Ілюстративне фото
Треба визнати, що я не зрозумів реакції українського МЗС на припинення дії договору про ліквідацію ракет малої і середньої дальності.
Не зрозумів від першої до останньої фрази.
Перша фраза говорить про розчарування української дипломатії фактом припинення дії договору.
Остання – про намір у відповідь на ситуацію, що склалась, посилити консультації з НАТО про підвищення безпеки східного флангу Альянсу.
Поясню чому і що я не зрозумів.
Спрощено суть договору і його наслідки для України полягали в тому, що учасники брали на себе зобов’язання спершу знищити, а далі відмовитися від розробки і виробництва балістичних та крилатих ракет малого (до 1000 км) і середнього (1000-5500 км) радіусу дії наземного базування.
Україна не ратифікувала цей договір, але, як це зараз люблять підкреслювати, сумлінно його виконувала. Ну, от є в України така звичка – робити те, що непотрібно, і не робити те, що потрібно. Ми і членські внести в СНД два десятиліття платили, не будучи членом цієї організації (за що, до речі, ніхто не покараний). І Мінські домовленості, укладені поза рамками українського і міжнародного права виконуємо (з цим ми ще, сподіваюсь, розберемось).
Про те, що договір припинить свою дію усі знали щонайменше півроку, бо США аргументовано заявили, що з розробокою і модернізацією Росією низки ракет, ця держава нахабно порушила свої зобов”язання. Росії пропонувалось 6 місяців для того, що привести свої дії у відповідність до вимог договору. Ага, зараз. Впевнений, що не вірили у це і американці, але дотримання процедур – обов’язок відповідальних гравців.
Були і інші мотиви та причини у США вийти з договору. Теж усі все знали.
І ось, Україна звільнилась від необхідності виконувати неіснуючі зобов’язання не розробляти, не виробляти і не розміщувати ракети дуже цікавого і практично необхідного радіусу. Не бачу приводу для розчарування.
Я навіть не сказав би, що розрив цього договору якось особливо погіршив міжнародну безпекову ситуацію. Вона погіршилась давно і саме в результаті порушення положень договору Росією, а також тому, що в світі з”явилась низка країн, що мають на озброєнні такі ракети, але не були сторонами ДРСМД.
Можна спробувати мислити в ту сторону, що розрив цього договору руйнує усю систему договорів про скорочення стратегічних ядерних озброєнь. Але це може розчарувати лише тих, хто досі вірить в існування гарантій ядерної безпеки для України, в Будапештський меморандум і іншу сентиментальну писанину періоду “кінця історії”.
Немає договору – немає необхідності обмежувати себе. А на відміну від ядерної зброї застосування неядрених ракет відповідної дальності цілком можливе і на полі бою, і в якості фактору стримування. І я буду готовий переконувати колег по парламенту фінансувати відповідні державні програми.
Здавалось би, відповідь очевидна – Україна має скористатися ситуацією, щоб хоча б формально позбутися обмежень, які вже давно не виконуються державою, з якою ми воюємо. Для цього потрібна лише заява.
Але ні – Україна поглибить консультації з НАТО.
Так, ДРСМД найбільше захищав країни Європи, які були і знову є в зручній досяжності для російських ракет малого і середнього радіусу. І НАТО якимось чином реагуватиме.
Але Україна не є членом НАТО. То що нам з тих заходів, якими НАТО посилюватиме свій східний фланг? Зрештою посилення східного флангу НАТО шляхом розміщення в Румунії систем американської ПРО і є однією з причин, чому розроблені в порушення ДРСМД комплекси Іскандер-М з’явились в окупованому Криму.
Сумнівів немає – НАТО зреагує. Але хотілось би адекватної ситуації реакції України.
Навіть якщо Україна розраховує стати учасником якихось перспективних нових договорів на тему скорочень і обмежень ракетних систем (про які йдеться між США і РФ, але, як ми бачимо, вони навіть про гасіння планетарного масштабу пожеж в Сибіру не можуть домовитися – “сгорю, но не отворю!”), то щоб щось скорочувати і обмежувати, варто цим спершу обзавестись.
Почекаємо реакції президента.
