145 днів голодування українського режисера Олега Сенцова в катівнях путінського ГУЛАГу – сам по собі безпрецедентний вчинок.
Протягом усіх цих страшних днів світ щодня згадував не тільки про Сенцова, але і про інших в’язнів російського режиму.
Він згадував про окупацію Криму.
Він згадував про війну на Донбасі.
Ціною власного життя, власного здоров’я Олег домагався того, чого не можуть домогтися ніякі медіа, ніякі журналісти, ніякі чиновники – демонстрував світові зловісне обличчя злочинної держави, яке дозволяє собі утримувати в ув’язненні невинних людей.
Якщо згадати, що весь цей час путінський режим здійснював нові злочини – про останній, кібератаку ГРУ в Нідерландах, стало відомо тільки вчора, 4 жовтня, – стає зрозумілим, наскільки важливим було це голодування. Воно не просто не дозволяло забути. Воно утримувало багатьох на Заході від капітулянтства.
Вона змушувало зачаїтися нахабну путінську агентуру – всіх цих підлих політиків, брехливих журналістів, умовних правозахисників, які насправді живуть у вільному світі на кремлівські гроші та працюють повіями.
Воно була відповіддю численним колабораціоністам у нашій країні – тим, хто чекає на перемогу Росії, тим, хто готовий здатися Росії, та тим, у кого шлунок давно замінив мізки й серце, тим, у кого замість гімну й честі – “какая разница”.
Але це не означає, що заради боротьби з усіма цими людьми Олег Сенцов повинен померти. Ні, він повинен жити, жити всупереч усій цій сволоті.
Він повинен побачити їхню поразку, їхній крах, їхній відчай, побачити наш тріумф, нашу перемогу, наше презирство. І зняти про все це свій найкращий фільм.
(Еще нет голосов, оставьте первым)