Володимир Зеленський, звично для українських президентів, із самого початку своєї каденції вв’язався у боротьбу проти громадянського суспільства. Але подібне протистояння зазвичай знаменує собою початок кінця режиму. Так вітчизняні гаранти Конституції прирікають себе на поразку. А якби пішли іншим шляхом, конструктивнішим – могли би не лише відкрити собі дорогу до другого терміну, а й завоювати народну пошану замість короткотермінової довіри одразу після вступу на посаду.
Проблема в тому, що кожна нова влада намагається підлаштувати систему навіть не під власну візію, а просто під себе. Зациклити усі процеси на одній чи кількох персоналіях, котрі в ручному режимі роздають вказівки. Від цього й відсутність інституційного хребта в держави. Від цього брак deep state як потужної опори.
За рік президентства Зеленського можна зробити висновок, що і його команда працює за тими ж лекалами. Ба більше, повторює януковичівську спробу зламати громадянське суспільство замість того, аби частково зістикувати його важливі ланки зі системою, перетворивши на додаткову опору.
Також вітчизняна влада воліє не продовжувати те, що розпочали попередники, а діє радше за совіцькою формулою “зруйнуємо все до основ, і новий світ збудуємо”. Тож не дивно, що отримавши в свої руки важелі управління, нові керманичі беруться за знищення всіх починань попередників, не розбираючись особливо – хороші вони (починання) чи погані.
За п’ять років влада встигає лише зруйнувати те, що зробили попередники, в тому числі й хиткі, проте важливі каркаси реформ. А на побудову нового світу часу вже не вистачає, тому до розпочатих перетворень перед виборами допроєктовують якусь халабуду, котру протягом подальших років валитимуть наступники.
Тож через відсутність спільної візії, через повсюдну недалекоглядність, амбівалентність та рішучість лише на словах Україна продовжує тинятися задвірками Європи, замість того, щоб стати повноправним членом НАТО та ЄС.
І на перший погляд така поведінка видається логічною, адже допадаються до влади нові президенти зазвичай завдяки активній критиці попередників. Проте чому ж Зеленський тоді не менш активно повторює за Порошенком та Януковичем їхні помилки, замість того, аби йти іншою дорогою?
А інша дорога – це не про “третій шлях”, а про напрямок на зближення із громадянським суспільством. На відкритість та співпрацю. На делегування повноважень, із котрими центральна влада не може впоратися. Адже в плинні часи державна машина стає все слабкішою. Тож, передавши частину відповідальності на місця та громадському сектору – влада позбулася би головного болю із величезної кількости питань.
Здається, влада готова розлучитися лише з тим, з чого немає зиску, а суцільні витрати. Тому в рамках децентралізації передала на місця не лише частину фінансів та повноважень, а й, в доважок, величезні витрати.
Проте бажання тотального контролю, зіркова хвороба, що виражається в гонитві за рейтингами, необхідність сидіти на потоках, страх видатися британською королевою в питанні впливу на ситуацію – все це заважає керівництву країни тверезо мислити, застилає розум. Тому тримаються зі всіх сил за повноваження, аж поки показники довіри не починають стукати із дна.
Усе можна змінити.
- Досить спрямувати силовиків на те, аби вони моніторили якісні ЗМІ, а не намагалися притягнути до відповідальности журналістів, які посягнули писати про чиновників та злочини самих правоохоронців, щоб відкривали кримінальні провадження проти фігурантів розслідувань, проти мажорів та чинуш, котрі козиряють своєю безкарністю.
- Досить ефективно та прозоро перезапустити антикорупційні органи під наглядом міжнародних інституцій.
- Не намагатися всюди і у всьому брати на себе відповідальність та вдавати перед камерами всемогутнього царя-батюшку та покровителя, котрий шпетить дрібних чиновників. Не лізти в ті сфери, за котрі не відповідаєш.
- Реформувати правосуддя, аби невдовзі не стати його жертвою. Розділити владу. Хай суди врешті стануть незалежними й професійними. Аби там не було різних вовків. Аби не відбувалося керування в ручному режимі. Аби під суд йшли замовники нападів на активістів, а не самі активісти, яких судять за те, що посміли боронити власне життя.
- Розрулити зарегульованість економіки та інших сфер.
- Створити спільну стратегію подальшого руху країни, залучивши експертів (не фейкових медійних персонажів, а реальних), громадянське суспільство і так далі. Влада ж наче так добре розбиралася в сегментуванні соціуму та його запитах.
- Стимулювати розвиток інновацій та культури. Так, це все легко на словах і непросто на в реалізації. Проте це реальний шлях до змін. До справжніх реформ, а не тимчасової бутафорії. Чергової халабуди, котру валитимуть наступники.
Лиш пройшовши цей важкий шлях, механізм запуститься. Тоді врешті з’явиться не лише нормальна система стримання-противаг, котра допомагатиме владі встояти на ногах, а додатковою опорою стане громадянське суспільство, котре таку владу підтримуватиме. Протистояння не матиме сенсу, адже тоді це буде боротьба проти себе, проти власних цінностей та правил.
Тоді можливим стане й стратегічне планування. Тоді стане можливим не лише рух у НАТО та ЄС, а й перемога над агресором.
Проте зараз усе рухається в протилежному напрямі. Тому замість deep state ризикуємо отримати failed state, про що давно мріють у Кремлі.
Тож не руйнувати, а створювати. Не протистояти, а співпрацювати. Не розділяти, а примножувати. Бо країна – це одна команда.
