Харківські надзвичайники — батько та син, виїхали на влучання, та додому повернувся один
В Україні третьої неділі червня відзначається День батька. Сьогодні багато хто виставляє в соцмережах фото своїх дітей і батьків, якими пишаються і пам’ятають. Історія батька і сина Логінових – одна із драматичних.
Владислав Логінов — один із трьох працівників ДСНС, які загинули 4 квітня у Харкові внаслідок повторного удару "Шахедами". Він був водієм. Його син Володимир, начальник пожежного караулу в одній з частин, у момент удару працював неподалік, боровся з вогнем після перших влучань.
Попри біль, який ще дуже свіжий, Володимир Логінов погодився розповісти кореспонденту Укрінформу, що сталося, а головне — яку роль зіграв батько в його долі.
Тієї ночі вибухи прозвучали після оголошення повітряної тривоги, рятувальники виїхали на місце влучання — до житлового будинку, згадує Володимир.
«Вже в дорозі мою частину перенаправили за іншою адресою, бо, виявилося, що влучання не одне. Частина батька поїхала до триповерхового будинку, ми поїхали в приватний сектор. Працювали з батьком на відстані один від одного, мабуть, метрів 200-300, не більше. Гасили вогонь. І по радіоефіру пролунав сигнал повітряної тривоги, що є загроза – залетіла група “Шахедів”, ми змушені були перейти в укриття. Пролунав вибух. Минула небезпека, ми вийшли, ліквідували пожежу, і вже після цього я вирішив поїхати на місце, де працював батько. Там було більш фатальне влучання, тож думав, що може знадобитися допомога теж. І коли приїхав на місце, то побачив, що стоять розбиті автівки, що є загиблі. Мене зустріли мої керівники, і сказали, що батько загинув”, — згадує Володимир Логінов.
Чому батько та його колеги не побігли в укриття під час другої хвилі ударів, він не знає.
Логінов-старший був командиром відділення-водієм. Згідно з цією посадою, працівник на автоцистерні доправляє рятувальників на місце виклику, допомагає прокладати та змотувати рукави, відповідає за безперебійну подачу води. У ДСНС чоловік служив останні 9 років, а раніше був приватним підприємцем. Тож у службу надзвичайних ситуацій Володимир прийшов раніше за батька, та саме він із дружиною визначив долю сина.
“Не можу сказати, що я от прямо мріяв бути рятувальником. Я хотів навчатись у Національному університеті цивільного захисту. Коли вступив, мені було 16 років, а в наряди, в караул можна було тільки з 17-ти. І тому я став студентом денної форми навчання. А за приблизно пів року, коли виповнилось 17, батьки без мого відома вирішили, що я буду курсантом. Мене перевели в університеті, і потім просто поставили перед фактом. І все — казарма”, — розповідає Володимир.
На запитання, чому мати й батько так вчинили, додає з посмішкою: “Та розбишака був. Любив погуляти, побігати, поплигати, полазити, де не треба”.
Зараз чоловік без тіні сумніву говорить, що перебуває дійсно на своєму місці.
Після загибелі батька та його колег рятувальник мав кілька днів для перепочинку, однак відпустку вирішив не брати. Як і всі надзвичайники, не дає волі емоціям.
“Ми просто виконуємо свої обов'язки. Ніхто не думає про небезпеку, бо від цього з глузду можна з’їхати. Просто виконуєш обов'язки. Так, відбуваються повторні влучання… Це терор. По-іншому не назвеш”, — говорить Володимир.
Із батьком він працював у різних частинах — так належить, коли родичі займають різні посади.
“У нас була традиція: після роботи зустрічатися вранці на каву. Розповідали, в кого як минуло чергування, хто де був, що бачив. Це якщо ми не зустрічались на пожежах. Ділились враженнями, будували плани на день. І навіть зараз, коли батько загинув, я зі своїми хлопцями та хлопці з його частини кожного ранку їдемо на те ж саме місце, де ми завжди зустрічались. П’ємо каву, говоримо”, — ділиться Володимир.
Рятувальник відзначає безумовну підтримку, яку отримував від батька.
“Ніколи в житті він мені жодного разу не сказав “Ні”. Все, що я починав, він підтримував, все про що просив, робив. Завжди йшов поруч. Завжди казав: “Навіть якщо ти не правий, я буду все одно на твоєму боці”. Для мене він був не тільки батьком. Це був мій друг, побратим, товариш. Мені, мабуть, ні з ким не було так легко по життю, як з ним, навіть з дуже близькими друзями. Він був прикладом для мене. Я стараюсь бути достойним сином такому батьку”, — говорить Володимир.
Юлія Байрачна. Харків
Фото автора