Дуня Міятович
Те, що комісарка Ради Європи з прав людини Дуня Міятович зробила заяву про необхідність перенести ухвалення закону про мову на післявиборчий період – це не просто виконання обов’язків.
Це розрахунок на те, що після виборів президента й парламенту політичний ландшафт України зміниться настільки, що будь-які спроби перетворити колишню російську колонію на самостійну країну будуть неактуальними, й Україна повернеться туди, де вона була до 2014 року. А значить, зникнуть проблеми Кремля та його західних “доброзичливців”.
Пані Міятович пояснює свою пораду тим, що “в контексті виборчої кампанії такі дискусії часто стають поляризованими та не сприяють ухваленню збалансованих рішень”. Але в Україні не маємо ніякої суспільної конфронтації, пов’язаної з мовним законом. Так, я допускаю, що серед депутатів від демократичних фракцій є люди, які не хотіли б його ухвалення просто тому, що досі сприймають Україну як “поліпшену” Калузьку область. Але ці люди – як би вони не поводилися в кулуарах Ради – публічно мовчать просто тому, що їхній виборець – патріот і думає інакше. “Стараються” тільки деякі депутати від “Опозиційного блоку”, яких дратує сам факт існування України без Путіна та Януковича. Тому немає ніякої поляризації, конфронтації і всього, чого побоюється пані Міятович.
Чиновниця радить Україні забезпечити залученість до розробки таких законів “різних мовних спільнот” – і ймовірно саме в цьому сенс її заяви. Тому що, зауважте, мова йде не про національні меншини, а саме про “мовні спільноти”. Це той термін, яким звично оперує Путін, який просто не бачить етнічних росіян, що проживають в Україні, але хоче захищати “російськомовне населення”. Простіше кажучи – Путін хоче захищати русифікованих імперією українців від рідної для них української мови і самої України! А “мовна спільнота”, про яку говорить Міятович, має головою накласти й не допустити дерусифікації України. Тільки от чомусь не лягає.
Нічого дивного в таких заявах пані Міятович немає. Ще коли ця чиновниця працювала представницею ОБСЄ з питань свободи ЗМІ, вона постійно дорікала войовій Україні за порушення цієї свободи, намагаючись не помічати війни, яку Росія розв’язала проти нашої країни. І, зрозуміло, її заяви поширювали не тільки російські, але й українські медіа – як істину в останній інстанції. Тому що в нас звикли: те, що сказали пани із Заходу (а раніше – зі Сходу), обговоренню не підлягає.
Наші “доброзичливці” цю властивість нашого сприйняття світу добре знають і використовують.
