Експерти стверджують, що партія “Слуга народу” “приречена” на успіх на парламентських виборах – це при тому, що й партії такої не існує, є лише назва та популярність коміка Володимира Зеленського. При цьому сам комік – якщо вирішить балотуватися на пост президента України – може розраховувати на проходження до другого туру. А там уже все залежатиме навіть не від його особистої популярності, а від того, наскільки широкі народні маси ненавидітимуть політика, який виявиться його опонентом. І що тут особливого? Рух “П’ять зірок”, яке вигадав цирковий комік Беппе Ґрілло, сьогодні разом із правими популістами формує уряд Італії та впевнено веде цю країну до економічного й фінансового краху. Чим “Слуга народу” гірше?
Не гірше – набагато краще. Тому що Ґрілло, який парадоксальний вигляд це не має для Італії, був самостійним політичним персонажем – просто після антикорупційних операцій італійського правосуддя та довгого правління олігарха Сільвіо Берлусконі політикою в цій країні може займатися будь-хто, навіть комік. А Зеленський і не приховує особливо своєї залежності від олігарха Ігоря Коломойського, господаря й архітектора того інформаційно-розважального простору, який зробив Зеленського популярним.
І тоді потрібно думати не про італійську, а про куди ближчу нам грузинську модель. У Грузії олігарх Бідзіна Іванішвілі – один із головних спонсорів режиму Михайла Саакашвілі – посварився із президентом і його оточенням, об’єднав незадоволену частину політичної еліти і став правити сам. У ролі то прем’єр-міністра, то “сірого кардинала”, то голови правлячої партії “Грузинська мрія”. Всі ці роки люди, які хочуть мати справу із Грузією, точно знають, що йти потрібно не до президента, не до прем’єр-міністра, а до Бідзіни. Саакашвілі воює не з президентом, не з прем’єр-міністром, а з Бідзіною. І це логічно.
Коломойський цілком може виступити в ролі Бідзіни – чому б і ні? Те, що в олігарха не вийшло з УКРОПом – тому що він помилково поставився до нього як до політичної партії, цілком може вийти зі “Слугою народу” та фігурою Зеленського – тому що він правильно поставився до цього як до популістського проекту. У Коломойського вже є досвід управління Дніпропетровською областю в кризових умовах, він може ображатися на Петра Порошенка й оточення чинного президента, може не довіряти політикам, із якими веде переговори, та вважати, що буде краще, якщо вони залежатимуть від нього, а не він від них. Президентська посада Зеленського дасть Коломойському потрібний важіль впливу й не покладе на нього ніякої відповідальності на те, що відбувається у країні. Навіть якщо партія “Слуга народу” не виграє після перемоги Зеленського на президентських виборах вибори до парламенту, вона обов’язково стане частиною правлячої коаліції – і в Коломойського з’явиться можливість розставити своїх людей на ключові міністерські пости, які гарантуватимуть доступ до фінансових потоків. І вже в цій новій ролі – друга міністрів і президентового приятеля – Коломойський буде спілкуватися з Ахметовим чи Пінчуком.
Мені можуть заперечити, що український виборець, який хоче позбутися олігархів і ненавидить усіх товстосумів, ніколи не проголосує за Коломойського. Так українському виборцеві – нагадаю – і не потрібно буде голосувати за Коломойського, життя позбавить його цих моральних мук. Український виборець проголосує за Зеленського й за кіно “Слуга народу”, за красиву картинку із розстрілом парламенту з автомата. А що в житті буде не так, як у кіно, а навпаки, цього виборця не цікавитиме. Адже якщо наші співвітчизники ще кілька десятиліть тому ридали на індійських фільмах і співчували важкій долі Зіти й Гіти, то чому зараз вони не можуть розчулитися під впливом українського серіалу? Це і є те, що називається прогресом.
