Українців та поляків, здається, ще ніколи з часів розвалу соціалістичного табору та розпаду Радянського Союзу не зв’язували настільки тісні контакти, спільні інтереси та однакові цілі. Але і протиріччя між двома країнами ще ніколи не були настільки гострими. Йдеться, зрозуміло, про спільну історію двох країн, головним чином про події 1943-1944 років на Волині. Про це пише Наталя Іщенко для «Главкома»».
У Варшаві сподіваються, що нова влада в Києві піде на поступки, натомість в Офісі українського президента поки що лише висловили готовність розпочати переговори із гострих питань.
Сподівання Варшави не є марними?
11 липня марш пам’яті жертв Волинської трагедії у Вроцлаві перетворився на антиукраїнську акцію. За інформацією місцевих ЗМІ, учасники ходи вийшли на вулиці міста, аби «вшанувати пам’ять чоловіків і жінок, молодих і старих поляків, яких не вбивала і не депортувала радянська влада до Сибіру, а яких вбивали українці під час так званої кривавої неділі». Після відверто антиукраїнських закликів влада міста за допомогою поліції зупинила акцію менш ніж годину від початку.
Акція у Вроцлаві 11 липня 2019 року
У Варшаві в ніч з 12 на 13 липня в квартиру українців, які працюють на будівництві метро, невідомі кинули «коктейль Молотова», а у під’їзді намалювали образливі гасла.
Ці прояви, очевидно, є окремими екстремальними випадками, які не є показовими для польсько-українських відносин. Але обманювати себе теж не слід – йдеться про симптоми суттєвих та застарілих проблем.
11 липня в Польщі – День національної пам’яті жертв Волинської трагедії. Сім з половиною десятиліть тому протистояння Української Повстанської Армії та Армії Крайової (1943-1944 роки) призвело до загибелі понад 40 тисяч мирних мешканців. Події тих часів є одним з ключових факторів, які формують сучасні польсько-українські відносини.
22 липня 2016 року Сейм Польщі проголосував за резолюцію «Про встановлення 11 липня Дня пам’яті поляків, жертв геноциду, вчиненого ОУН-УПА», якою кваліфікував конфлікт часів Другої світової війни як «геноцид, вчинений українськими націоналістами проти громадян ІІ Речі Посполитої». З цим визначенням досі не були згодні ані українська влада, ані українське (і проукраїнське) експертне середовище, як і в цілому із підходами Варшави до трактування подій на Волині в середині 1940-х років минулого століття. Офіційна позиція Києва в останні роки – вимога до Варшави припинити політизацію трагічних сторінок українсько-польської історії та зосередити зусилля на конструктивній побудові взаємин між державами для зміцнення партнерства на основі європейських цінностей. Саме до таких формулювань вдалася 8 вересня 2016 року Верховна Рада, звертаючись до колег із польського Сейму після їхньої резолюції про «геноцид».
Сьогодні в Польщі сподіваються, що нова українська влада спробує змінити акценти у відносинах із Польщею задля уникнення конфронтації та покращення взаємодії по лінії Київ-Варшава. Наразі здається, що ці сподівання не є марними.
16 липня, коментуючи спірні історичні питання між Україною та Польщею, заступник керівника Офісу президента України Вадим Пристайко висловив переконання, що з польською стороною ми не те, що готові, ми приречені, щоб жити «в мирі і в щасті». «Це наші сусіди, наші найближчі брати і, фактично, ви знаєте, що нас від них відрізняє хіба що латиниця і католицизм проти православ’я. Ми усвідомлюємо нашу складну історію і маємо зробити необхідні кроки, щоб знайти можливість існувати разом. У нас є один спільний ворог. У нас є необхідність жити разом в дружбі і мирі», – повідомив Пристайко позицію президентської команди.
Ключовий крок, які очікують від офіційного Києва у Варшаві задля підвищення рівня дружелюбності та миролюбності у відносинах – внесення коректив в українську державну політику історичної пам’яті.
Розпочати пропонують із надання українською владою дозволу на ексгумацію жертв Волинської трагедії. Про це під час цьогорічного відзначення роковин трагічних подій заявив президент Польщі Анджей Дуда.
Два роки тому Київ, у відповідь на знесення пам’ятника УПА у Грушовичах на Підкарпатті, заборонив проведення пошукових робіт на Волині. Сьогодні, на думку польського президента, продовження пошуку жертв дозволить нормалізувати українсько-польські стосунки. «Щоб не було тієї злої пам’яті, тобто ворожості, нам потрібно, передусім, вшанування, а умовою вшанування є те, аби українська сторона погодилася на проведення ексгумацій, аби можна було позначити могили, аби нащадки знали місця, куди вони можуть поїхати, де можуть запалити свічку», – сказав Дуда.
Пристайко вже найближчим часом буде зустрічатися з польським колегою – радником президента, «щоб допомогти зсунути з мертвої точки всі питання», в тому числі, проблему ексгумації.
Спробою кардинально перезавантаження українсько-польських відносин стане, очевидно, візит президента України Володимира Зеленського до Варшави на заходи, присвячені річниці початку Другої світової війни. Але що треба зробити, щоб досягти не тимчасового пожвавлення та потепління, а принципового та сталого покращення стосунків із нашим «найкращим сусідом, братом та другом»?
Різні істини
Міністерство закордонних справ України на ці роковини Волинської трагедії заявило про свою незгоду оцінкою трагічних подій 1943-1944 з боку польської сторони. «Правда про тогочасні події має бути встановлена на основі достовірних архівних матеріалів. Неприпустимими є спроби маніпуляцій трагічною історією, однобоке трактування та використання її в політичних цілях. Це лише розпалює негативні емоції між українцями та поляками і не сприяє з’ясуванню правди. Віримо, що діалог між істориками та експертами буде невдовзі відновлений, всі спірні моменти вивчені і проаналізовані в дусі порозуміння, взаємної поваги та відповідальності за майбутнє відносин між нашими державами і народами», – наголосили в міністерстві.
Але компромісне, з точки зору України, рішення, яке просувала всі останні роки українська влада – пошуки спільної(!) історичної правди, взаємне прощення, примирення та спільне вшанування пам’яті всіх жертв – і українців , і поляків – не сприймається в Польщі як прийнятне. Нинішній тренд польської політики щодо Волині – призначення винних в злочинах проти поляків та їхнє засудження, а вже потім, можливо, прощення та примирення.
На початку липня ц.р. посольство Польщі в Україні повідомило, що Інститут національної пам’яті Польщі «розшукує потерпілих осіб і свідків злочинів геноциду, скоєних в період 1939-1945 рр. членами ОУН-УПА та іншими особами-співучасниками проти населення польської національності, що проживало у Волинському воєводстві». Напрямок діяльності польських істориків є доволі прозорим. Але обурюватися із приводу цих досліджень не доцільно.
Насправді, із самого початку Україні треба було зрозуміти одну дуже неприємну, непопулярну та страшну для вітчизняних істориків класичної школи правду про те, що пошуки істини та просування знайдених, навіть абсолютно правдивих фактів, інколи не ведуть до вирішення історичних конфліктів, а призводять до їхнього загострення та до ще більшої поляризації поглядів. Чим більше науковці будуть «копати», тим більше вони можуть знаходити приводів для суперечок.
Правда та компроміси
В цілому конфлікти на історичному ґрунті на рівні народів та держав, а в даному випадку ми однозначно маємо справу із подібною суперечкою – мають одну неприємну особливість: їх не можна «вирішити».
Гострі протиріччя в баченні подій минулого, що набули статус політичного конфлікту, можна зняти, або принаймні пом’якшити, якщо:
– узгодити трактування історичних подій та постатей минулого,
– домовитися про існування у двох різних системах історичних координат,
– змусити іншу сторону визнати свою правоту,
– погодитися на взаємоприйнятні компроміси.
Зрозуміло, що ані повне узгодження «історій», ані повна «історична сепарація», а ні повна перемога однієї точки зору не виглядають як реально можливі варіанти розвитку подій у випадку польсько-української історичної суперечки. Отже, на порядку денному пошук прийнятних для обох сторін компромісів. Але велике питання, чи дійсно такий варіант є таким, що може бути реалізований. І не тому, що неможливо знайти компромісні рішення і потім переконати суспільство обох країн в їхній доцільності. Питання в тому, чи буде у правлячих партій в Польщі і Україні у наявності достатньо бажання досягти компромісу і достатньо політичної волі і впливу на електорат для його втілення в життя.
Перший крок нової української влади на зустріч Польщі, який здається неминучим, неодмінно стане причиною обурення значної частини патріотично налаштованих українців. Йдеться про заміну Володимира В’ятровича на чолі Українського інституту національної пам’яті. Не секрет, що історик для нинішньої польської влади є уособленням антипольських настроїв в Україні, і представники офіційної Варшави точно будуть вимагати його усунення з посади заради продуктивного польсько-українського історичного діалогу.
Якби В’ятрович пройшов за списком «Європейської солідарності» (у нього там 25-те місце) до Верховної Ради, його звільнення було б менш проблемним, з точки зору сприйняття патріотичною спільнотою України. Але тепер він може взагалі залишитися поза межами інституцій, що формують державну політику в сфері національної пам’яті,. Адже, за попередніми даними ЦВК, до парламенту проходять лише 24 депутати за списком політичної сили Порошенка. Тому новій владі доведеться дуже переконливо пояснити патріотам, що усунення В’ятровича не є «реваншом» та «зрадою».
Втім, якщо Київ дійсно хоче вирішити всі історичні суперечки із Варшавою, таких складних питань попереду ще багато.