USD28.2033

Про що говорять біженці. Історія одного табору

У Києві офіційно зареєстровано більше 13 тисяч вимушених переселенців з Донбасу та Криму. Майже 2000 тисячі з них проживають у тимчасових таборах у Ворзелі, Ірпінському та Броварському районах.

У самій столиці найбільше поселення біженців знаходиться у промзоні на Видубичах. У темному ангарі знайшли прихисток 190 людей з територій, де зараз найзапекліші бої російської та української артилерії – Алчевська, Луганська, Артемівська, Красного Луча та Донецька.

Про це пише “Українська правда”

… На узбіччі біля виходу з метро Видубичі зупиняється чорний Hyundai Tucson, опускається вікно, виглядає міцний чоловік в темних окулярах.

–  Наш табор тяжело найти тем, кто не ходит в нашу церковь. Залезайте подвезу.

Пастор Ігор – переселенець із Алчевська. У Києві вже майже два місяці. Він – куратор цього табору переселенців.

– У нас регулярно под 200 человек. Цифра постоянно меняется. Кто-то находит работу и снимает жилье в городе. Другие едут к родственникам в города поменьше. Сейчас у нас 10 человек инвалидов и 60 детей. У нас не пьют, не курят, не развратничают. И в 23.00 отбой, – розповідає пастор.

Ігор каже, що утримує цих людей протестантська церква, за якою закріплена територія. А ще дуже допомагають волонтери.

– Привозят еду, одежду. Детям игрушки. Государство не дает ничего. Без этой помощи было бы трудно.

Перед нами відкриваються високі залізні ворота. Із будки виходить охоронець, вітається. Авто повертає на широку асфальтовану площу і зупиняється:

– Снимайте, разговаривайте с кем хотите, но аккуратно. У нас даже есть смертники, на которых охотятся Болотов и Гиркин. А сам я поеду договариваться о продуктах и дровах.

Біля довгого оцинкованого ангару грає у теніс кілька юнаків. Поруч дошкільнята катаються на трьохколісних велосипедах. Є велика гойдалка. На довгих мотузках розвішана білизна поселенців. Сам ангар виконує функції спальні для біженців.

Навпроти нього поставили велику брезентову палатку. Це “кухня” і “вітальня” біженців одночасно. У кутку лежить гора одягу — пожертва від одного з великих секонд-хендів. Вздовж стін по периметру стоять холодильники і шафи з крупами. У палатці душно.

 

По “кухні” бігає з десяток дітей. Прийшли по десерт – білий хліб зі смородиновим варенням. Цукерки тут рідкість.

– Чё? Писать о нас пришли. Давайте расскажу о нас…, – звертається неголений чоловік у темній водолазці за одним зі столиків.

– Так, а ви звідки приїхали?

– С Алчевска. Жена уже два месяца в Киеве, отправил в безопасное место. У неё длинный язык, все в споры в сепарами вступала. После очередного такого эпизода говорю: “Лина, у нас трое приемных детей. Собирайся и езжай в Киев”. Потом все время звала к себе. Уехал, когда уже стали серьезно бомбить. Когда “град” летит, страх такой, что все внутренние органы сжимаются.

Мого нового знайомого звати Андрій. У мирному житті він працював водієм на міжміських маршрутах.

– Две недели нахожусь в Києве, ищу работу. Ездил в “Автолюкс”, мужчина такой приятный встретил. Говорит, что на постоянное место взял бы меня без проблем, а на месяц-два смысла брать нет никакого. Поэтому листаю объявления.

Раптом перериває бесіду і повертається назад через кілька хвилин з двома стаканами розчинної кави…

– Угощайтесь. Кофе располагает к беседе лучше.

Андрій розказує, що на початку квітня, коли в Алчевську з’явились перші сепаратисти, мешканці міста масово хотіли в Росію.

– Потому что наша власть хорошая своими обещаниями. Достала так, что предела нет. Во-первых, маленькие зарплаты, крохотные пенсии. Ну, и повышение цен. Действительно крик души…. А тут приходит какой-то мальчик и говорит: “А мы в России живем прекрасно, красиво и у нас большие заработки”, и поэтому больше половины в Алчевске сначала было за Россию. За Украину были только те, кто понимал, что такое Россия.

– А що хорошого вони бачили в Росії?

– А чёрт их знает. Поэтому я над многими стебался. Говорю, поедь мол, куда-то под Пензу, в глибинку, и посмотри, так ли хорошо там жить. Люди не понимают сути, они просто хотят жить хорошо.

У нас в городе многие мозгами начали шевелить, когда начали заезжать казаки и чеченцы. Только тогда, когда наши жители начали видеть странных людей с автоматами, то стали менять свое мнение. Дальше началось ещё хуже, когда “гости” начали себя по-хамски вести.

Бывает заходит сепаратист в магазин взять кило пельменей — и не платит. Или заезжает группа этих туристов в магазин у шоссе. Размахивает ружьем и говорит — давай то и сё, мы потом заплатим.

Тогда многие у нас в Алчевске поняли, что лучше какая-никакая Украина, чем русский Вася.

Со мной тоже однажды приключилось. Заехал на заправку. А там стоит такой весь пацан — в балаклаве, с обрезом, в перчатках. Я шёл мимо и что-то сказал в шутку, так он так глянул на меня, что я испугался. Запрыгнул в машину и уехал.

 

Андрій розповідає, що деякі алчевці до цього часу дуже сильно бояться Нацгвардії.

– Я таким сразу говорил, как она может грабить и насиловать, если нет её в нашем городе. А мне в ответ: “Так двоюродная сестра моей кумы рассказывала, что у неё в деревне… И дальше по тексту”.

Цікавлюсь у переселенця, чи сподобалось йому у Києві. Відповідає, що спочатку родина хотіла перебратись сюди на постійне місце проживання, але коли побачила київські ціни, вирішили повертатись додому після закінчення війни.

– Уровень жизни в Киеве высокий, а зарплаты не соответствуют уровню жизни. Если мне начинать после сорока, то через лет сто я куплю домик на окраине и плохонький москвич. А дома в Алчевске у меня хороший дом.

Конечно, если бы у меня на сегодня здесь было жилье, я бы остался здесь. А так, снимать жилье нет смысла.

Розповідь біженця перериває його дружина. Струнка блондинка Ліна в оточенні дітей. У житті без війни вона була педагогом в молодшій школі.

Читайте также:

Выстрелы раздавались, когда Росляков уже был мертв: очевидцы упрямо утверждают, что “керченский стрелок” был не один

– Жена моя… 27 лет в браке.

Ліна протягує руку і зразу починає розмову. Каже, що в юності їздила у табір в Крим, то там була така сама комуна, як нині у цьому ангарі.

– Но тогда это было романтично, а сейчас как-то стесняет. Хоть сдесь много людей разных профессий — и рабочие, и даже профессор один есть. А ещё есть чернокожий футболист из Донецка с клуба “София”.

У квітні, коли в Алчевську з’явились перші сепаратисти, Ліна влаштовувала акції на захист України. Разом із іншими активістами ходила на центральний ринок і агітувала проти “референдуму” сепаратистів. Роздавала листівки. Вішала українську символіку по місту.

– Говорила, люди добрые, да вас обманывают. Многие на меня не просто косо смотрели, а были готовы съесть. Муж дома просил меня успокоится, мол, убъют и не спросят, что я многодетная мать…

В розмову включається Андрій:

– Так основания были реальные. Мои бывшие друзья, которые были за Россию, начали мне говорить, мол, мы с ополченцами дойдем и до Киева и жену твою убъем. А когда она решила уже уезжать, то на прощание террористам сказала, что их разгонит украинская армия. Я её срочно отправил в Киев в ту же ночь…

Жінка усміхається.

– Ну, одного я точно победила. У меня лучший друг детства примкнул к сепаратистам. Однажды мы с ним встретились на одной акции. И он мене прямо в лицо заявил: “Если наши победят, я тебя прикончу”. А получилось так, что его убили наши войска под Славянском.

У Ліни багато планів на повоєнне майбутнє. Вона хоче повернутися до викладання в школі, а ще жінка здобуває другу вищу освіту в луганському вузі.

На цьому подружжя розходиться по справах — Андрій іде майструвати по господарству, а жінка вигулює дітей. У ніші біля палатки-кухні група жінок шинкує капусту і ріже картоплю. Ще кілька розбирає відварених курей на м’ясо. На обід буде борщ і вермішель.

– Марина, вот это у нас Алексей. Его дома сепаратисты к смерти приговорили, – звертається Андрій, проходячи з високим хлопцем у футболці з українським гербом.

Олексій – мешканець Краснодону, що на кордоні з пунктом пропуску “Ізварине”. Сідаємо на сходи і він розказує, як попав в ангар. До війни Олексій встиг одружитися і відкрити невеликий бізнес. Нині він займається прийомом біженців із Донбасу в табір.

 

19 червня хлопця і його друзів схопили місцеві сепаратисти, а в місцевих групах сайту Вконтакте його до цього часу називають зрадником.

Того дня вранці Олексій з друзями знімав короткі ролики про пересування російської військової техніки від “Ізварино” на прохання одного з відомих українських каналів. Хлопці дізналися, що на околиці бойовики стріляють з міномета, взяли фотоапарат і поїхали на зйомку. За роботою хлопців помітив один із водіїв маршруток і здав їх сепаратистам.

Читайте также:

Ничего не осталось: сестра Сенцова ужаснула украинцев

– Быстро приехала группа людей с автоматами. Положили нас на землю, связали, бросили в машину. Привезли в подвал. Там не было ни туалета, ни воды. Только два матраса и уже пойманный ранее парень.

В плену мы пробыли два дня. За это время постоянно приводили кого-то. Среди них были даже такие, которые раньше стояли на блок-постах сепаратистов, но попали в немилость. Поэтому их тоже отправляли на “перевоспитание”.

Льоша згадує, що найбільше над полоненними знущався пенсіонер МВС, який подався у ряди сепаратистів. Постійно кричав, ставив полонених на коліна, приставляв дуло автомата до голови. Всіляко підкреслював, що він тут господар.

– Спас нас случай. Ополченцы устроили свой комендантский час. Ходили по Краснодону и отлавливали нетрезвых мужчин. Одного такого бросили к нам в подвал. И мы нашли у него мобильный телефон. Позвонили друзьям, и нас освободили через влиятельных людей. Мы сразу же уехали с родного города.

Кухня у таборі на Видубичах 

Біженець Олексій хвилюється за товаришів, які лишилися у Краснодоні і вночі перемальовують російські графіті на українські. Хлопець каже, що якийсь таксист-сепаратист може здати активістів і їх запросто розстріляють на місці:

– Помните, была ситуация с обстрелян маршруткой с шахтерами? Это мимо блокпост сепаратистов ехала маршрутка и не остановилась по требованию. Сепаратисты передали информацию о ней остальным блок-постам. И те, другие не нашли ничего лучшего, как обстрелять похожую на нее, застрелить мужчину, проходившего рядом и две легковушки. А когда уже поняли, что совершили то не то, то включили заднюю и начали трещать, что это Нацгвардия сделала.

Біженець зізнається, що в Краснодоні, який знаходиться за 20 кілометрів від Росії, до цього часу сильні проросійські настрої. Масово роздаються листівки ЛНР, про те, що начебто бойовики перемагають і скоро дійдуть до Києва. Або, що армія Гіркіна-Стрєлкова убиває по 700 українських солдат щодня, а потім трупи закопують в копанках.

– Это долго действовало на людей, но если заехать в село рядом с Краснодоном, то там большинство за Украину. Люди в деревне меньше смотрят телевизор, а копаются в огороде. В самом Краснодоне перестали кричать “Ура-Россия!”, когда на жилые дома стали ставить “зенитки”, а на крышах засели снайпера, – каже Льоша.

Питаю біженця, як у них відбувались у них вибори президента. Льоша каже, що у Краснодоні вони були де-не-де, оскільки члени дільничних комісій переживали за своє життя:

– Один парень из нашей компании готовился к работе в избирательной комиссии на выборах 25 мая. Ополченцы об этом узнали и забрали его с собой. Били часа четыре. Весь в крови он уехал во Львов, оттуда звонит матери и говорит: “Мама, меня избили ополченцы, будь внимательна”. А мама ему говорит: “Тебя побил Правый сектор” – и до сих пор носит сепаратистам деньги, одежду, продукты …

Читайте также:

Почему ”перезапуск” апелляционных судов – это очередной провал

Олексій з дружиною зняли житло в столиці, тому днями покидають табір. Про майбутнє життя Льоша ще не знає. Або повернеться в Краснодон, або поїде шукати кращої долі в США, де живе його теща, етнічна росіянка.

Хлопець сміється, що жінка по скайпу постійно переконує зятя, що Росія — велика держава. Але на його зауваження повертатися в Москву, відключає зв’язок.

“Мне 27 лет, я могу начать жизнь с чистого листа”, – резюмує хлопець.

 

Заходжу подивитися на умови життя в ангарі. Довге приміщення поділено на дві зони — чоловічу і жіночу. Впритул стоїть ряд двоповерхових ліжок, біля них стоять валізи біженців. Ще є дві кімнати, відгороджені фанерою. У них живуть багатодітні родини. Ближче до виходу кілька тренажерів.

У правому кутку ангару є кілька ноутбуків. Навколо них сидить зо два десятка дітей – грають в ігри і дивляться мультики.

“Мне 9 лет, я Дима с Тореза”, “Я Анечка, с Луганска”, “Миша, с Артемовска” – знайомляться малюки. Тут у них з’явилось багато нових друзів, але діти сумують за домівками.

– Весь вайфай съедают играми, – каже хлопець, що за ними приглядає. 26-річний Саша Коношевич був учителем фізкультури в луганській школі. У Києві влаштувався по знайомству будівельником на об’єкт. У Сашка татуювання з китайськими ієрогліфами на руках.

– Все боятся брать на работу беженцев из Луганска, поскольку видят в них потенциальных провокаторов. Или в конце месяца работа, или испытательный срок.

У Саші є дві старші сестри в Харкові, інші родичі поїхали в російську Анапу. Каже, що куди їм їхати, було непринципово. Мовляв, люди їдуть туди, де їм пропонують дах над головою і якісь можливості. Хлопець каже, що бажаючих виїхати з Луганська є багато, але стримує те, що зруйноване транспортне сполучення між містами області. Також у багатьох людей через заблоковані казначейські рахунки немає пенсій і зарплат, щоб купити квиток з Луганська.

– Поэтому многие прячутся в подвалах. У нас в роддомах женщины сейчас рожают в подвале, поскольку на первом или втором этаже опасно. Врачи их опускают в подвал, принимают роды. И тут же объясняют, как правильно держать ребёнка и куда бежать, если обстрел.

Учитель фізкультури хвилюється, що 1 вересня луганські школи зустрінуть у зруйнованому стані, а самі учні масово переводяться в школи Кривого Рогу, Дніпропетровська, Харкова:

– Только из нашей школы документы забрали 160 учеников. А в другой школе №14 из-за удара снарядом завален вход, она непригодна к использованию.

Саша нарікає, що у Луганську значні руйнування. Звинувачує у цьому і російську, і українську сторони конфлікту:

– Я живу в двух остановках от жилого дома, он был пуст. Но его бомбонули. Разбит автовокзал, парковка, и частные магазины рядом. Говорят, что это украиские войска пытались попасть в военкомат, где якобы засели террористы. Но здание военккомата целое и ни один террорист не погиб.

Луганський біженець думає, що найбільша бійня за Донбас буде в його рідному місті.

– Потому что когда освобождают меньшие города, остатки сепаратистов все перебегают в Луганск. Не просто люди с автоматами, а с техникой последних моделей. Тем более, многое подвозят через границу.

По ангару пересувається кілька інвалідів у візках. Помічаю жінку-пенсійного віку в пістрявій сукні і без ніг вище колін. Сімдесятирічна Анна Петрівна приїхала сюди 10 липня з Луганська. Вона чи не єдина україномовна у цьому таборі.

Анна Петрівна, біженка з Луганська

Каже, що в окупованому місті у старенької лишилось дві старші сестри. Одну забрав онук в Росію. А інша ховається в підвалі, коли обстрілюють район, де вона живе:

– Вона уже така слабка, що ледве до туалету вилазить. Коли не бере трубку думаю, що її уже вбило. Ми всі троє народилися під час війни, і хто міг подумати, що її застанемо і в старості.

Анна Петрівна взяла останній квиток на Київ у касі для інвалідів:

– Людей того дня на вокзалі була тьма-тьмуща. Пролітає літак на будівлею, а у фойє оголошують з гучномовця: “У зв’язку з надзвичайною ситуацією просимо спуститись усіх в укриття”. Поки інші побігли десь у підвал, я лишилась сама посеред коридору. Бо куди там на інвалідному візку? Але тоді, на щастя, все минуло, ми сіли в потяг і рушили на Київ.

Пенсіонерка хоче повернутись додому, але боїться, що після війни не буди куди. Ще за її присутності в Луганську зруйнували бібліотеку Горького, ресторани і кафе в центрі міста:

– Було красиве місто, а тепер його все треба відбудовувати. Луганськ — набагато більший за райцентр Слов’янськ. Більше всього я боюсь, що все воно не скінчиться до осені.

Біженка зізнається, що зараз вона повністю за єдину і неділиму Україну, а раніше не сприйняла революцію на Майдані:

– У нас багато хто думав, нащо воно? Що все стабільно, хоч і крадуть, але нема війни.

Але подальші події показали, що і наші неправі. Якщо хтось і не прийняв, то зараз думає, що потрібен мир, що не треба ділити цю Україну…

На цьому пенсіонерка обриває розповідь, закриває долонею очі. І починає плакати. Стискує сумку. Каже, що витратила уже майже всі збереження за часи проживання у столиці.

На кухні уже час обіду. Знайомлюсь із компанією молодих людей, які грають у картярську гру Uno. Дві сестри Вероніка і Інна теж приїхали з Луганська з мамою. Вероніка – абітурієнтка. Збирається, або лишитися у столиці, або поїхати у Львів. Батько дівчат лишився в окупованому місті, він має компанію з маршрутних перевезень.

Дівчата чепуряться і питають, куди краще піти на пляж, і де купити продукти на Контрактовій площі.

У їхнього товариша навпроти день народження.

– Нам нужна фанта и что-то из закусок. Мы протестанты, поэтому не пьем пива и вина.

Іменинника звати Сергій, він із Волновахи.

Біженці-студенти Данило і Сергій. Сергій святкує день народження у таборі

У таборі вже більше місяця. Жартує, що приїхав, коли закрили Макдональдс у Донецьку:

– Я на Лук’янівці уже працюю. Прийняли без проблем, коли дізнались, що у мене є досвід і я з окупованої території.

Із рідного місця хлопець утік, щоб не завербували у ряди бойовиків ДНР. Планує лишитись у столиці, щоб продовжити навчання за спеціальністю “інженер”.

У його рідній Волновасі на самому початку більшість мешканців була за єдину Україну. Нині, коли там ситуацію контролюють українські військові, містяни почуваються безпечно. Сепаратисти або зникли, або бояться чіпляти прапори ДНР.

Молодь бере порції і виходить у бесідку поруч. Питають, чи була на Майдані та де знайти легку, але прибуткову роботу у Києві. Між відповідями на ці питання намагаюся розказати про ровесників, які воювали за їхній рідних Донбас і тепер лежать з пораненнями в госпіталях. На цей епізод компанія реагує мляво:

– Лишь бы война закончилась, и вернуться домой. Вначале мы просто хотели не зависеть ни от кого, а тут получилось, что мы с Россией стали врагами.

Але багато розказують про Беркут. Який начебто рятував ситуацію на Майдані, але був осоромлений. А зараз його послали на війну “смывать грехи кровью”.

До столика підходить група хлопців. Сміються, травлять непристойні анекдоти. Вони щойно повернулися з міста. Друзі ремонтують квартири на замовлення. Із ними приходить новенький біженець.

Юрій. Учора приїхав з Алчевська. Каже, що хоче знайти роботу, щоб перебратися із табора у кращі умови. Має півроку стажу в туристичній агенції.

– Боюсь, что для Киева моего опыта будет маловато. Но буду искать вакансии в Интернете.

На виході зустрічаю молоду біженку на останніх строках вагітності з Луганська. Їй народжувати наприкінці серпня.

Учитель Саша каже, що їй пощастило більше, ніж молодим мамам, які лишились в окупованому обласному центрі.

“Её ребёнок увидит сонце в больничной палате, а не не подвал под обстрелами”…

Очень плохоПлохоСреднеХорошоОтлично (Еще нет голосов, оставьте первым)
Загрузка...

Комментарии (0)

Чтобы оставить комментарий необходимо

"У нас начинается тяжелый период жизни: парламентские, затем еще страшнее - президентские выборы"

© А.Лукашенко

Соціологія тижня: здоровий глузд проти шоу-бізнеса

Насколько изменился Донбасс за 90 лет

“Ход конем” Насирова и Бродского: в Украине появится партия, основанная на деньги из госбюджета

Прослушка в синагоге: НАБУ этим скандалом ”закапывает” себя все больше

Чекаємо на месію з обличчям Олега Винника?

Важливе сутнісне нагадування світу про окупований Крим

Ученые обнаружили альтернативный источник дешевой энергии

Голевая феерия и ошибки Бойко: обзор матча Лиги наций Словакия – Украина

Более восьми миллионов украинцев до сих пор не имеют доступа к скоростному интернету

“Нормально, хороша бійка”, – Зеленський нарешті прокоментував свій президентський рейтинг. ВІДЕО

Режиссер “Игры престолов” Дэвид Наттер рассказал о битвах в финальном сезоне сериала

Украинцы, проживающие в Польше, смогут посмотреть «Гарри Поттера» на родном языке

Абэ увиделся с Путиным, а затем написал письмо Порошенко

Наступна виборча кампанія може встановити кілька рекордів – політик

Схемы: Мэры городов используют муниципальную охрану в своих целях

“Он не мучился”. Убийца Леннона раскрыл подробности расправы над рок-музыкантом

Ольга Богомолець: Уряд послідовно знищує галузь, що запобігає епідеміям

У Медведчука-Рабиновича назвали их кандидата в президенты

Раскрыта личность возможного создателя биткоина

Два футболиста сборной Словакии стоят столько же, сколько весь состав Украины