USD28.2033

“Я бачила голод”. Боротьба із чудовиськом триває

"Я бачила голод". Боротьба із чудовиськом триває

Скільки пам’ятаю свою бабцю, розповіді якої, слава Богу, мав можливість записувати на магнітну стрічку, вона регулярно поверталась до того страшного часу – голоду 1933-го року. Тоді вона була ще дитиною, і страх померти від нестачі їжі, від мук голоду, коли свідомість людини поступово перетворюється на купку тваринних рефлексій, а потім поступово вщухає, гасне, занурюючись у вічний сон, цей страх завжди переслідував її. Ні гроші, ні золоті каблучки, ні будь-яке інше майно для неї не важило стільки, скільки мішок з мукою. Запастися “мукичкою”, як вона казала, для неї було важливішим за все.

Багатодітну сім’ю врятував хутір Ведмеже, яке на мапах чомусь називається “Дачне”. Він розташований поруч зі Сватовим, за горою. Взимку діти видовблювати коріння кущів. Батько десь діставав лушпиння від пшениці, з якого мати готувала “ладики”. “Примочить сльозами і дає нам”, – говорила баба Фрося. Я довго не міг збагнути, як це так може бути. В уяві все було якось нелогічно, виходило за рамки того, що я звик бачити – їстівне коріння, оладки з лушпиння примочені сльозами.

Сватівський залізничний вокзал. Взимку 33-го це було чи не єдине місце, де була хоч якась їжа. А ще – ешелони зі продовольством, які вирушали в Росію. Поруч із вокзалом лежали купи спаленого вугілля з паротягів. Коли дід, який працював на вокзалі, ввечері йшов із роботи до дому, то бачив, як люди лізли до цих гарячих скирт, аби зігрітися. Ці люди по морозу буквально приповзали до Сватова, щоб розжитись хоч чимось їстівним, а на ніч шукали місце, щоб не замерзнути. Зранку дід, коли йшов на вокзал, щоразу спостерігав іншу картину – трупи отруєних чадом людей. Дехто з них ще ворушився, але нікому було їм допомогти.

Дід Петро, якому на той час було 28 років, уже набагато пізніше говорив моєму батькові: “Голод 33-го був штучним”. Батько малим не вірив, бо в школі говорили зовсім інше. Термін Голодомор тоді не звучав. Та й узагалі в радянській історіографії, якщо й згадували про голод, то здебільшого в контексті післявоєнного 1947-го року. Наче ну був неврожай, ну що ж… Чи мало було неврожаїв? Голодували й до того. Такий собі природній катаклізм 20-го століття, яке в певний момент поринуло в усі ознаки темного середньовіччя. Разом фз голодом, розправами, розстрілами, катуваннями, диктатурою й культом особи. Зрештою, радянська історіографія “зручно влаштувалася”. Будь-який натяк на вину злочинної радянської системи можна було справедливо списати на одну персону – Сталіна, але при цьому вивести за дужки всього багатоголового нищівного й порочного монстра – СРСР, де можна було переселяти цілі народи, душити їх голодом, переписувати історію, красти її, виривати з неї імена, цілі сторінки та глави, якщо вони не вписувалися в “політику партії”.

Читайте также:

Новый феномен: украинцы поразили социологов переворотом сознания

Та то були, як-то кажуть, радянські часи. Як відрізнити в них жертву від ката, коли сам кат часто ставав жертвою, виховання й навіяних переконань зокрема? Навіть зараз в інформаційну еру ми часто не знаємо, що коїться в нас під боком, навіть зараз ми не можемо звести всі прізвища закатованих на окупованій території українців і ніяк не можемо допомогти живим. Та сам факт окупації українських територій і тисячі вбитих за останні роки доводить, що кривавий присмак деспотичного та безправного середньовіччя віє досі. СРСР укторе мімікрував і тепер називається Російською Федерацією з тими ж злочинними принципами, але ще витонченішими.

Читайте также:

Игра на публику: как Венгрия манипулирует “украинским вопросом”

В 1990-ті роки на нас звалилася лавина інформації про нас самих і про стосунки з велетенським сусідом. Навіть ті, кого змогла приспати радянська пропаганда, мали змогу прокинутисґ від дрьоми необізнаності. Щоправда не всім хотілося розплющувати очі. Особливо комуністам, які потихеньку почали приміряти до грудей християнські хрести (в ногу з часом) і начебто як і визнавали “перегини” старої системи, але на словах не збиралися тягнути їх за собою в час, коли настання комунізму відкладалося на невизначений термін. Про Голодомор комуністи згадувати не любили, а якщо й визнавали його, то на допомогу їм знову ж таким приходив Йосип Віссаріонович.  Мовляв, були в нього помилки, але то було досить давно, та й голод лютував не лише в Україні, а й на Волзі…

Адепти СРСР, а насправді Московської імперії, в її червоній версії, особливо цинічно приплітали голод на Волзі 1920-х до до Голодомору в Україні 1932-1933 років. Щоб виключити момент національного спрямування цього масштабного злочину, який за один рік уніс третину українців. Ще в школі я добре пам’ятаю особливо схиблену на комунізмі й Москві бібліотекарку, яка агітувала школярів не вірити новим підручникам історії України, які так запізніло з’являлися в класах. Вона так само прирівнювала голод на Волзі з Голодомором в Україні. “Але ж не було такого гасла “помощь голодающим Украины”, – відповідав я їй. Відповісти, чому при цьому було гасло “помощь голодающим Поволжья”, їй було важко. І у відповідь я дуже добре пам’ятаю її ненависть в очах. Та ненависть мені пояснювала все, розставляла на свої місця будь-які сумніви, хто кого й навіщо вбивав.

Читайте также:

Портников: Італійський виборець заплатить за ідіотське голосування грошима і перспективами. Український може заплатити життям і державою

Сталін дійсно досить прагматично розраховував свої злочини. Він не вбивав, бо так просто хотілось. У його розумінні вбивати було виправданою необхідністю. Цим він принципово відрізнявся від свого кумира Івана Грозного, який жив смертю інших. Голодомор в Україні Сталін влаштував із конкретною ціллю – усмирити тих хто, не дав себе остаточно підкорити. Ще в 1920-х роках, коли тільки розпочалася колективізація, в Сватовому “червоних” не просто проганяли, а й інколи жорстоко розправлялися. Їхня влада була умовною. Намагання Сталіна загнати українських “куркулів” у колгоспи зазнало поразки. Мстивий кат не пробачив свого фіаско. Взяти владу в Україні Москва змогла, а ось підкорити українців було завданням набагато складнішим. Для того, хто вмів чекати, розправа над нами стала питанням часу.

“По уму взял и переселил”, – говорив мені в Луганську ще один підстаркуватий адепт радянщини зі тріснутим склом товстих окулярів стосовно кримських татар і чеченців. Він торгував на місцевому ринку в 1990-х рибацькою стастю. Й ось цей персонаж разом із бібліотекаркою для мене й стали образами тих, хто справді вбивав. Їхні батьки та діди й були тими елементами диявольської машини, що системно й невпинно нищила людей і цілі народи. Сталін помер, а вона залишилася без діла, іржавіючи та перетворюючись на потворний релікт. Та сутність її була в іншому…

Коли в Луганську настав злий 2014-й, і до міста на танках завітали російські “визволителі”, згаданий монстр, який сидить у генах тих, хто стріляв, а не тих, кого стріляли, та тих, хто душив голодом, а не тих, хто гинув від голоду, збудився, ожив, заграв надією. Тепер знову можна було відправити “на підвал” сусіда, тепер знову той, хто мав зброю і “ксиву”, ставав місцевим “божком”. Тоді я знову пригадав злі очі бібліотекарки та дідугана в окулярах з розбитим склом. У тих очах бігали сталінські бісики.

Нікуди не подівся “33-й рік”, який став лихою хвилею для нашого народу, що змила мільйони українців. Ці хвилі з різною потужністю накочувалися на нас і до того, і після. В очах п’яних і озброєних “визволителів” уже на луганському залізничному вокзалі я бачив черговий “33-й”. Він мав інший масштаб, але доводив, що сутність окупанта нікуди не поділася, що це його ментальна сила, яка рухає ним. Путін, як і Сталін, лише скористався нею – одвічною ненавистю московитів до українців, заздрістю того, хто крав і грабував землі та історію, до того, хто є прямим нащадком Русі. “Я бачила голод”, – знову звучать у моїй свідомості слова бабці. “Я бачив очі вбивць, які прагнуть убити нас, як народ”, – хочеться мені відповісти їй тепер.

Запалюючи свічки в цей день, ми маємо вшановувати не лише пам’ять загиблих від Голодомору. Майже щодня до неба летять душі захисників України на війні з окупантом – РФ. А це значить, що боротьба зі злом триває. Боротьба за наше право бути народом на цій землі.

Очень плохоПлохоСреднеХорошоОтлично (Еще нет голосов, оставьте первым)
Загрузка...

Комментарии (0)

Чтобы оставить комментарий необходимо

"В политики идут не те, кто знает, что нужно делать, а те, кто знает, что нужно говорить."

© Стас Янковский

Мир в Донбассе: 50% украинцев готовы к компромиссам – опрос

Конституційна реформа Юлії Тимошенко: континентальний контекст

Курс биткоина на 20 июля: главная криптовалюта подпрыгнув полетела вниз

Мумия Ким Кардашьян с метлой: новый имидж Герман высмеяли в сети

Путин угрожает “серьезными рисками” обострения в Донбассе

Спроба втягування Росії до миру і “взаєморозуміння” виявилася для Трампа помилковою

Било током: всплыли шокирующие подробности трагедии в лагере “Виктория”

Николай Томенко пояснил, почему в Украине отсутствует парламентский контроль

Украина предложила еще одной стране ввести безвизовый режим

У Порошенка залишається ще два варіанти контрольованого розвитку подій

Даже судьи не ожидали: скандальный экс-прокурор Сус отпрашивался в Турцию

Николай Томенко: украинцы тратят на работу Верховной Рады миллиарды гривен

СММ ОБСЕ не собирает личные данные сотрудников – Хуг

Вінницьких поліцейських запрошують до підрозділу “КОРД”

Проїжджу частину Київського мосту завершать бетонувати цими вихідними. Рух транспорту на час робіт призупинять.

Оставьте глупые надежды на этих подонков – Речинский о Трампе и Путине

До Вінниці привезли мощі святих-цілителів

Со сломанным ребром и ногой вспомнил украинский: криворожского живодера призвали к ответу

Туалет, дорожный знак и не только: назван топ сомнительных открытий первых лиц Украины

Сенцов не ориентируется в датах и днях недели – Денисова