Українське покоління кризи

Моє покоління – тих, кому зараз приблизно тридцять – ще не зазнало добрих часів. Ми народилися, коли совєтська імперія переживала агонію, в час турбуленції та дефіциту, падіння кумирів і врешті краху системи.

Наше дитинство припало на початок дев’яностих, коли старої системи вже не існувало, а нову ще не встигли (та й не поспішали) створити. Цікавою темою для дослідження психологів, соціологів та антропологів культури може бути дослідження спогадів дітей того часу. Бо скільки я не спілкувався з ровесниками, в усіх досить бліді, схематичні згадки про той час. Таке враження, що через складні умови життя того часу наш мозок “підчищає” пам’ять, усуваючи з неї неприємні, подекуди важкі й болісні спогади. Тотальна відсутність грошей (або навпаки – присутність грошей, які нічого не вартували й за які нічого не можна було купити), дефіцит товарів найпершої необхідності, зокрема їжі, вічні пошуки – домовляння – діставання – блати й знайомства – черги – за елементарними речами, нормальним одягом (про техніку взагалі мовчу) майже не залишили в нашій дитячій пам’яті відбитків.

Читайте также:

Капітуляція і “нормандський саміт”: у яку гру грає Путін – Віталій Портников

Роки правління Януковича були “чорним” періодом – передусім через зневіру в майбутнє, громадянську депресію. На щастя, почалася Революція гідності, але після неї Росія постановила нас знищити – військово й економічно.

Знову ми живемо в час інфляції, турбуленції, військової небезпеки, нестабільності. Чесно кажучи, складається враження, що ми вже звикли до цього стану, адже весь час жили в складних умовах – із кризи в кризу. Ми в кризах – як риби у воді. Цікаво, чи могли б ми нормально існувати, функціонувати в тихі й нудні часи добробуту і стабільності?

Покоління кризи не є кризовим поколінням. Але може ним стати, якщо криза перетвориться на перманентну.