Ілюстративна світлина
Добре чи погано, що одна політична сила отримала більшість у парламенті та зможе сформувати всі гілки влади в Україні? Питання філософське, пише у своєму блозі на “Новому часі” інвестиційний банків Сергій Фурса.
Західним інвесторам, наприклад, подобається. Ми бачимо, що ростуть ціни на українські єврооблігації, триває експансія іноземних інвесторів на внутрішній ринок облігацій, що добре видно й із курсу гривні. Західні інвестори з висоти свого досвіду вважають, що консолідована влада допоможе прискорити структурні реформи, й більше ніхто не саботуватиме програму МВФ. Наївні чи ні, подивимося, але поки що вони готові ставити на це гроші.
Але тут же породжує ключове питання: а чи буде якась моновлада? Монокоаліція? Добре так вважати британським інвесторам. У Британії, та й узагалі в Європі, це норма. Коли перемагає одна політична сила, й вона ж формує уряд без усяких там коаліцій. Перемогли у Британії консерватори, й вони формують і уряд, і більшість у парламенті. Але хто в цій більшості й уряді? Правильно, консерватори, члени партії, які об’єднані спільними поглядами й цінностями. А що об’єднує людей, які пройшли в парламент за списком “Слуги народу”? Тільки те, що вони всі там опинилися випадково.
250 осіб, яких не об’єднує зовсім нічого. Як можна припустити, що вони голосуватимуть за одне й те ж, навіть якщо їм тиждень начитуватимуть якийсь там курс Гарварду, що більшість із них прогуляє? Як можна припускати, що хоч щодо якогось питання можуть голосувати однаково Мовчан із “Прозорро” й телевізійник Олександр Дубінський? Що спільного в Лізи Богуцької та Давида Арахамії? Що робитиме і які цінності відстоюватиме весільний фотограф, якого вибрали для округу тільки заради того, щоб він програв Богуслаєву? Скількох нових депутатів, які ніколи не боролися ні за які цінності й не мають узагалі ніяких поглядів, на вході куплять олігархи? І як швидко ця уявна монокоаліція перетвориться на збірну груп за інтересами, які будуть прямо протилежні одна одній?
Що може стримати разом таких різних людей? Тільки страх. Але метод страху ще ніколи не працював в Україні, принаймні хоча б у середньостроковій перспективі. А якщо так, то страх авторитаризму перебільшений. Але при цьому є шанс, що на початковому етапі всі ці люди ще слухатимуться президента і зможуть кілька місяців дисципліновано попрацювати.
І тут важливо зрозуміти, що їм говоритимуть і куди спрямують цю сформовану енергію. Відповідь – ми не знаємо. Ми не знали, та й не знаємо, що хоче робити президент, і що він робитиме. І це і є найнебезпечніше. Тому що на кожен успішний Сінгапур припадає сотня неуспішних Венесуел. Й успіх системи, побудованої на відсутності політичної конкуренції – це радше виняток, аніж правило. А що робитиме зараз президент, не може сказати навіть сам президент. І він може як направити країну в бік структурних реформ, так і запустити маховик популізму.
При цьому найпарадоксальніше, що не має значення суперечка, хороший чи поганий хлопець президент. Адже навіть якщо президент хороший хлопець і хоче ввійти в історію, ми не знаємо, що для президента є добре, а що погано. І як виборці, які голосують за популіста, який обіцяє підняти пенсії втричі, можуть просто не розуміти, що це руйнує економіку, так і новий президент може не розуміти, який руйнівний ефект можуть мати його бажання “зробити добре”.
І небезпечно, що поруч із президентом зараз немає людини, яка може сказати йому “ні” А всім іншим, як ми зрозуміли, він не довіряє. А значить, просто не сприймає їхньої критики. А ті, кому він довіряє, не говоритимуть йому, що він не має рації. Адже в таких системах, заточених під одну особу, головним активом стає доступ до тіла. І втрачати цей доступ нікому не хочеться. А враховуючи, що президента не має знань або досвіду в економіці й політиці, близькість до тіла визначається за простомю ознакою – ти мені подобаєшся чи ні. І тому треба плавати із президентом, пити із президентом, біс його зна, що ще робити із президентом – аби завоювати його прихильність. І тоді ти впливовий. І світ біля твоїх ніг. Тому так важливо, аби реформи здійснювали професіонали, технократичний уряд, міністри якого не прагнуть здобути президентову любов. А сам уряд повинен отримати самостійність у здійсненні реформ. В іншому разі нічого не вийде.
Президент в найближчі кілька місяців зіткнеться з вибором, який колись Шарль Де Голь сформулював так: “У політиці доводиться зраджувати свою країну або своїх виборців. Я віддаю перевагу другому”. Отож, коли ти як де Голь, то можеш увійти в історію. Скористатися консолідацією влади, проголосувати за всі необхідні країні структурні реформи, на які традиційно бракувало політичної волі, в результаті чого парламент ухвалював не більше ніж 30% від законів, спрямованих на реформи. Якщо вибираєш інший шлях, то на час можеш зберегти любов людей. На час. Адже вдаючись до популізму, ти все одно зробиш їх біднішими. Просто трохи пізніше. І тоді вони тебе зненавидять по-справжньому. Адже зараз і ненавидіти більше нікого. Відповідальність така ж абсолютна, як і більшість у парламенті. І замість того, щоб увійти в історію, в неї можна вляпатися.
І від того, який вибір зробить президент, і залежить, чи добре те, що в нас монобільшість, чи погано. І така ситуація несе в собі безліч ризиків. Така ситуація взагалі ненормальна. Але саме її вибрав український виборець. Який, власне, й несе на собі всі основні ризики.
(Еще нет голосов, оставьте первым)