слуги Народу”, які матимуть свого прем’єр-міністра від “Слуги народу” і так далі.
На цих виборах українці проголосували так, як не голосували ніколи раніше. На карту було поставлено все і все це отримала одна команда. Іронічно, що мажоритарка, яку розглядали як запобіжник від однопартійної більшості, стала її спусковим гачком, спрацювавши в усій красі. Прямо як у підручниках – за принципом “переможець отримує все”.
В результаті до влади прийшла команда, яка ще не завжди знає в обличчя всіх тих депутатів, які були від неї обрані. Такий вибір народу.
Дивує лише те, що щось подібне не сталося раніше. Адже парламент – це місце для пошуку компромісів. А в українців із цим традиційні історичні проблеми. Там, де потрібно просто сісти і домовитися, українці знайдуть десять причин, чому цього робити не варто. Такими є і українські політики, які плоть від плоті український народ.
Майдан 2004 року, Майдан 2014 року. Сценарій один і той самий. До влади приходили політики, які заявляли про спільні цінності, а вже через рік-два поводили себе наче найзліші вороги. Спочатку говорили красиві слова про спільні завдання, а вже наступної хвилини забували про них, забираючи свої обіцянки назад.
А народ за всім цим спостерігав! Неначе дитина, яка дивилася на сварки батьків і робила для себе висновки. А висновок один – краще бути сиротою, ніж мати таких батьків. Знайшли собі опікуна і забули про сімейні протиріччя.
Зрештою, згадайте як до влади приходили комуністи в 1917 чи нацисти в 1933. Вони з’являлися як монолітна сила, здатна укріпити державу, що була виснажена внутрішнім розбратом. Веймарська республіка і її парламентаризм свого часу так виснажили німців, що вони самі привели до влади Гітлера. На чесних виборах, між іншим. Привели, тому що бачили в ньому монолітність, в якій не було місця для парламентської возні, кулуарних домовленостей, надмірно складних та двозначних пояснень, а також колективної безвідповідальністі, якою обросла не лише німецька, але й українська демократія.
Тепер в Україні відповідальний є. Але чи буде відповідальність?
