Особливий полюс журналістики, який ми недооцінюємо

Перш ніж розповісти вам те, що збираюся, варто відразу пояснити – для мене провінція це не Богом забуте місце, а радше місце, сховане Ним від зайвої метушні світу.

Є такий особливий “полюс” журналістики – провінційні газети, які я дуже люблю читати. Не обласні, що рясніють сумішшю відверто рекламних і приховано рекламних текстів, а видання дуже маленьких містечок із гордою назвою райцентр. Нині таких залишилося небагато, проте ті, що й досі виходять друком, завжди заслуговують на увагу читача.

Поміж статей про посівну чи найкращий час для висаджування буряка, на сторінках у них багато привітань. І всі вони із серйозними ювілеями – 80 років, золоте весілля, невістки, онук, правнучок Іванко й журавлі, що пророкують довге земне щастя котромусь із земляків. Зізнаюся, спочатку такі тексти я читала задля розваги. Усі ці клішовані калинові фрази та крила птахів щастя викликали щиру посмішку.

Куди більше змішаних емоцій приносять нехитрі шлюбні оголошення, які ще й досі зустрінеш на сторінках провінційних газет. Економлячи гроші й час читачки, герой котрогось із таких максимально скорочує повідомлення, концентруючи в ньому суть. І виходить щось на кшталт: “65-кілограмовий добрий вдівець зростом 167, що має невелику ферму і трактора, живе з матір'ю, а діти вже дорослі, готовий полюбити худорляву жінку до 35 років згідну на переїзд. Для розваги прошу не писати”. І так, поміж тих слів одного речення постає усе життя якогось Василя К., що точно знає, чого хоче від майбутнього.

Читайте также:

Бабченко: Что вы несёте, друзья? Господин гексоген и террористы

Десь на центральному розвороті такої газети буде інтерв'ю із кимось зі старожилів чи то про 60 років роботи у школі, чи про заслання та повернення із Сибіру, або й текст про любовну історію тривалістю в півстоліття. Ще буде замітка дописувача-ветеринара, гороскоп, кілька бувальщин і навіть рецепт медового пляцка із медом і чорносливом.

Читайте также:

У Київському метрополітені замінять 50-річні турнікети, що “б’ють” пасажирів

Я вже давно люблю такі газети, прості  та щирі, як повільне життя їх маленьких райцентрів. На ґанку в мого свекра таких газет багато. Часто у них бракує листків, що пішли на папіроси котромусь із колег чи у справах робочих в курятник. Але навіть кілька сторінок легко скласти в калейдоскоп справжніх життєвих історій.

“Що ти там читаєш, нащо воно тобі треба?”, – він запитує мене щоразу, як застає за читанням районних вістей. Каже то обережно, хитро примружившись і запалюючи цигарку.

Я відповідаю йому правду – мені цікаво. Так ніби зазираєш у містечко і бачиш увесь його неквапливий ритм, і цінності давні, і прості візерунки, і повагу до старших і наївні народні жарти, і прогноз погоди із прадавніх прикмет. Тоді він всміхається гордо й між іншим зітхає – “Їхній редактор, мій давній друг”.

І це правда. Як правда й те, що всі читачі знають усіх журналістів, героїв інтерв'ю, привітань і, певне, навіть того 65-кілограмового вдівця. В цьому, я думаю, і секрет. Бо провінційні газети – це не швидка інформація чи нова аналітика, це щира розмова простих людей, які одне одного знають.