Людська психіка – складна і непередбачувана штука. Ніколи не вгадаєш, по яких клавішах треба вдарити, щоб подія тебе зачепила. Ніколи не знаєш, як шпарини у всесвіті відкриваються, коли нас накриває.
Я не знала нікого з Небесної Сотні близько. З Устимом і Андрієм ми бачилися в таборі біля Лядських воріт, але не були добре знайомі. Події 18-20 лютого, я пам’ятаю дуже фрагментарно, якась мішанка між сном і реальністю, перетікання часу між літературними читаннями тоді ще в Майстер класі на Лаврській, римо-католицьким костелом, де був штаб і медпункт, триманням в руках двох телефонів одночасно, коли не було часу вийти в туалет, дзвінками, смсками та приїздами, здається, людей з усього мого життя, між табором на Майдані біля Лядських, палаючим Будинком профспілок, вузькими вуличками в пошуках аптек, секретною квартирою з промисловим принтером, істеричним таксистом, що не хоче везти далі Михайлівського, і вулицею твого району в перших променях світанку.
Це пазл, шматочки якого неможливо викласти в логічній послідовності, як не намагайся. Не знаю, скільки життів помістилося в тих днях. Завершилося все прощанням з Андрієм Мовчаном, спочатку біля тих же Лядських воріт, а потім ми поїхали в дім його батьків в Чернігівській області. Десь тоді для мене Майдан закінчився.
Але вся ця історія стала дуже особистою. Це не значить, що ми стали більш ефективними, це не значить, що від нас стало більше користі. Не стало. Це не зробило нас кращими людьми. Ми не ходили на суди ці 6 років, не ходили ж? Моя участь полягала у створенні і дуже недовгому веденні сторінки Вбивства Небесної Сотні: Суди і кількох поїздках в гості до рідних Андрія. Все. А ще я добре пам’ятаю, коли депутата Володимира Парасюка попросили назвати прізвища Героїв Небесної Сотні, він затнувся на третьому чи четвертому. Кілька разів на рік я перечитую ці імена і прізвища, а раптом і мене спитають, а я нічого не зможу відповісти?
Через погане самопочуття я не була ні в суді по беркутам, ні під СІЗО. Так, я виправдовуюся. Коли читала пости і новини онлайн, до останнього здавалося, що як і у випадку з судами Коломойського, зассуть і не випустять. Ну не випустять, в суді кількасот людей, їх не можна проігнорувати.
Так, намагатися заблокувати всі видимі виходи з Лук’янівського СІЗО – це якийсь відчайдушний крок, як іти проти куль з коктейлями Молотова і фанерними щитами, але ж раніше це спрацьовувало. Не спрацювало.
Ця історія і через 6 років дуже особиста, і через 6 років вона не відпускає. Так, я знаю, що за п’ять років щодо розслідування і слухань було багато нарікань, судді у нас завжди були гнидами, а судова система й прокуратура так і залишилися нереформованим гівном. Але хіба в цьому винні люди, які 6 років приїжджали з усієї країни на судові засідання, щоб отримати відповідь і хоч трохи справедливості? Хіба вони заслуговують, щоб ця історія довжиною в 6 років, обірвалася словами “ми не можемо повернути тих, кого вже немає, але ми могли повернути живих, і це пріоритет”. Ну якби все було так просто, якби це це замовляння працювало, чи приїжджали б люди всі ці роки до Києва?
Так, повернути рідних з мертвих неможливо, але може, є ще щось велике й важливе, що ми пропустили?
Яка звіряча потворна хвороблива уява могла придумати таке протиставлення? Справедливий вирок для вбивць чи визволення українців з полону? Кого ви хочете пристрелити: свою дитину чи матір? Складне політичне рішення. Відстрелити вам праву руку чи ліву нирку? Що для вас пріоритет? Піти на вимоги терористів чи розстріляти 186 дітей в Беслані? Зробити так, як хочуть смертники, чи отруїти газом 174 заручників після Норд-Осту?
Думаю, зрозуміло, хто на пострадянському просторі придумує такі класні фсбшні задачки. Те, що ми дозволили нав’язати собі такі терористичні умови – від початку величезна наша поразка. Не здатися, маючи барикади зі снігу і пластикові каски, не капітулювати, коли добровольці ідуть воювати в кросівках і бронежилетах, куплених на гроші родичів та волонтерів. Але так тупо піддатися на умови ворога, маючи цілий офіс президента, парламент, міністерства, рать радників, переговорників і міжнародну допомогу.
Ця історія стала занадто особистою. Смерть – це те, з чим доводиться давати раду насамперед живим. Це живим доводиться шукати привід вставати вранці, чіплятися за поняття вищої справедливості, вигадувати собі якийсь сенс, переконувати себе, що все не марно, згадувати останні розмови, обіцянки, відбиватися від докорів сумління, програвати в голові десятки можливих сценаріїв, як все могло статися інакше. У нас нещодавно бабуся померла від інсульту, мені це знайомо. Але я і близько не можу уявити, що відчуває людина, яка втратили сина студента, який вчора розповідав, що він в безпеці, або чоловіка, і тепер сама виховує трьох дітей, або втратила маму, дружину, бабусю від кулі снайпера в центрі столиці.
Я не люблю маніпуляцій “Небесна Сотня дивиться на вас згори”, “Що б на це сказала Небесна Сотня”. Ми не можемо знати, що думають чи відчувають загиблі, чи вони взагалі щось відчувають там, де вони зараз. Але почуття та інтереси живих не менш важливі. Я не розумію, що тепер вдіяти в цій ситуації. Але через два, три, п’ять, 6 років ми не можемо відгородитися від своєї співпричетності, не виходить, я перевіряла. Те, що відбувається зараз, здається мені глибоко неправильним, це якась нелюдська, космічна несправедливість. Я не знаю, чим мені заткнути цю діру всередині розміром в три дні 2014 року. А і я близько не знала нікого із загиблих. Вийшов егоїстичний пост про особисті почуття. З іншого боку, це все, що я можу знати напевно, це все, що я маю право впевнено висловлювати. І так, ця історія стала занадто особистою.