Вчорашній день показав, що Крим в Києві остаточно перетворився на “політтехнологію”, ставши просто написом на “антимітингувальних конструкціях”.
Для української влади Крим – це:
– привід зробити якусь політичну заяву за межами України;
– привід щось пообіцяти (вибори президента України, парад у Севастополі, кримсько-татарську автономію і т.д.);
– засіб тиску на опонентів (виходиш на мітинг – значить, ти проти укаїнського статусу Криму).
Власне – все.
Тож не дивно, що не дуже розумні дизайнери “забувають” про Крим.
А хто ще про нього пам’ятає? Звісно, кримчани, які там втратили усе, ніколи нічого не забудуть. Але і вони вже почали нове життя.
Загалом, у всій цій “Кримській історії” є щось таке питомо-українське.
Розказувати нескінченно довго як “нас образили” нам, очевидно, більше подобається, ніж щось із цими образами робити.
Як на мене, очевидно наступне:
– Ніхто в світі за нас наші проблеми не вирішить. Повернути Крим Україні може лише сама Україна (інші далі заяв не підуть);
– Світ вражений вірусом політичної неспроможності вирішувати проблеми, тож слухати їх “поради” – марна справа;
– Якщо продовжувати нинішню лінію (“чогось чекаємо і патякаємо”) – ніхто нічого не поверне. Ніколи;
– Доля Криму буде вирішуватися в Москві, і лише тоді, якщо Росію розхитають зсередини деструктивні соціальні процеси (отже, ці процеси треба підтримувати – як німці свого часу підтримували Леніна).
