Олександр «Фоззі» Сидоренко (фото: РБК-Україна/Віталій Носач) Автор: Василина Копитко
Про волонтерство Фоззі під час війни, виступи українських артистів на одній сцені з росіянами, феномен зірок-зрадників, лагідну українізацію та прифронтовий Харків, — у матеріалі РБК-Україна.
Вокаліст гурту ТНМК Олександр «Фоззі» Сидоренко на початку повномасштабного вторгнення з колегами створив благодійний фонд «Згуртовані», який зайнявся укомплектуванням аптечок на фронт. За цей час волонтери зібрали понад 11 мільйонів гривень і направили їх на потреби армії. Під час численних закордонних турів гурт збирає донати для захисників. Зокрема, ТНМК передав 2 мільйони гривень ГУРу для українських розвідників. Також артисти продають мерчі, а гроші направляють на закупівлю аптечок для військових.
Ми розпитали Фоззі про його волонтерство, ставлення до артистів, які тікають за кордон, і до українських блогерів, які просувають російські наративи, а також про творчість під час війни і повоєнну Україну.
– На початку війни ви організували благодійний фонд «Згуртовані» для допомоги захисникам. Розкажіть про своє волонтерство.
– Я був одним з чотирьох засновників фонду. На початку війни вивіз дітей в Івано-Франківськ і там одразу почалася волонтерка. На той момент четверо з нашого гурту встали на захист країни — хто пішов в ТРО, кого мобілізували. У них виникли потреби, які треба було закривати. У роту Фагота потрібні були протигази. Їх було важко знайти. Також, щоб купити Фаготу каску, мені довелося «вскочити» по акції у закупку великої партії, щоб я міг дві каски купити по собівартості і поза чергою. В результаті Фагот поміряв каску і сказав, що замала. Я тоді через «Демсокиру» знайшов йому каску великого розміру.
Спершу ми займалися постачанням усього необхідного для частин, в яких були наші хлопці. Я користувався тим, що десь когось знав. У волонтерських угрупованнях є певна конкуренція, вони не діляться контактами. Спочатку ми купляли все за гроші гурту. Як отримали хорошу партію бафів, то надіслали частину Притулі. Пошта тільки-но запрацювала і вони чотири тижні їхали з Івано-Франківська до Києва.
Фоззі на початку повномасштабної війни зайнявся волонтерством (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)
– А як саме аптечками зайнялись?
– Нашому гітаристу Ярику потрібні були на роту аптечки. Ми для цього запросили військового лікаря з досвідом в АТО і відтоді взяли цей напрямок. Медик пояснив, що простіше виробляти так звані аптечки IFAK за одним із стандартів НАТО, у яких набагато менше компонентів.
НАТО виходить із того, що в кожному підрозділі є військовий лікар. У наших реаліях, коли двоє на одному краю посадки, а лікар в кілометрі від них, де все прострілюється, евакуації може і не бути. Тому в аптечці має бути все. Вона більша за натівські стандарти. У першій натівській аптечці, яка мені трапилась, було два евакуаційних фаєри, турнікет та ізраїльський бандаж. Тебе поранили, ти підпалив фаєр і за тобою прилетів гелікоптер, тому що дуже дорого тебе хоронити буде потім. Набагато дешевше вислати гелікоптер, щоб тебе вилікувати. Війна — це економіка.
Відтоді ми збирали великі аптечки. Думали цим не займатися далі, бо багато було інших напрямків. Ми тоді їхали в перші благодійні тури в Європу, і оскільки я відпрошував гітариста в Нацгвардії і гітариста з ЗСУ, то через знайомства запитав у керівника медичної служби, чи треба нам далі займатись аптечками.
Нацгвардія і Міністерство оборони сказали, що військові забезпечені ними. Але я відкрив телефон і там були запити від військових. Ми досі не можемо наздогнати цю чергу, хоча третій рік пішов, як ми цим займаємось. Тепер не один парамедик казав мені, що підсумок, який ми розробили — найкращий, і аптечка найкраща з того, що вони бачили. Хоча не думаю, що це так насправді.
– За вашими спостереженнями, українці втомились від війни?
– Будь-хто втомиться. Це природно. Ми збираємо зараз менше аптечок, ніж попереднього року, але вони кращі за якістю. Ми танцюємо з бубном, щось вигадуємо, щоб люди донатили. Я звернувся до «Укрзалізниці» і за півтора року, як в мене з’явилася ця ідея, Борис Джонсон в купе підписав три набори марок. Ми їх виставили на аукціон і зібрали 121 тисячу гривень. А це — 40 аптечок. Це означає, що хтось виживе й державі не доведеться платити 15 мільйонів.
Людям вже важко донатити. Збори нам доводиться брати кількістю концертів. Деякі країни в мінус виходять, хоча там багато українців. Значить, нам треба їхати в ті країни, де ще не були, треба вигадувати щось.
– Які настрої зараз панують серед українських біженців?
– Настрої сьогодні одні, завтра — інші. На початках в основному на концертах були жінки і діти з ефектом, як я називаю, «очі Бембі». 40 хвилин кожного виступу йшло на те, щоб їх включити якимись жартами, піснями. У нас був випадок в Брюгге — місцеві запланували вечірку, і нам «обрізали» концерт. Сказали, ви будете заважати еліті. І все — виступу не було. Також у Флоренції ми розставили сцену, мали дозвіл на вуличний концерт, а до нас підійшли карабінери і сказали, що поруч акція неофашистів, це небезпечно і нам забороняється співати навіть одну пісню. Тому ми просто ходили зі скриньками, а з концертом зібрали б набагато більше грошей.
Зараз для українців за кордоном є універсальний додаток «Стрічка». Я, Тайра і Лесь Санін — його амбасадори. Додаток допомагає централізовано підтримувати Україну. Наприклад, підказує, що за тиждень День вишиванки і треба надіти вишивану сорочку на роботу, на прогулянку з дитиною і так далі. А коли іноземці спитають, то треба казати ось такий перелік фраз.
Той козел казав, що кордони Росії ніде не закінчуються (цитата Путіна — Ред.), а ми можемо сказати, що праця на Україну має тривати скрізь — що в Гренландії, що в Мюнхені. За допомогою таких проектів як «Стрічка» слід вибудовувати стратегію, яка допоможе нам. Чи Трамп прийде до влади, чи ультраправі — все одно треба мати структурований план. Це те, що нам непритаманне. Діяти за планом — це не зовсім українське. Але в нас немає вибору.
«Діяти за планом — це не зовсім українське», — Фоззі (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)
– Ваш рідний Харків дуже потерпає від війни. Чи є у вас можливість інколи відвідувати це місто?
– Під час війни був кілька разів у Харкові. Їжджу туди до мами на свій день народження, оскільки дружина з дітьми за кордоном. Окрім того, 3 тижні тому ми виступали для військових в Харкові і 5 тижнів тому я їздив туди з презентацією книжки. Ще хочемо для дітей пограти в підземній школі, але поки ніяк не складалося.
– Як змінилось місто за час повномасштабної війни?
– У травні 2022-го був страшний момент, сповнений трагізму. У мене свояк — головний лікар обласної лікарні. Я до нього заїхав і він показував град біля вікна, що не розірвався. Була ситуація, коли його нянечка пішла з онукою по хліб — розірвався реактивний снаряд, від дитини хоч щось лишилося, а від нянечки — нічого. Коли тобі показують, що отут град стирчить, отут прилетіло, там ракета потрапила в операційну, і ти на кожному кроці чуєш подібні історії, то відчуваєш себе в прифронтовому місці.
Вдень Харків схожий на живе місто. Вночі — це все чорне, тільки прильоти нон-стоп. На початку війни з міста поїхала ІТ-шка, тоді заїхало десь 400-500 тисяч біженців з Донецької і з Харківської областей. Місто зовсім змінилося.
Люди потрошечки повертаються, місто оживає. Зараз головне, щоб Росія не наблизилася на відстань дій реактивної та ствольної артилерії, бо КАБами вони потрошечки місто вбивають. А стволкою і реактивкою — росіяни так діяли з Маріуполем, вони не змінюють своїх алгоритмів.
– Ви не змогли маму переконати, щоб виїхала з Харкова?
– Вона не хоче. В гітариста мама в теж Харкові, в бас-гітариста будинок на Північній Салтівці — в них ракета прилетіла в перший же ранок. І його мама жила два місяці в метро, аж поки вдома вікна не вставили. Люди і зараз продовжують жити на Північній Салтівці.
– Попри всі злочини Росії, іноді досі можна почути російську музику на вулицях Києва. Зараз в Україні просувають законопроект, щоб посилити покарання за її прослуховування в публічних місцях. Як ви до цього ставитесь? І чи є різниця — це російська музика, продукована в РФ, чи це російськомовні пісні українських артистів?
– Є ще третій варіант — радянська музика. Я вчора вийшов на пробіжку, їхав молодий хлопчик і слухав пісню Містера Малого. Це 91-й рік, мабуть.
– Ви це засуджуєте чи виправдовуєте?
– Кожен сам спонсор свого оргазму. Я нічого російського не споживаю з 2014 року. Не знаю, хто чемпіон Росії з футболу, не дивлюся жодного російського фільму, не слухаю російської музики. Я для себе цей бар’єр вибудував. Багато хто зі знайомих у 2014-2015 роках не вірив, що можна від цього відійти. Але мені здавалось, що ракетами вони нарешті достукалися до загалу, який якось отак дивився на все.
Все це відбувається іноді всупереч логіці. Якось ми харківською «шоблою» — з Жаданом, Полежакою і Борею Севастьяновим були під Донецьком, а потім поїхали до морпіхів у Маріуполь, де комбатом був Вадим Сухаревський. І нас на вокзал віз чувак, який говорив українською, але слухав російські пісні про десантників. І він не відчував жодного дисонансу, внутрішнього зламу не було. Для нього це було логічно. Я ще тоді подумав, що люди воюють з росіянами, але в них в головах якось все це відрізняється. Їх багато, але штрафами кого ми залякаємо? Тут країну б зберегти, а з музикою — це не нагальне питання.
Я от дивлюся, в мене під будинком зняли асфальт, а через місяць кладуть. Думаю, а навіщо мені зробили ремонт зараз в під’їзді? Розумію, що там адресні кошти, але є нагальні потреби. А в нас в цей час так важко йде волонтерський збір.
Коли люди кажуть, що не вивозять війну, а я пригадую історії з Другої світової, коли в Америці жінки «болванки» для снарядів на заводах робили і була карткова продуктова система, не кажучи вже про Радянський Союз, де був голод. Ми ще не втомилися так по-дорослому, як це було в Кореї під час Корейської війни, в Радянському Союзі, в Америці, яка перейшла на військові рейки, а ми ще не переходили.
Фоззі відмовився від російського контенту ще у 2014 році (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)
– Раніше ви були прихильником лагідної українізації, зараз щось змінилось?
– Я точно не буду кричати і пропонувати якісь шляхи українізації. Мало хто в цьому зізнається, але раніше було багато скептицизму щодо цього. Маю знайомих, які були проти українського дубляжу в кіно, особливо люди зі сходу. Але вони зі мною погоджувались, що мультик «Тачки» кращий за російський дубляж. Це була блискуча конкурентна робота. Це був один з найяскравіших кейсів. Або ще переклади на ICTV, того ж «Альфа» і так далі. Треба було просто дати гроші правильним людям. Саме в такий спосіб відбувалася лагідна українізація.
Для Харкова геніальний кейс — це те, що Ярославському (президент харківського ФК «Металіст» з 2005 до 2012 року — Ред.) хтось втулив жовто-сині кольори для «Металіста». Тобто для потенційного міста-фронтира, в якому фактично відбулася заміна населення під час Другої світової і двох Голодоморів, де було ешелонами завезено російське населення.
В Харкові десь в 2010 році на пресконференції кореспондент від «Русь ти Єдіная» мене запитав, як ми будемо вітати Путіна, коли він сюди прийде. Це був політичний тур, ми не могли йому сказати «Іді на х*й». Ми щось там відповідали.
І ось на фоні цього хтось Ярославському підсуває жовто-сині кольори і вони раптом стають рідними для міста. Вже навіть через ці кольори відбувалася лагідна українізація.
Тепер все по-іншому, оскільки російський контент — це все одно прояв імперськості. Вони завжди це розуміли і не економили на цьому, і коли дітям планшет підкидає «Смішариків», то розумієш для чого ці мультики Росія фінансувала.
– Знаю, що на початку війни ви стали на облік в ТЦК, а чи розглядаєте такий варіант, що ви підете в армію?
– А хіба є люди, які не розглядають такого варіанту? Ми з бас-гітаристом в Івано-Франківську пішли в ТЦК, його мобілізували, мене тільки взяли на облік. Я старший трошки. Зараз «Резерв+» мене не знайшов, тому треба буде знову проходити медкомісію. Я тоді щотижня в Івано-Франківську ходив і відмічався після ВЛК. Тоді ще був коронавірус і треба було носити маски, вони не знали хто я. Вже потім виявилось, що сусідній військком купив наш вініл і тоді вони зрозуміли, що я якийсь полупокер.
– Деякі артисти виїжджають за кордон на гастролі і не повертаються. Так нещодавно було з актором Русланом Ханумаком. Як ви ставитесь до цього? І чи не кидає це тіні на інших зірок?
– Тінь кидається. Міністерство культури, яке на початку війни давало дозволи і допомагало мені забирати наших з війська на концерти, потім через ці випадки усунулося. Зрозуміло, 100% не повернеться, люди є різні. Ми були разів 10 за кордоном і повернулися. Якщо випустять, от зараз полетимо в Америку і Канаду збирати гроші, бо потреби війська зростають.
Днями на студії бачив Олександра Положинського, він якраз записував нову пісню з Петриненком, і він висловив ставлення всіх артистів до цього — якщо ти вже виїхав, то не тринди про це, не підставляйте своїх. Це ж не від великого розуму люди виставляють таке на загал. Але важко втримати пост, щоб його не полайкали, що ось тепер син ростиме з татом. Ти несеш відповідальність за свої дії.
Артистам легше виїхати за кордон, але хай інші теж придумають шоу, яке зможе приносити гроші. Повернуться і тоді до них теж буде довіра. Ми маємо генерувати кошти, або контент, який генерує кошти. В першу чергу воюють гривні і технології. І наше завдання — приносити кошти. Навіть, коли донати просідають, ми граємо більше концертів, щоб щось привезти.
– Після масованого обстрілу України 8 липня багато українських блогерів почали просувати російські наративи, що пора домовлятися з РФ. Чи є шанс після таких історій сформувати певний «інститут репутації»?
– Це скоординована акція. Б’юті-блогерки, які про «ноготочки» розказують, почали виставляти тези про Панамську війну. Вони ж не репостять жодних зборів, щоб не перелякати своїх підписників. «1+1» називало свою аудиторію Антоніною, а в цих — якась умовна Клава. Вони ніяк не реагували на війну, а тут раптом почалась хором медіа-компанія. Збігів на такому рівні не буває. Якийсь розумний політтехнолог зробив це, а клепки не вистачило, що по цій Панамі все вичислять. У цих блогерів на обличчі написано, що вони не знають, де Панама і чим вона ціна для міжнародної торгівлі.
На думку Фоззі, в Україні поки не вдасться сформувати «інститут репутації» (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)
– Чи зможемо створити кенселінг на таких персон?
– Ні, бо Клава радше повірить в те, що Зеленський продає холодне повітря. Таких не кенсельнути, тому що їхня аудиторія без критичного мислення, тому в цих блогерів з’являються мільйони. Ми думали, що інтернет зробить мільярди людей розумними. Ні, інтернет показав, що дебілів мільярди.
СБУ має слідкувати за транзакціями в крипті у таких блогерів. Якщо вони зовсім дурні, тоді їх піймають. Тоді треба викликати їх на співбесіду і з ліхтариком в лице спитати, чи ще буде брати «дєньгі за ху*ню»? Вони ж не хочуть, щоб їм повикручували ноги і повидьоргували все нах*р. Треба так розмовляти, щоб ця «ноготочниця» більше не брала гроші від росіян. Це не силовий варіант, це ментальний.
До кенселінгу я ставлюсь обережно. У нас вистачає людей, які біжать попереду Європи і будуть кенселити тільки тому, що це актуально. Буває, що це спрацьовує. А є артистки, які російською співають, підтримуючи Україну, їх чомусь не кенцеляють. Це не передбачено.
– Як ставитеся до наративів у суспільстві, коли говорять, нехай йдуть сини політиків на війну, тоді я теж стану на захист України?
– Не говоритиму про ці наративи, оскільки я не в окопі. В Америці дуже грамотно з цим працювали. В них еліта воювала, Кеннеді, Елвіс. Вони показували, от Елвіс у війську, а ти? Це працювало. В радянській традиції теж це підкреслювалося — син Сталіна воював.
Є купа наративів, яка впаде українцям навіть без пушу і ворог цим користується. Чи ідеальна українська держава — ні. Чи стане колись ідеальна — теж ні. Але ми маємо вижити і стати кращою державою, кращою версією себе за якусь каденцію в 4 роки. Тези, що хай воюють сини політиків, це ж Кузьма таке любив розповідати про сина Порошенка. Його теж кенселили після виборів (на президентських виборах 2004 року Скрябін підтримав Віктора Януковича, через що артиста хейтили, — Ред.)
– Певно, раніше за кулісами ви перетинались із Таїсією Повалій і Ані Лорак, також були ви співведучим зі Сніжаною Єгоровою, чи можна було вже тоді простежити проросійські настрої у них? Як пояснюєте собі цей феномен зрадництва серед українських артистів?
– Завжди були знайомі, які були за Януковича, тоді як наша інформаційна бульбашка вся була за Ющенка. Це було раша проти якоїсь умовної антираші. У 2004 році ми з Єгоровою працювали з торговельного центру «Глобус» і на тлі Майдану виходили щоранку в прямий ефір. Я пам’ятаю її фразу: «Ну, за Януковича теж хтось голосував».
Ну, а Повалій — це ж естрадні люди, це як актори — ніколи не знаєш, що насправді в них в голові. Вони ж всі кажуть про любов. Співають українських пісень: «так жаль, что нас посорілі амеріканци». Я на таке відповідаю: «Звісно, американці ж у нас Крим відпилили».
Частина артистів навіть після 2014-го працювали на корпоративах в РФ так, щоб не було афіші і не можна було це їм пред’явити. Або потім працювали на російських корпоративах десь на Кіпрі. Дуже добре, що зараз позиція в більшості проявилася.
– Нещодавно був скандал з Монатіком, який виступив на одній сцені із Галкіним. Чи доречно показувати суспільству дружбу з «хорошими руськіми»?
– Цей скандал притягнутий за вуха. Це було українське весілля в Італії. Не бачу в цьому проблеми. Я знаю, що Галкін з Пугачовою виїхали. Для них це означає «підтримую Україну» проти Путіна. Для мене їх не існує.
Скрипка теж виходив на одну сцену з росіянами на фестивалі Чорногорі. Але рік пройшов і вже всі забули. І це швидко забудуть, бо людям це властиво.
– У вас нещодавно вийшла нова книга «Хеві Метал», також була презентація кліпу «Конституція для всіх». Це означає, що творчої кризи у вас нема?
– Це довоєнний контент, написаний ще до повномасштабки, просто почали його видавати — і книгу, і пісні. Зараз ми випускаємо альбом «Varta Black», який записали під час ковіду. Раніше думали, чи треба пісні не про війну, але тоді вирішили, що так довідкладаємось, що якась ракета прилетить, а так хоч вінчестер залишиться…
Традиційні кризи бувають — коли відчуваєш магію на кінчиках пальців, а коли — ні. Досвід показує, що головне не поспішати, дочекатися, коли воно прийде. Бувають пісні, які 8 років чекали свого часу.
– У вас запланований великий тур Канадою і США. Розкажіть про нього.
– Серед нас є військові і тому тур не просто організувати. Вірю, що він відбудеться. Його довго планували, спочатку корона, а потім повномасштабка його «прибила». Частина нашого мерчу вже в Америці. Весь прибуток з його продажу піде на тактичні аптечки. В минулому турі ми продали на 39 тисяч євро. Якщо ми не генеруємо кошти для такмеду, або ГУРу, або військових частин, у яких служать наші хлопці, то нахр*н ми тоді потрібні як музиканти?
– Чи дивились Євро-2024? За кого вболівали?
– Ставлення до футболу змінилося. Не знаю, чи є люди, які слідкують за футболом так само як і до повномасштабки. Краще не бачити, як я вболіваю. Я комп’ютери програвав, табуретки до стелі розбивав. На людях мені доводиться себе стримувати. На третій хвилині матчу я міг побачити, що буде далі і вимкнути телевізор, щоб не з’їхати з глузду.
Вболівав за Україну. Була помилка від тренерського штабу і недооцінка суперника, і вона потім аукнулася на вихід з групи. Далі я був проти збірної Іспанії. Мій дідусь, коли ми сідали дивитися хокей, завжди вчив, що якщо тобі все одно, то вболівай за слабкого. Тому в фіналі я вболівав за Англію.
Два роки тому, коли був фінал Чемпіонату світу, Франція-Аргентина, я в Івано-Франківську у фонді складав пластирі. Вони закінчилися, коли якраз почалися пенальті. Мені все одно було, хто переможе. Я закрив ноут і поїхав по пластирі. Раніше я б готувався з друзями до фіналу Чемпіонату світу, а тут, яка різниця, хто з них переможе, якщо в мене закінчилися пластирі?
– Якою ви уявляєте Україну після перемоги?
– Це буде країна з дуже просунутою медициною, з величезними проблемами з ПТСР і величезною кількістю ампутантів. Це буде країна з дуже поганим демографічним прогнозом, з грандіозними проблемами з розмінуванням і з корупцією при відбудові.
Але Україна збереже свою державність, показавши кац*пам, що їхнє місце в труні. Їхня імперія помирає, це історичний процес. Будь-яка імперія обростає колоніями, інакше вона помирає. Наприклад, Британська, Французька імперії… Ми бачимо, що вони можуть переродитися, пережити все це в собі. Росія теж переживе, просто хотілося, щоб не вся.
– Наше покоління побачить цей розпад?
– Моє — ні. Молодше — не знаю. Цей дощ надовго. Якби це був фінський варіант і вони більше ніколи не полізли до нас, було б непогано. Країна буде меншою за територію і з значно меншою за населенням. Коли мені стає страшно, я читаю про Фінляндію. У ній прохолодно і в ній вбили стільки росіян, що росіяни до них більше не полізли.
«Внутрішній конфлікт з українізацією себе в дзеркалі ми ще далеко не виграли», — Фоззі (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)
– Якою буде українська музика після перемоги?
– Штучний інтелект з цим впорається швидко — два акорди, три плихлопи, мабуть, такою буде українська музика.
– Чого ж так, адже зараз пішла нова мода на музику 70-х, 80-х — Яремчук, Миколайчук. Вам так не здається?
– Можливо. Але це ж хвилями — одна прийшла, інша пішла. Тут ще йдеться про горизонт планування. Головне, висмикнути жало в молоді. Якщо підійдемо до школи, вони всі будуть в вишиванках 1 вересня і кричатимуть «Слава Україні!», «Смерть ворогам», «Free AZOV». А якщо 2 вересня послухаємо, що вони говорять і слухають під школою, тоді треба буде тверезіше на це подивитися і розуміти, що оцей внутрішній конфлікт з українізацією себе в дзеркалі ми ще далеко не виграли.
– За це має взятися сім’я чи держава?
– Пропоную почати з церкви. Давайте спочатку московський патріархат прикриємо, а потім візьмемося за футбол і до музики дійдемо.