Світлина Миколи Тимченка
У дитинстві в мене було кілька прийомів боротьби із безсонням. Перший – найпростіший, викутатися з ковдри, змерзнути, загорнутися знов і десь поміж тим заснути. Інший, фантазійний, підказала мама. “Коли заплющити очі, то можна літати на ліжку”, – сказала вона якось ненароком. Із розплющеними очима магія не спрацьовувала, а от із заплющеними я уявляла, як пролітаю вузькими вулицями свого дитинства, бачу дахи будиночків і сивих у темряві котів. Під хмари не підіймалася, та й досі не люблю літакових висот. Мою уяву тішило інше – незвичний ракурс звичної бруківки, пухнасті крони дерев чи вогке світло тьмяних ліхтарів. І ні, я тоді не читала Пітера Пена.
У років дванадцять, залюблена у страхітливі вампірські історії чи франкенштейнівські тексти, я теж засинала, міцно заплющивши очі, щоб відчувати кордон між видимим і невидимим. Я точно знала, якщо не дивитися – нічого страшного й не побачу. Із цим рецептом приходило відчуття спокою і те, що сьогодні часто називають “я в хатці”. Пригадую, як десь під ранок сміттєва машина калатала й перевертала залізні баки, а в моїй уяві то величезний трансформер проходив повз дім на центральну вулицю. І якщо очей не розплющувати, він не зазирне до вікна, і небезпека мине.
Щось подібне я відчуваю сьогодні, коли думаю про привілей лишатися вдома. У мене теж є мрії та плани, бажання гуляти й купувати, обіймати друзів і навчати студентів у живій аудиторії. Проте найбільше моє бажання сьогодні – безпека, а її дарує дім. І я уявляю себе на великому кораблі, який буває штормить від думок і новин. Світ сьогодні перетворився на океан небезпек, і пройти його можна міцно задраївши люки. Прибитий дощем цвіт аличі “в ілюмінаторі” натякає, негода стихне, і ми знову вийде на берег життя. Але поки, посеред океану, не варто жартувати зі стихією, будьмо як на кораблі.
