Півтори роки назад я мав честь прочитати на одній з прифронтових територій оглядову лекцію про загальні способи роботи економіки для воєнних потреб за часів Другої світової. Лекція не претендувала на формат академічної, скоріше – поверхової та описової: доволі складно вкласти огром матеріалу в 45 хвилин виступу.
Нині ж віднайшов потезовий план-конспект лекції, який і публікую в даному блозі.
Звідки взялось поняття «економіка війни», або ж «мобілізаційна економіка», і чому Україні нікуди дітись від цього поняття?
Поява терміну «мобілізаційна економіка», або ж «економіка військового часу» прямо пов’язана з появою та розвитком національної державності у Європі. Автором терміну прийнято вважати німецького генерала фон дер Гольца, котрий у праці «Зброя і народ» висловив ідею, що в сучасній війні нема окремо «кабінетних» і окремо «воєнних» фінансів, натомість вся економіка має працювати на війну і на перемогу. До цього моменту, особливо за часів феодалізму та «просвіченого абсолютизму» гроші на війну було прийнято позичати у зовнішніх кредиторів; цікаво, що вперше поняття «суверенітет» окреслилось як право монархів не повертати позики, взяті для ведення війни.
Наш генеральний бій з РФ як з екзистенційним противником ще попереду – попри негативну економічну динаміку, Росія зможе ще тривалий час фінансувати війну проти України – санкції Заходу спричинили хіба що поступовий розвал чинної системи соціального захисту; технологічні санкції ускладнили виробництво високотехнологічного озброєння, як то танк «Армата» або кораблі для ВМС; але росіяни продовжують успішно виробляти «звичайні» зразки озброєння, як то модернізовані танки Т-72. Проблеми в основного виробника танків «Уралмашу» були завжди – після розпаду СРСР основним продуктом заводу стали взагалі залізничні вагони, які доти були побічною продукцією.
Затрати на оборону будуть для України актуальними і після гіпотетичного падіння режиму Путіна, котре створить лише нові проблеми для української незалежності: російські ліберали ще з «пєрєстройкі» марять концепцією «спільної модернізації» України і Росії через ліберальні реформи, «мозковий центр» яких має бути в Росії; відповідно, в рамках цієї концепції нашу країну і будуть примушувати до покори.
За прогнозами, у 2030 році Україна стане одним з найбільших виробників зерна у світі; у своїй праці «Геополітична шахівниця» Збігнєв Бзєжинський називав Україну «геополітичним центром» – тобто країну із значними ресурсами, які приваблюють ворожих сусідів; відповідно, щоб зберегти та приумножити наше національне багатство, ми муситимемо щедро інвестувати в озброєння. Так для нас стає актуальним досвід роботи економіки різних країн у час воєнного лихоліття, наприклад в часи Другої світової війни. Матеріал добирався на прикладах США, СРСР та Німеччини,.
СРСР: економіка Громадянської війни, та підготовка до Другої світової війни
Головною передумовою перемоги більшовиків у Громадянській війні стало те, що більшовики змогли показати переконливий образ майбутнього, завдяки чому відмобілізували на свою користь значну кількість науково-технічних кадрів, попервах неприхильних до більшовизму; так вдалось налагодити ремонт паротягів, трофейних танків та іншої складної техніки; хоча більшовики втратили кадри для кораблебудування.
Тим більш, виявилось що повномасштабні бойові дії можливо вести навіть за повного розвалу економічного життя до бартерних відносин: наприклад, Військо Донське купувало зброю у німців за курсом гвинтівка і 20 набоїв = 16 кг житнього зерна.
Попри досі поширену міфологію, сталінське керівництво почало перевід економіки СРСР на «воєнні рейки» не «за декілька місяців 1941 року», а за 12 років – з 1928 року; власне, уся «сталінська індустріалізація» була спрямована не на «наздоганяючу модернізацію», а на організацію виробництва озброєнь в промислових масштабах. Нагадаємо: 1928 рік для СРСР запам’ятався як «рік воєнного переляку», коли Кремль зрозумів, що може програти війну навіть Польщі, не те щоб Франції чи Британії; при цьому також виявилось, що навіть у передвоєнних умовах радянський режим виявився нездатним організувати стабільну роботу промислових підприємств та продовольчого постачання; власне, лише в 1928 році почалось серійне виробництво першого радянського танка МС-18, у 300 одиниць;
Націонал-соціалістична Німеччина
Німеччина не змогла повністю розкрити свій економічний потенціал у війні через інституційні недоліки націонал-соціалістичного режиму, як то нерегламентована конкуренція різних видів силових структур за власну частку в оборонному бюджеті, що методично призводило до перекосів у витратах; у свою чергу, Адольф Гітлер власною примхою зірвав виробництво перспективних видів зброї, як ЗРК, реактивні винищувачі та кораблі-авіаносці.
Німеччина змогла розбудувати доволі цікаву систему фінансування війни, яка втім виявилась нестійкою до зовнішніх впливів: зокрема, німецьким фінансистам вдалось провести приховану конфіскацію вкладів населення як «довгих грошей» для фінансування війни; німецькі фінансисти змогли нав’язати вигідний курс марки для розрахунків із країнами Осі, і так за 1939-1944 роки позитивна для німців різниця при клірингових розрахунках склала 67 млрд марок – формально, це більше, аніж всі затрати Німеччини на підготовку до Другої світової війни; але ця система посипалась, як тільки німецьке населення почало знімати свої вклади із-за страху перед Радянською Армією; із-за посиленої емісії німецька марка за липень 1944 року-вересень 1945 року знецінилась у 14 разів; уявіть собі, що воєнний бюджет Рейху у січні-квітні 1945 року склав трильйон марок, хоча на ці «папірці» суттєво озброїти вермахт було вже неможливо;
Слід додати, що для фінансування війни націонал-соціалістичний режим використовував статки населення напряму: формально, рівень цін на товари народного споживання та рівень зарплат було збережено, але фактично за 1939-1942 роки податкове навантаження на платню виросло від 30% до 45%. Більш того – Геббельс ще в 1940 році розіграв карту «знищення та розподілу Німеччини» після потенційного виграшу Англії та Франції, і так вдалось запустити ініціативу «гармати замість масла»: під страхом екзистенційної загрози громадяни радісно жертвували зекономлені на ситності обідів гроші на військо, погоджувались на скорочення чисельності «цивільного» транспорту на користь військових перевезень.
Існує теза, нав’язана радянською та російською історіографією, що затрати німців на побудову гігантського підводного флоту в 1100 субмарин були марними: мовляв, витраченого металу було б досить для побудови 28 тисяч танків «Тигр». Але цю тезу заперечує, наприклад, Карл Дьоніц у своїх мемуарах: він переконаний, що підводна війна відволікала суттєві ресурси Союзників, які також могли піти на будівництво додаткових танків; а бомбардувальники морської авіації не могли бути залучені до бомбардувань Німеччини. Тобто – в будь-якому випадку, Німеччині не вдалось би змінити співвідношення сил, навіть якщо б у 1940 році Рейх би вирішив далі не розвивати підводний флот.
США: тріумф характеру
Кількісно переважити військовою технікою країни Осі США змогло лише завдяки національному характеру;
Славнозвісна фраза «якщо вас там нема, значить вас там і не буде» має коріння ще з 1941 року, коли американці вирішили «ми побудуємо більше суден, аніж ви зможете потопити», у відповідь на наказ Гітлера топити в Атлантиці все, що рухається;
лише завдяки національному характеру американці змогли будувати по 16 літаків Б-17 у день, самостійно вирощувати для себе харчі у «садах перемоги», поки промислове агровиробництво працює на армію, і навіть налаштувати карткову систему так, щоб це сприймалось як щось корисне, а не обмеження;
американці не робили відмінностей між «тилом» і «фронтом», тому і змогли досягнути достатньо високих показників виробництва зброї.
