Пресконференція по справі Павла Шеремета – це, безумовно, більш ніж кримінально-політичний скандал, які в нас трапляються регулярно. Участь перших осіб держави; абсурдність звинувачень; нехтування презумпцією невинуватості; постаті звинувачуваних; час (одразу після зустрічі в Парижі) – усе складається в певний маніфест, який особливо чітко проявляє справжні наміри й спосіб мислення влади.
Попередні формації політиків теж не гребували популізмом і значною мірою спиралися на телебачення й шоу-бізнес. Проте “зелена команда” – випадок інакшого штибу.
Одним із найпомітніших дослідників впливу медіа на реальність є французький філософ і культуролог Ґі Ернест Дебор, автор без перебільшень культової книги “Суспільство спектаклю” (1967). На думку Дебора: “Спектакль – це не сукупність образів, а суспільні стосунки між людьми, опосередковані `образами”, “Це автопортрет влади в епоху її тоталітарного управління умовами існування”. Філософ вважає, що на Заході панує “розосереджена”, а в країнах радянського блоку – “зосереджена”, тобто тоталітарна театралізація, в обох випадках забезпечувана ЗМІ, рекламою, пропагандою, засобами мистецтва.
Як буває в “нових лівих”, аналіз диктатури в Дебора вийшов переконливішим за розгляд проблем Заходу; зокрема, про згуртоване громадянське суспільство в країнах розвиненої демократії, будь-якої миті готове дати відсіч скільки завгодно впливовому політику чи корпорації, він умовчує.
У коментарях до пізніших видань книги автор зазначає, що після падіння СРСР запанував новий тип спектаклю – “інтегрований”, який поєднує обидва згадані типи театралізації. Й отут ми наближаємося до наших змучених широт.
Про те, як виграв Зеленський, сказано неодноразово. Одним із факторів його успіху стало не просто перетворення передвиборчої кампанії на яскраве видовище; кандидат сам був тим видовищем.
Проте події довкола справи Шеремета особливо переконливо підтвердили, що й керування країною так само триває в режимі спектаклю. Причому цього разу інструменти театралізації запозичені в тих політичних режисерів, які начебто пішли в небуття 28 років тому. Показовий процес, визначення винних наперед, самі “винні”, що мають помітний соціальний статус – усе це аж надто добре знайоме з історії ХХ століття.
На щастя, сьогодні не 1937-й, а 2019-й, і призначення вистави інакше: згуртувати прибічників влади, довести корисність окремих чиновників, відволікти увагу від таких неприємних речей, як, наприклад, новий закон про децентралізацію, згідно з яким повноваження місцевих громад можуть бути значно зменшені.
Та передовсім скидається на те, що засіб став метою. Наступні чотири роки країною керуватимуть не за допомогою спектаклю, а заради спектаклю. Забезпечуючи реквізит для постановки методами, аналогічними російським.
Засіб протистояння цьому балагану той самий, силу якого не враховував Ґі Дебор: громадський опір. Єдина річ, яка в нас не піддається інфляції.
І наостанок кілька слів із “Суспільства спектаклю” про тих, хто сьогодні вважає себе господарями становища: “Всі ці чудові люди, які уособлюють собою систему, стають відомими не тому, що залишилися самі собою, а якраз навпаки, вбили в собі будь-яку індивідуальність, опустилися нижче дійсності наймізернішого індивідуального життя, і це всі знають”.
Овацій у фіналі не буде.
