Росіяни радо користаються нашим намаганням маскимально звузити потенційне коло своїх – журналіст

Роман Віктюк

Дивіться, друзі. Попередній допис був не про Віктюка. І навіть не про те, він “друг” чи “ворог” України, раз мешкав і працював у Москві

Про це на своїй сторінці у фейсбуці пише Олександр Михельсон, повідомляє .

Допис був саме про концепцію “друзів” і “ворогів”. Я, даруйте за цитату, глибоко переконаний, що наша ультрапатріотична частина суспільства надто передає куті меду у визначенні Неприйнятного. Це просто непрактично. Я вже колись казав – відмовмося вже тоді від калашів, вони ж, мать його, совєцькі!

Ні, серйозно, от чому так виходить: наш артист їде виступати до Раші – зрада; їхній сюди – зрада. Вони купують наші деталі до гвинтокрилів – зрада; ми їхні до БТР – зрада… Мало того, що це просто нелогічно; гірше інше: вони будь-що таке подають як свою перемогу.

Висловлюючись по-розумному, ми навіщось будуємо ексклюзивну модель патріотизму, тоді як вони – інклюзивну. Причому ще з часів зародження Московії. Воєвода Боброк, що врятував свого тезка (і свояка) Дмитра Донського (у бійці одних монголів проти інших, до речі), був волинянином. Про різних феофанів прокоповичів узагалі мовчу.

Читайте также:

“Ми відмотали всі відеокамери”: у МВС дізналися, що робив нардеп Поляков за кілька годин до смерті

Московити радо включали до своїх лав будь-кого, навіть якщо людина йшла туди з безвиході – як той же Боброк чи, знов-таки, Віктюк. Й успішно продовжують це робити. Натомість ми – дехто з нас, ОК – намагаємося максимально звузити коло потенційних “своїх”.

Убийте мене, але я тут бачу лише страх. Невпевненість у власних силах. Реактивну поведінку – знову ж таки науково висловлюючись – замість проактивної.

Взагалі, на мій хлопський розум, ця тема мала би стати предметом широкої та вумної дискусії. А не для традиційних вправ із вентиляторами.