У лютому 2024 року збірна України з синхронного плавання сенсаційно не кваліфікувалася на паризькі Олімпійські ігри у команді, хоча була бронзовою призеркою токійської Олімпіади. Однією з лідерок тієї збірної була Марта Фєдіна, яка нещодавно завершила професійну кар’єру.
Вона – найтитулованіша синхроністка в історії України. В її активі – дві бронзові медалі Олімпійських ігор у Токіо, нагороди чемпіонатів Європи й світу. До речі, Фєдіна – перша олімпійська призерка у синхронному плаванні з часів відновлення незалежності України.
Ми зустрілися з Мартою через тиждень після її рішення про завершення кар’єри. У розмові намагалися з’ясувати, чому 22-річна лідерка збірної України з синхронного плавання вирішила покинути спорт. Вона розповіла про причини невдачі збірної України у кваліфікації до Олімпійських ігор, пояснила, як на синхронне плавання вплинула зміна правил, та поділилася планами на майбутнє. Про упереджене ставлення до збірної України з синхронного плавання, навчання на двох спеціальностях та мрію очолити дорослу команду – у розмові з Мартою Фєдіною на LB.ua.
Марта Фєдіна
Зовсім нещодавно ви завершили професійну кар’єру. Наскільки складно було ухвалити таке рішення?
Це було дуже важко, але у мене раніше був план, за яким я рухалася, тому все було очікувано. Я хотіла потрапити на паризьку Олімпіаду і завершити кар’єру після неї. На жаль, я пройшла повз Олімпійські ігри-2024, адже наша команда ще в лютому не змогла туди кваліфікуватися. Це був найгірший сценарій, який я навіть у своїй голові не прокручувала. Не потрапити на Олімпійські ігри – це здавалось чимось жахливим і нереальним, але це сталось. Тоді, після провалу у кваліфікації, я зрозуміла, що в мене більше немає бажання тренуватися. Якось це все так по-дурному сталося. Уже в лютому я думала, що мені робити далі, адже у мене були проблеми зі здоров’ям. Вирішила, що полікуюсь і вирішу потім. Зараз же я зрозуміла, що логічно закінчувати з професійною кар’єрою спортсменки. Важко було саме усвідомити, що це – все. Якщо чесно, коли я написала пост, то ридала два дні, хоча думала про це три місяці. Я не очікувала, що буде так багато теплих коментарів, що так багато людей напише мені особисті повідомлення. Було важко.
Українка Марта Фєдіна під час виступу.
Вам лише 22 роки. На Олімпіаді, наприклад, виступали більш досвідчені спортсменки. Ви вже «ситі по горло» професійним спортом?
Не скажу, що «сита по горло», але для себе я розуміла, що всі медалі взяті: Олімпіада, Чемпіонат світу, Чемпіонат Європи. Я хотіла піти на піку кар’єри, на піку популярності. Зараз склад нашої збірної дуже омолодився, їм по 15 років, тож, я вже відчувала себе поруч із ними бабусею.
Наскільки на ваше рішення вплинуло впровадження нових правил в артистичному плаванні?
Вони вплинули на те, що ми не потрапили на Олімпійські ігри, але це лише деталі. Насправді я ще до цього, мабуть, ще перед Іграми в Токіо говорила, що у мене буде дві Олімпіади. Мені тільки 22 роки і я можу зараз починати своє життя.
Після зміни правил результати команди різко пішли на спад. Чи погоджуєтеся ви з тезою, що разом зі зміною правил змінилося й ставлення суддів до нашої команди?
Так воно і є. Правила змінилися, а у нас в суддівському корпусі немає нікого, хто підказав би, пояснив, які зміни відбулися. Ми залишились без опіки. Виходило так, що ми приїжджали на змагання і вчились на своїх же помилках, на своїх штрафах. Це був дуже складний період, бо ти готуєшся, докладаєш зусилля, а через незнання залишаєшся поза бортом. Можливо, хтось думає, що ми “впіймали зірку”, але це не так. Ми тренувались і докладали ще більше зусиль, ніж раніше. На Чемпіонаті світу в Досі я відчувала, що ми вивчили все, підготувались, віддали, що могли, але… Я не хочу нікого зараз образити, але ми були не найгірші. Я розумію, що ті країни, які виступали на Олімпіаді, точно не знаходяться на вищому за нас рівні.
Як ви пережили факт того, що українська збірна з синхронного плавання не відібралася на Олімпіаду командою?
Нас злили. Але не в Досі, адже там була наша помилка. Цей чемпіонат світу – єдині змагання, де справді була наша провина. Ми дуже класно розпочали: у хайлайтсі фінішували другими. Тоді я подумала, що все класно, але вже на технічній групі сталась помилка. Після цього я плакала. Сказала собі, що буду боротись до кінця, виступатиму, наче востаннє. Завжди робила це все для когось: сім’ї, країни, а тут я сказала, що зроблю це для себе. Я хотіла запам’ятати цей момент. Кайфувала на довільній програмі, отримала задоволення від того, що я у воді, роблю свою справу. Ми виступали й на останній зв’язці сталась помилка. Після довільної програми я просто сприйняла це вже як факт – так вирішила доля.
На Олімпійських іграх в Парижі все ж виступив наш дует – сестри Алексіїви. На вашу думку, п’яте місце – закономірний результат для них?
П’яте місце з тим, що було до цього, – це реально подарунок долі. Дівчата зробили свій максимум. Мені сподобався їхній виступ, адже вони все зробили класно. Тренерка була задоволена. Бачила, що вони теж задоволені. Я рада, що вони показали гідний результат. Вони знають, що з чистою совістю зробили все від себе залежне. П’яте місце – це нормальний результат.
Що ви маєте на увазі, коли кажете про відсутність своєї людини у техкомітеті?
У техкомітеті немає нашої людини, людини з України. Я розумію, що нові правила робили для того, щоб прибрати суб’єктивність. Але, на мою думку, суб’єктивності стало тільки більше. Спочатку було прикольно, що ти можеш бути як першим, так і останнім, але потім ми почали помічати закономірність. Той дружить із тим, той із тим… Я не можу сказати, що якась команда нічого не робить і їй просто ставлять оцінку. Виходило так, що всі країни вже знали щось, що стосується нових правил, а ми це пропустили. Наприклад, ми готувались за одними правилами, а приїжджали на змагання і розуміли, що все по-іншому. Перед Дохою ми все вивчили, наш тренер Олеся Володимирівна їздила у вересні на спеціальний семінар. Крім того, ми вже навчились на власних помилках. Ось ця зміна правил в нашому випадку за два роки до Олімпійських ігор – це якось нерозумно. За два роки вони просто змінили вид спорту, адже це не те, що ми робили все своє життя. Мабуть, це просто було комусь вигідно.
Марта Фєдіна.
Чи не з’явилося у вас бажання працювати суддею на змаганнях з синхронного плавання?
Чесно кажучи, я поки не знаю, чого хочу. Звісно, це важливо, бо там потрібні люди. Я – молода, тому не відкидаю цей варіант. Зараз, коли мені вже немає що робити, у мене паніка. Я весь час жила за розкладом: на сьому тренування, один день вихідний… У цей один день ти намагаєшся все встигнути: і відпочинок, і розваги, і навчання, і зустріч з друзями. А тепер, коли в мене стільки вільного часу, я навіть не знаю, що робити. Спорт – це ж постійні знайомства, але у тебе завжди немає на це часу. Цього ж літа була готовою до всього. Боялась, що після того, як закінчу, у мене буде апатія. На щастя, мене це оминуло. Рада, що я така моторна, що мені всього мало.
Ви вже встигли спробувати себе у новому спорті?
Я зараз багато чого пробую: на конях, на велосипеді. Крім того, зараз регулярно ходжу в зал на функціональні тренування, але вони більше силові, тому мені дуже важко. Люди в залі почали помічати олімпійські кільця і дивуватися, чому для мене це складно, а я ж натомість відповідала, що я ж трішки іншим займалася. Це взагалі значок “AUDI” (сміється, – LB.ua). Вейк (спорт, що поєднує у собі водний слалом, сноубординг й акробатику, – LB.ua), йога, стретчинг – це все уже було у мене.
Назад на тренування не тягне?
До дівчаток на тренування не ходила, адже вони були за кордоном на змаганнях. Сама ж декілька разів пішла у басейн. Це схоже на подорож до космосу, адже тепер це для мене щось неймовірне. Хіба я робила це раніше? Не можу сказати, що зараз я сумую за водою, але, так, хочеться піти, відчути своє тіло у воді. Рада, що вчасно завершила кар’єру. У мене немає зараз відрази до артистичного плавання – мені добре. Я спокійно можу прийти в басейн, не плачу, можу спокійно подивитись на тренування чи виступ дівчат.
Українка Марта Фєдіна під час змагань з синхронного плавання.
Скільки років ви присвятили артистичному плаванню?
У п’ять років я просто пішла в басейн навчитись плавати. У нас були такі тренування: нас вчили плавати, а в останні десять хвилин, як я вже зараз розумію, готували до синхронного плавання. Тоді ж я думала, що це так треба. На перших змаганнях у своєму житті я стала першою. Ми приїхали додому, а тато читає грамоту і каже до мами: «Каміла, а ти взагалі знаєш, що це синхронне плавання?». Після трьох років занять нас перевели в інший басейн і з того часу я вже почала займатися цим професійно.
На цьогорічному Чемпіонаті України ви були тренером для молодших дівчат, допомагали їм, підказували під час виступу. Чи є у вас амбіції стати тренером?
Це було б прикольно, але я розумію, яка це відповідальність. Я неймовірно хвилювалась на Чемпіонаті України. Що ж буде на Чемпіонаті Європи та світу?… Загалом це все логічно: коли ти стільки часу присвятив спорту, багато досягнув, тому далі продовжуєш як тренер. Я не виключаю цей варіант, інколи думаю про це, але поки складно говорити.
Якби вам сьогодні зателефонував президент Федерації синхронного плавання і запропонував очолити збірну, ви погодилися б?
Я б точно сказала, що подумаю. Насправді я вже думала, що такий варіант теж може бути. Мабуть, я погодилась б, адже це цікаво. Водночас такі рішення потрібно обдумати. Я люблю таке: прорахувати варіанти, зважити плюси та мінуси. Якби в мене була можливість очолити команду, то я хотіла б, щоб це була саме збірна України, доросла команда. З маленькими діточками працювати – це супервідповідально. Я навіть не знаю, чи змогла б донести до них потрібну інформацію. Крім того, я вже звикла до дорослих рухів. Тренер – це взагалі дуже відповідальна роль, адже він повинен прищепити любов до виду спорту. Мені насправді дуже пощастило, бо всі мої тренери були класними. Кожного разу, коли переходила до іншого тренера, думала, що краще вже нема куди, а потім виявлялося, що є.
Марта Фєдіна під час виступу.
Ви спокійна чи емоційна як тренер?
За два місяці роботи перед Чемпіонатом України я зрозуміла, що не є жорстким тренером. Можливо, це навіть трішки погано. В якийсь момент розуміла, що коли діти втомлюються, то починають лізти на голову. Тут важлива золота середина.
Ви зараз живете у Києві. Як часто приїжджаєте до Харкова?
У 2022 році ми з командою після Італії повернулись у столицю на рік, і я тоді зрозуміла, що це – моє місто. Вирішила, що після Олімпіади буду жити тут. У мене вже давно були думки про це, але зараз остаточно вирішила. Тут є вайб великого міста. Батьки живуть у Харкові. Упродовж літа була там 4-5 разів. Хочу, аби вони теж трохи розвіялись і приїхали до мене. Тато весь час у Харкові. Я його просила, благала виїхати хоча б на деякий час у квітні 2022 року, коли там просто не було життя. Тоді в центрі міста могло пройти дві людини за весь день. Він же вирішив залишитися й працювати у волонтерському фонді. Мама трішки побула у Львові, але повернулася. Там ще було небезпечно, але вона сказала, що хоче додому. Вони там вже два роки живуть. 5 серпня я була у Харкові, і, думаю, у жовтні знову туди поїду. Ти приїжджаєш туди й згадуєш все. Харків для мене – це те місто, яке дало мені життя. Загалом все те, що в мене є, – це завдяки Харкову і харківському басейну. У мене тільки вдячність до цього міста. Коли я приїжджаю туди, мене переповнюють емоції. У мене там квартира, яку я купила, зробила там ремонт після Олімпіади у Токіо. Спочатку було дуже боляче, бо я розуміла, що старалась, робила там все для себе… Зараз, коли вже рік прожила у столиці, то сприймаю квартиру в Харкові як музей. Мені боляче від того, що я не знаю, коли це все закінчиться. Уже змирилась з тим, що це просто матеріальні речі, які не є такими важливими як життя.
В останньому інтерв’ю ви розповіли, що навчаєтеся на магістратурі. У якому університеті, на якій спеціальності?
Я навчаюсь на спортивного журналіста в академії у Харкові. Вирішила, що цього мало, тому пішла ще на психологію. У Харкові зараз немає очного навчання, тож це все буде заочно.
Ви розглядаєте лише спортивну журналістику, чи, можливо, оберете інший напрямок?
Усе може бути. Можливо, люди думають, що я – спортсменка, тому обов’язково маю бути спортивною журналісткою, але – ні. Мені подобається сфера моди. Круто було б влитися туди. Мені подобається одяг, подобається підбирати вбрання. Коли я тренувалась, завжди думала, що треба поїхати гарно вдягненою на тренування, продумувала образи – лягаю спати й думаю, що завтра одягну. Люблю наряджатися.
Марта Фєдіна з олімпійськими медалями токійських Ігор-2020.
Який момент із вашої професійної кар’єри був найяскравішим?
Звісно, це Олімпійські ігри – незабутні відчуття, атмосфера, медалі. У Токіо здійснилась моя мрія, здійснилась мрія наших дівчаток. Усі ми працювали над цим. Це перша олімпійська медаль для України в синхронному плаванні, тому емоції незабутні. Ти розумієш, що це для всіх уперше. Так довго до цього йшли – дівчатка роками тренувались, а наші тренери взагалі… Скільки потрібно було виростити поколінь, щоб здобути цю медаль? Неймовірно просто! Олімпійські ігри – один раз на чотири роки. Шкода, що зі мною це трапилось лише один раз, але для кожного спортсмена це головний старт.
Про що зараз найбільше мріє Марта Фєдіна?
Мабуть, знайти своє покликання. Для мене дуже важливо знайти те діло, де я буду зростати. Зростати як колись у спорті: спочатку був чемпіонат України, потім Чемпіонат Європи, світу і далі – Олімпійські ігри. Хочеться так само в роботі. Звісно, якщо говорити про головне, то це перемога нашої країни у війні проти Росії. Ти розумієш, що із цим пов’язано все, майбутнє кожного з нас. Зараз в Києві уже дуже багато ветеранів війни. Я приходжу в басейн і бачу їх. Вони такі позитивні! Підходжу до них, дякую, а вони відповідають, що просто роблять свою справу. Як же чудово, що вони продовжують жити. Для мене наша перемога – це головна мрія й ціль. А далі вже мені вкрай важливо знайти себе і бути корисною для нашої країни. Так і буде.