Соціальні трансформації призводять до потужних кризових проявів, маргіналізації широких верств населення та багатьох соціальних груп, розмиття цінностей і нормативів, що спричиняє інтенсивний пошук нових систем морального відліку. Емоції, що їх переживають окремі люди й колективи у кризових станах, є близькими до афективних, сприймаються як об’єктивний досвід, який дозволяє досягти “нової раціональності”, вийти за межі повсякденного страхітливого й руйнівного досвіду, отримати “чіткі пояснення” та знайти “логічні” й потужні мотивації вчинків в істотно хаотизованому соціальному середовищі. Інакше кажучи, відбувається ескалація “релігійних почуттів” – об’єктивного й завжди притаманного людям соціально-психологічного феномена, що структуро й функціонально відрізняється від інших людських емоцій та істотно впливає на всі сфери життя суспільства.
На різних етапах розвитку людства й за різних хвиль соціальних трансформацій релігійні почуття дуже по-різному проявлялися в різних групах і спільнотах та по-різному впливали на історичні процеси. Хрестові походи й Реформація, колоніальні війни й розбудова Нового Світу, поширення деструктивних культів і церковний ренесанс новітнього часу – роль релігійного почуття, складної взаємодії цілісної сукупності колективних та особистих переживань любові, надії, екстазу, страху, приреченості, ненависті в цих процесах є величезною.
Отже, неважко прогнозувати, що й на поточному етапі глобальних соціальних трансформацій ми побачимо зростання релігійного почуття, що воно буде реалізовано в пошуках “нової духовності” та відповідно поширенні марновірства, архаїчних забобонів, містики, різноманітних псевдонаукових і конспірологічних теорій, зростанні схильності до азартних ігор тощо.
Здавалося б, така атмосфера є сприятливою і для розвитку традиційної релігійності, і ніби досвід кризових соціальних трансформацій, пов’язаних із колапсом радянської імперії кінця 1980-х – початку 1990-х це підтверджує, але не все так просто.
По-перше, змінилася сама криза, структура й розподіл її рушіїв і викликів. По-друге, за тридцять років істотним чином змінилося суспільство, та й самі традиційні церкви також зазнали суттєвих змін. Отже, найімовірніше, цього разу все відбуватиметься іншим чином.
Виходячи із спостережуваних тенденцій, технічно вже можна виокремити ключові напрями пошуку “нової духовності”, або напрями реалізації колективного релігійного почуття в умовах поточного етапу соціальних трансформацій.
По-перше, віртуалізація комунікацій, фізичне дистанціювання, що й без сьогоднішніх карантинних заходів є характерними для цифрової доби, уже давно викликають брак тактильного спілкування, що віддзеркалюється у гнітючому відчутті браку близькості иа любові. Не виключаю, що цей брак потрібного всім живим соціальним істотам взаємного піклування виявляється зокрема й у нечуваній популярності салонів краси та манікюрних салонів. По-друге, багаторічним запитом широких суспільних верств, шо викликає потужний емоційний відгук, є запит на справедливість.
Отже, неважко передбачити, що на хвилі поточних глобальних соціальних трансформацій будуть запитувані дві базові конкурентні поведінкові моделі актуалізації релігійних почуттів: “любові й піклування” та “пошуку справедливості”.
Перша з них є цілком консервативною для більшості традиційних церков, друга теж не є чужою. Але навряд ці моделі буде реалізовано через наявні церковні інституції: їхня роль у сучасному суспільстві неухильно розмивається та знижується. Тож чергового “церковного ренесансу” у стилі 1990-х ми радше за все вже не побачимо. Власне, ми вже бачимо реалізацію та навіть конкуренцію згаданих моделей на багатьох прикладах, особливо в конфліктних спільнотах.
Наприклад, “ІДІЛ” і бойовики “рускава міра” широко практикують саме модель “церкви справедливості”, де священики працюють у середовищі ієрархізованих угруповань як автомати з видачі “сертифікатів на реалізацію справедливості”. Водночас модель, базована на співпраці заради зберігання колективних цінностей, є характернішою для мережевих угруповань, на кшталт бойовиків Белуджистану чи Східного Туркестану.
Свого часу я був неабияк вражений порівнянням звернень двох проповідників джихадистських рухів. У своєму зверненні проповідник “Аль-Каїди” в Сирії якось виголосив: “Господь дав тобі єдиний капітал – це твоє життя. Цей капітал настільки цінний, що всі подихи в ньому пораховані, їхня кількість невпинно зменшується, і навіть один подих неможливо повернути. Тому ми маємо бути уважними до себе, одне до одного, зберігати тіло від хараму, бути богобоязливими й використовувати кожен подих і кожну мить свого життя на благо людей і світу, і дивитися на цей світ так, ніби завтра ми помремо”. Це була цілком традиційна але водночас доволі яскрава декларація “любові й піклування”.
Натомість буквально за кілька днів проповідник “ІДІЛу” в Іраку заявив: “Все, що я маю в цьому житті – моя смерть. Господь дав мені цей дар, щоб я міг увійти у вічне життя з гордістю та благочестям. Цей капітал настільки цінний, що вороги тремтять від однієї думки про неминучість і неповерненість смерті, що її ми зустрічаємо з радістю. Кожна смерть має бути осяяним дороговказом на шляху до світлої справедливості. Тому ми раді витратити цей безцінний капітал, дарований Богом – свою смерть – заради справедливої мети. Отже, ми живемо на цьому світі так, ніби вже мертві”. Важко вигадати чіткішу декларацію “церкви справедливості”.
Це, звісно, є вкрай критичним прикладом, але він водночас є цікавим. Зокрема тому, що чітко показує різницю між мотиваціями поведінки різних екстремістських угруповань, зокрема насильницької. Також тому що тут особливо й дуже специфічно підкресленим, ключовим для “релігійного почуття” є емоційний складник. Врешті ще й тому, що в обох випадках інституційно церкви в тих конфліктних спільнотах були достатньо слабкі, принаймні порівняно з такими консервативними країнами як Іран, Саудівська Аравія чи Об’єднані Арабські Емірати, так само, як РПЦ є інституційно слабкою в ОРДіЛО, на відміну від РФ чи Греції.
Також цікавим і відмінним від попередніх етапів є розподіл запитів на “любов” і “справедливість” серед суспільства, особливо серед європейського. Здавалося б, консервативний, традиційний для церкви запит на “любов і піклування” має бути близьким для людей старшого віку, тоді як “революційний” заклик до “справедливості” мають поділяти переважно молоді люди. Але в реальності все навпаки: любов і взаємодія (хай би й у специфічному сенсі) є цінностями для гіпстерів, тоді як справедливості прагнуть переважно люди старшого віку. Це, між іншим, також є аргументом проти “церковного ренесансу”, хоча й жодним чином не заважає зростанню релігійних почуттів.
Отже, доволі важко сказати яка “нова духовність” постане у кризових перетвореннях поточних соціальних трансформацій або чим нам загрожують її колективні пошуки, але точно не варто перебільшувати роль традиційних церков у цьому процесі.