Новий український президент Зеленський під час свого візиту до Брюсселю чітко визначив пріоритети зовнішньої політики країни – європейська та євроатлантична інтеграція, примус агресора – тобто Росії – до миру.
Власне, нічого іншого від Зеленського й не варто було очікувати, зміна зовнішньополітичних пріоритетів – не в його владі, й не у владі будь-якого іншого українського президента. Тому тут важливим є не те, що говорив сам президент, а те, як реагуватимуть на ці слова його співгромадяни.
Для опонентів висловлювання Зеленського – просто доказ того, що його слова нічого не варті. Що він може говорити в Києві одне, в Брюсселі інше, а в Москві говоритиме третє, якщо його туди покличуть. І, як це не дивно, це уявлення про Зеленського патріотичного електорату збігається з думкою тієї частини його виборців, яка голосувала за колишнього шоумена в надії, що той “закінчить війну” й домовиться з Путіним. Ці люди теж розраховують, що слова Зеленського нічого не варті, що насправді він “свій”, проросійський та обов’язково капітулює перед “справжнім” президентом із Кремля. Адже Янукович теж говорив у Брюсселі про європейську інтеграцію, але коли прийшов вирішальний момент, виявився вірним союзником Путіна.
І тільки та частина електорату Зеленського, яка голосувала за нього, як за “кращого Порошенка”, зберігає спокій. Відбувається саме те, чого вона чекала – новий президент поїхав до Брюсселя й задекларував принципи зовнішньої політики попередника. Тільки без корупційних схем, як чудово!
Чи збережуться за президента Зеленського корупційні схеми чи ні, я зараз не коментуватиму – хоча б тому, що реальна боротьба з тотальною українською корупцією вимагає не одного 1 не двох президентських термінів. Але в тому, що будь-якому українському президенту “нема куди ходити”, окрім як до Брюсселя та Вашингтона, не маю жодних сумнівів.
Кучма ще міг маневрувати і гратися в багатовекторність просто тому, що його співвітчизники ще не повністю проїли економічний потенціал, який їм залишився від радянських часів. За Януковича цей потенціал був знищений остаточно, але у Кремля ще були гроші для підтримки українських штанів. Та й війни з Україною Путін тоді ще не починав, сама можливість такого зіткнення здавалася дикістю більшості наших співвітчизників.
А в Порошенка й у Зеленського ніякого вибору немає. Ні потенціалу, ні російських грошей. Українці можуть скільки завгодно розповідати собі казки про мудрий і роботящий український народ, але тільки от сьогодні наша країна – економічний протекторат Заходу. Гроші є тільки там. Самостійно Україна утримувати себе не може. Це, напевно, образливо для самолюбства, але іншої України в нас немає. І в Зеленського немає теж.
Так що ж повинен говорити в Брюсселі президент країни, сама стабільність в якій залежить від західної допомоги? Сама можливість якої чинити опір російській агресії залежить від західної допомоги. Сама можливість розраховуватися з боргами залежить від західної допомоги. Він що, має вибір? Це його мудрий виборець може думати, що гроші на його зарплати та пенсії друкує український Нацбанк. А президентові все вже пояснили. І подітися йому нікуди.
Можливо, за десятиліття, коли Україна розрахується з боргами, проведе необхідні реформи, подолає корупцію, відновить територіальну цілісність і стане нормальною цивілізованою країною, у неї з’явиться можливість вибору – на Захід чи на Схід.
Втім, можу вам обіцяти, що така Україна – якщо вона тільки з’явиться – в бік Росії навіть і не подивиться. Навіщо?
