Минулими століттями тривалий час чинною була теорія “двох мечів”: світської влади, яка дбала про управління державою, і церковної влади, яка стежила за тим, щоб це управління було справедливим і спрямованим до добра, пише для “Тижня” Мирослав Маринович
Саме вона, Церква, покликана була утверджувати цінності й говорити владі правду в очі. Криза авторитету Церкви й епоха Просвітництва цілковито реорганізували цю структуру. Судова влада остаточно перейшла до відповідальності світської держави, яка відтоді ввібрала в себе три функції – законодавчу, виконавчу й судову, а замість Церкви на передній план вийшла світська журналістика, яка перебрала частину її функцій: виявляти правду, яку від суспільства приховують, і консолідувати його довкола обраного напряму розвитку. Тому її ы назвали четвертою владою.
Ясна річ, цією владою зловживали так само, які і трьома іншими, але порушення норми лише увиразнювали її саму. Так тривало донедавна, коли звичні закономірності почали втрачати свою вірогідність. Нинішня епоха здійснила феноменальний кульбіт: те, що було порушенням, само стало нормою. Вона здобула собі красиву назву – постправда. “Її основна характеристика – не те, що це брехня, і не те, що це фейк, а те, що це, за визначенням історика філософії Михайла Кольцова, повна байдужість до істини”. Ми опинилися у світі навпаки: у ньому барон Мюнхгаузен розповідає правдиві історії, але на тлі масового збайдужіння до істини, а отже й на тлі масової омани вони здаються неймовірними вигадками. У давні епохи всі завойовники скидали дотеперішніх богів і насаджували своїх. А тоді прийшла епоха, коли Бога заперечили у принципі (комунізм) або ж настільки збайдужіли до Нього, що можуть обійтися без Нього (секулярний постмодернізм). Українській журналістиці доводиться мати справу з наслідками обох руйнівних моделей.
По-перше, після падіння комунізму одна-єдина офіційна “правда” комуністичної доктрини розщепилася на низку кланових “правд”. Відносна свобода преси тут тримається на вимушеному плюралізмі конкурентних кланових позицій. Якби кожна з них увиразнювала часточку загальної правди, то уважний читач зумів би скласти з поодиноких пазлів більш-менш вірогідну картину дійсності.
Але річ у тім, що вибіркова правда є спотвореною правдою. І тут починають діяти інші особливості нинішньої епохи. Світ постправди неспроможний розрізнити добро та зло, правду й облуду. Головне – відчувати суспільні запити й під них вималювати картинку. Був час, коли оприлюднена правда, яку влада приховувала, давала змогу вчасно вивести із суспільного організму шлаки, внаслідок чого він оздоровлювався. Сьогодні все обернулося на свою протилежність, а чорний піар стає нищівним інструментом міжкланової боротьби, оскільки отруює суспільний простір іще більше. Це руйнує віру в правду та справедливість, унеможливлює міжлюдську довіру й замість оздоровчого очищення творить зневірену переконаність: “Усі вони такі”.
Так четверта влада стає четвертою формою тиранії – часто навіть страшнішою, ніж класичні, оскільки вона руйнує вже не тіла, а людські душі. Чому перед Просвітництвом занепала функція Церкви як другого меча, тобто моніторингу світської влади? Тому що вона, Церква, почала обстоювати й обслуговувати лад, який насправді був несправедливим. Чому занепадає сьогодні функція преси як четвертої влади, тобто моніторингу світської влади? Тому що вона, преса, здебільшого обстоює та обслуговує лад, який насправді є несправедливим. І в одному, і в другому випадках засадничою хибою було чи є нехтування задекларованими цінностями, імітація їх.
То чого я в цій ситуації очікую від журналістської освіти? Щоб вона допомогла студентам журналістики піднятися на висоту пташиного польоту й побачити, ніби малюнки пустелі Наска, фігури занепаду власної професії. Щоб вона могла переконати майбутніх журналістів, що “кожен має надихатися бажанням будувати, а не руйнувати” (Communio et Progressio, 117). Так, я хочу, щоби студенти досконало засвоїли сучасний інструментарій журналістської праці. Технології сьогодні роблять дива. Проте обмежитися лише таким вишколом сучасна школа журналістики не здатна, адже досконале володіння професійними інструментами може лише озброїти цинічного та продажного журналіста для маніпуляції правдою і спотворення дійсності. Тож здобуті знання в такий спосіб обертають цей інструментарій проти інтересів самої журналістики.
Тому етичний вишкіл і ціннісна освіта – це не сторонні забаганки, які буцімто відволікають від професійної освіти, а важливий інтегральний складник такої освіти, її душа. Лише за умови такого взаємодоповнення студенти, опанувавши журналістську техніку, знатимуть, як можна декодувати й нейтралізувати зловживання нею. Лише так вони знайдуть розв’язок дилеми успішності й відповідальності. Лише увиразнивши у своїй душі етичний верх і низ, зможуть студенти набратися мужності в шуканні та обстоюванні правди. Інакше страх або ж спокуса грошей будуть нездоланними.
Сьогодні більшість медій, розіпнутих на олігархічних гаках, привчають нас до того, що нічого змінити не можна. Усі твої пориви до свободи – даремні й ілюзорні. Уся твоя вірність цінностям і професійним чеснотам – смішна й веде до поразки. Усе повертається на круги своя, а життя твоє – одне. Подбай про себе, про свою родину й покинь вірити в утопію. Світ брудний і жорстокий, і перемагають у ньому цинічні й безоглядні прагматики.
Отож я хочу такої журналістської освіти, яка навчить студентів розрізняти голоси цих звабливих олігархічних сирен і виробить опорність до них. Я мрію про таких молодих журналістів, які формуватимуть високий дух свого часу, а не улягатимуть його низьким спокусам. Я вірю в таких майстрів слова, які пам’ятатимуть, що зі Слова все постало, а тому будуть спроможні змінити обличчя нашої землі.
