Позавчорашній, 4 березня, виступ у парламенті Олексія Гончаренка можна було би вважати революційним протестом політичного опонента, який закликає до відставки глави держави заради збільшення популярності власної партії та задоволення своїх прихильників, пише Віталій Портников для “Еспресо”
Але цей заклик вписується у класичні політичні канони – навіть якщо сам Гончаренко цього й не припускав.
Економічна ситуація у країні справді погіршується. Про це того ж таки 4 березня в парламенті розповів сам Зеленський. Від формування нового уряду вона не покращиться. Не покращиться навіть тоді, коли Зеленський змінить цей новий уряд на ще новіший.
У Зеленського простий вибір. Або він задовольняє побажання олігархів, або співпрацює з міжнародними фінансовими олігархами. І той, й інший вибір не обіцяє соціальної стабільності найближчими роками. У першому випадку крах буде швидким і болючим – й олігархічний телевізор не замінить українцеві холодильника. У другому соціальні проблеми накопичуватимуться повільніше, одначе проти Зеленського почне працювати вся телевізійна пропагандистська машина олігархату. Так, і силові структури теж.
Зеленський приречений на крах, який би вибір він не зробив. На його прихильників уваги можна не звертати. Ці люди ще вчора розповідали про успіхи молодого “уряду технократів”, а тепер обурюються його некомпетентністю та нездарністю. Це такі ж прихильники, які були у КПРС – “корисні ідіоти” та брехливі пристосуванці.
Ніяких інших прихильників від 4 березня в Зеленського немає й бути не може. При цьому позавчора ми бачили змученого, стомленого, напруженого чоловіка, який насилу сприймає реальність, якому буквально важко фізично. Фізично, психологічно, морально – як хочете. Так, він іще грає роль Василя Голобородька під час поїздок країною, але роль самого Володимира Зеленського вдається йому все гірше. І його не вистачить на весь президентський термін. Добре, якщо вистачить іще на рік.
Виникає питання – що далі. І це значно важливіше питання, ніж відставка Зеленського. Ніяких популярних політиків у країні зараз просто немає. Президент втрачатиме рейтинг, але ніхто його не отримуватиме. То що ж – олігархи запропонують нам нового Зеленського або цього нового лідера сформує соціальний чи політичний протест? Які погляди сповідуватиме цей новий лідер? Об’єднає країну або розколе її? Чи зможе зрозуміти, як діяти на руїнах української економіки? І яка територія до того часу перебуватиме під контролем нової влади? Де буде Україна?
Це і є головні питання, на які зараз потрібно шукати відповіді – замість спроб запам’ятовувати прізвища міністрів “другого уряду” Зеленського – і думати, де президент знайде інших членів Кабінету. Звичайно, найголовніше питання взагалі є іншим. Воно полягає в тому, чи зможе українське суспільство взяти на себе довготривалу відповідальність за реформування країни. Не відповідальність за кілька днів і тижнів чергового повстання, а відповідальність за роки важкого й ризикованого будівництва.
Але я не готовий дати позитивну відповідь на це запитання.
