Site icon News Online 24

Найперша жінка і не тільки. Чому ефіопці вважають себе африканською елітою?

Саме в цих землях знайшли скелет Люсі – попередниці сучасної людини, яка першою пішла по життю на двох ногах.

Чому ефіопці вважають себе африканською елітою – на те є багато пояснень. Одним із них я би вважала Люсі. Її звуть також і по-місцевому – Dinknesh, тобто – “Ти прекрасна”. Про це пише Ольга Герасим’юк для НВ Style.

Відомо про неї небагато. Була жінкою. Померла молодою. Понад 3 млн років тому. Скелет її знайшли в цих землях. Почистили, кісточка до кісточки виклали на столик, накрили склом. Все. Лежить тепер не як сміття при дорозі. І цілий музей зветься – Музей Люсі.

Хоч він не лише про неї, а взагалі про весь цей шматок африканської людської загадкової до кінця історії. Чим видатна ця жінка-кістки? Схоже – одним: оглянувши добре все, що від неї лишилося, вчені постановили, що саме вона 3 млн років тому встала з чотирьох лап, випросталася й пішла по життю двома ногами. Оскільки більше ніде нікого подібного не знайшли, то цілком можна вважати, що вона – перша людина. Ну й далі можна думати в усіх напрямках.

Сам факт того, що перша людина була жінкою, можна застосовувати до спростування правічних тверджень, що нас, жінок, сконструювали з чоловічого ребра, оскільки нібито матеріалу людського, підходящого, елітного, в Творця вже забракло. Не виключено, що Люсі була самотньою красунею – немає жодного свідчення про наявність у неї бойфренда. А скелет, знайдений до неї, по імені Арді (лежить на сусідньому столику) – теж жінка. Хоча вона якраз іще ходила на чотирьох і тому, певне, була мавпою у останні дні мавпівства, якраз перед переходом до Люсі. Чоловіки, за цим розкладом, з‘явилися, виходить, пізніше. Можливо, Люсі й не дочекалася свого.

Вона зіп‘ялася на ноги, ходила тутешніми манговими садами, могла вже свої прекрасні руки, якими раніше ходила, здійняти догори й нарвати собі ласощів. А обняти було нікого. І сніданок вона подавала сама собі. Можливо, її бойфренд сидів у ті миті на дереві й ласо облизувався, милуючись на її потужні форми, передчуваючи всі насолоди від майбутнього парування й усіх грядущих поем, сонетів, драм, о, Боже, мій… Про Бога він не знав і не відав про грядуще вигнання з раю через отаку лукаву Люсі, що саме догризає червонобоке яблуко… І про яблуко не знав, бо в Ефіопії вони не родили.

Отже, коли повертатися до питання про те, чому ефіопці вважають себе елітою, то, крім того, що людство почалося саме з тутешньої жінки, я би назвала ще кілька досі не помічених ученими підстав. Ефіопці, по-перше, їдять руками. Спочатку до столу приносять довгоносу срібну посудину й таку ж срібну миску (в інших домах можуть бути й мідні, або інші), вам зливають трохи води на долоні, подають свіжу бавовняну серветку й чекають, поки осушиш длані свої. Далі ви матимете на таці перед собою закручені в трубочку м‘які кислуваті мережані млинці – інджери. Їх випікають із карамелізованого борошна з тефу (таке в нас не росте), в борошно те крапають трохи води й ставлять на 3 дні кудись у льох. А потім випікають на сухій сковороді з нього млинці, як на налисники.

Таку інджеру треба розгорнути на всю тарілку, а потім із різних мисок із чимось різнокольоровим нахлюпати собі на той млинець по ложці всього, розміщуючи кожну ляпанку по колу – вийде як мольберт. Потім берете ще один млинець, одриваєте шматок і берете ним з кожного кружечка, як рукавичкою – та в рот. Воно буде таке гостре, як сто тисяч гострих голочок, натертих термоядерним перцем. У вас потечуть щасливі й умиротворені сльози по щоках. Ви зап‘єте це з скляної реторти (в такі в нас у шкільному хімкабінеті наливали сірчану кислоту та інші несмачні рідини) чимось неймовірно прекрасним, кольору сходу сонця. Зрозумієте, що це – джар. Зброджена медова штука, якої хочеться ще й ще. Лише мед і вода, витримані правильний відрізок часу, поки забродить. Але можна, випивши кілька реторт, не встати зі стільця. Обережно!

Обворожительные лица в работах победителей конкурса Siena International Photo Awards 2018. ФОТО

По-друге, ефіопські жінки танцюють головою. Стегна, сідниці, все, що зазвичай танцює, й до чого прилипають очі глядачів, – все це тут втрачає смисл. Дівчина виходить в чомусь довгому, або й ні – та воно не запам’ятовується ніяк, і починає скажено, як центрифуга, крутити головою. Волосся, довге й блискуче, літає, як чорний сяючий жмут шовкового прядива, що потрапив у торнадо… Шия танцівниці мала би давно зламатися – але вона м’яка, гумова, здається, в ній немає жодного хребця… Одягнені в просте полотняне люди в цей час хором співають щось ритмічне, неземне однозначно, а голова скажено вібрує, глядачі навколо вклякають і напружено думають, що на тому місці лишиться, коли вона зупиниться. А на тому місці – великооке, вродливе личко, безневинна свіжа посмішка: “А що таке?” Засміялася й пішла, вже крутячи пружними грайливими сідницями, які нарешті добирають свою мить уваги.

Кажуть, до цього танцю дівчат готують змалечку, тому їхні шиї такі еластичні, а голови зовсім не страждають, і не нудить ніяк, і взагалі вони цією головою обдумують ретельно все своє життя. Ну, словом, я розумію національну гордість ефіопів. Вони точно не скажуть – але відчувають свою обраність і первинність.

Ця Люсі. Її кісточки, акуратно досліджені всіма теоретиками походження людства, сумирно лежать на столі в Аддіс-Абебі. Ніхто їх не прикриє запашним пеньюаром Chanel, на який вона заслуговує, їй не читати всіх романів і стансів, не знати всіх історій, що сталися після того, як вона була надумала встати з колін, здійняти м‘язисті джокондині руки до сонечка й піти до всіх своїх трагедій і злетів легкою ходою майбутньої Айседори Дункан, Офелії чи Мавки…

Exit mobile version