Президент України Володимир Зеленський (фото: Getty Images) Автор: Мілан Лєліч
Розмов про закінчення війни з Росією останнім часом стало значно більше, це одна з центральних тем у виступах президента Володимира Зеленського та його соратників. Про те, як уявляють ці переговори в команді влади, які плани розробили на найближчі кілька місяців, на що Україна готова, а на що не готова піти, і чи є все-таки "план по Україні" у Дональда Трампа – читайте у матеріалі заступника головного редактора РБК-Україна Мілана Лєліча.
ЗМІСТ
- Чому в Україні заговорили про переговори і в чому помилився Путін
- У чому важливість «самітів миру»
- Як обстріл «Охматдиту» вплинув на «партію миру» та «партію війни»
«У результаті все зведеться до особистих відносин Зеленського і Трампа», — сказав РБК-Україна співрозмовник у владі напередодні їхньої телефонної розмови, що відбулася в ніч на суботу. Очевидно, дзвінок мав більш протокольний, підготовчий характер – як можна судити із публічних комунікацій Зеленського та Трампа. Принаймні, згідно з інформацією РБК-Україна, підтвердилася теза про те, що жодного «плану щодо України» у Трампа просто немає, є лише набір кількох загальних тез на тему.
Співрозмовники видання в українській владі неодноразово описували дихотомію, з якою ймовірний майбутній президент США ставиться до України. З одного боку, сама по собі наша країна викликає в нього вкрай неприємні асоціації (згадаймо, перший імпічмент Трампа розпочався з телефонної розмови з Зеленським), але особисто Зеленський – навпаки, сприймається з повагою: не втік, не розгубився, активно пробиває свій порядок денний на міжнародній арені. У що це матеріалізується у разі перемоги Трампа на виборах – поки що незрозуміло.
А в планах української влади – після невеликої перерви й надалі працювати по дипломатичній лінії, намагаючись встигнути якнайбільше найближчими місяцями, до листопадових виборів у США та до інавгурації нового президента США у січні-2025.
Останніми тижнями Зеленський і так розвинув вкрай інтенсивну, навіть за його мірками періоду повномасштабної війни з РФ, зовнішньополітичну активність. Різні саміти, форуми, двосторонні зустрічі йшли один за одним, іноді взагалі без перерви.
Причина такої активності – треба було вирішити цілу низку важливих завдань, від забезпечення України грошима та зброєю (бажано на довгострокову перспективу) до просування українського бачення закінчення війни, від підписання двосторонніх угод про безпеку до подальших кроків щодо інтеграції до НАТО.
Дональд Трамп та Джо Байден на дебатах (фото: Getty Images)
У контексті ймовірного повернення Трампа до Білого дому головне питання, звісно, у тому, коли і як можуть розпочатися мирні переговори з РФ та у якому форматі.
Тим більше, що Зеленський в інтерв’ю ВВС озвучив кілька меседжів, що інтригують: про те, що гаряча фаза війни може закінчитися вже цього року, а деякі свої території Україна зможе повернути не воєнним шляхом, а дипломатичним.
Чому в Україні заговорили про переговори і в чому помилився Путін
Слово «переговори» останнім часом звучить в українському медійному просторі дуже часто. Це різко контрастує, наприклад, з минулим роком, коли воно було під фактичною забороною.
І хоча, як правило, жодних подробиць про такі «переговори» спікери від влади не озвучують (коли? де? з ким? у якому форматі? про що? і т.д.), відбувається своєрідна нормалізація самого поняття. Очевидно, український обиватель у такий спосіб звикається з тим, що самі по собі переговори як такі – це не обов’язково щось погане, не обов’язково провокація чи ІПСО агресорів.
Соціологічне опитування Центру Разумкова, проведене на замовлення «Дзеркала тижня», хоч і викликало низку зауважень, загалом підтверджує таку нормалізацію: 44% українців вважають, що час для переговорів настав, протилежної думки дотримуються 35%.
При цьому впевнена більшість, 61% населення, проти будь-яких поступок Росії на цих переговорах, а частиною територій готові пожертвувати лише 7,6%. Тобто, якщо узагальнити, переговори потрібні, але такі, щоби нічим серйозним на них не поступитися.
Досить схожі меседжі транслює і влада. З одного боку, прямо підкреслюється сила і важливість дипломатії, що перемогу можна досягти не тільки на полі бою, а частково і в переговорному форматі. З іншого – пріоритетом залишається повна реалізації «мирної формули Зеленського», у тому числі й у частині територіальної цілісності України, тих самих «кордонів-1991».
При цьому численні співрозмовники РБК-Україна в різних структурах запевняють: про жодні територіальні поступки справді не йдеться. І при цьому вони заперечують, що постійне використання слова «переговори» є частиною якоїсь спланованої кампанії, спрямованої на українську аудиторію. «Усі говорять про «переговори»: Захід, Китай, Глобальний Південь, навіть РФ. Ми не можемо бути єдиними, хто категорично заперечує саму таку можливість», — пояснює один із співрозмовників.
За час повномасштабної війни Україна змогла вигризти значну суб’єктність у питаннях війни та миру. Ніхто із союзників не закликає «до миру за всяку ціну», ніхто не намагається викручувати Києву руки і «примушувати до миру» – це підтверджують усі без винятку джерела РБК-Україна, які контактують із Заходом. При цьому питань про те, як саме Україна уявляє майбутні переговори, останнім часом стало набагато більше.
Щодо Росії, то реальні плани її керівництва, природно, зрозуміти складно. Окремі проблеми країни-агресора відомі. Зокрема, The Economist писав про те, що РФ зіткнулася із серйозним браком радянської техніки, а артилерійські стволи надто зношені через перевантаження. З відкритих джерел відомо про те, що виплати за укладання армійських контрактів постійно зростають – отже, потік охочих загинути в Україні міліє. І підтримувати його вдається тільки завдяки постійному підвищенню виплат, це визнають навіть провоєнні Z-канали.
Проте говорити про виснаження російських ресурсів, на жаль, не доводиться, особливо після того, як Москва налагодила тісне співробітництво з Іраном і особливо Північною Кореєю, плюс перманентна підтримка з боку Пекіна.
За оцінкою високопоставленого співрозмовника РБК-Україна, за своїми ресурсами агресори все одно перевершують Україну. Отже, і особливо поспішати їм нікуди, а їхня «мирна» риторика – не більше, ніж елемент загальної стратегії. «Вони планують нас перемелювати і перемелювати, не зважаючи на свої втрати, розраховуючи, що рано чи пізно наші ресурси закінчаться, а їх ресурси — ні», — говорить він.
Володимир Путін з угорським прем’єром Віктором Орбаном у Москві (фото: Getty Images)
За словами іншого співрозмовника в оточенні Зеленського, Росія загалом хотіла б повернутися до Стамбульських домовленостей зразка весни-2022 як основи. Крім територіальних претензій, росіяни начебто не відмовилися і від інших «денацифікацій-демілітаризацій»: урізання прав української мови на користь російської, скорочення Збройних сил України тощо. Принаймні за ці пункти вони також планували поторгуватись.
Тему російської мови у своєму «мирному плані» порушив екс-прем’єр Великобританії Борис Джонсон, описуючи те, як, на його думку, мирним процесом після перемоги на виборах міг би займатися Дональд Трамп. Статтю Джонсона дуже активно обговорюють в Україні – хоча реальна політична вага колишнього прем’єра та його вплив на Трампа достеменно невідомі.
За словами іншого співрозмовника, Путін навпаки помітно звузив список претензій і культурно-гуманітарними питаннями не гратиме. «На столі будуть три пункти: вступ до НАТО, території та гроші, а саме, заарештовані активи РФ. Наше завдання – по кожному з цих пунктів зафіксувати свої позиції якнайкраще», – каже він.
У свою чергу РФ потенційно могла б погодитися на припинення вогню, але при цьому – на умовах визнання за нею вже окупованих територій. Для України це так званий non-starter – заздалегідь неможлива пропозиція.
«Якщо нашим партнерам вдасться «пом’якшити» це до припинення вогню без жодних умов — тоді почнеться на нас дуже сильний тиск з усіх боків», — розповідає він.
При цьому Україні допомагають дипломатичні помилки росіян – це визнають співрозмовники як в Україні, так і в західних колах. Зокрема відмова апріорі брати участь в ініційованих Зеленським самітах світу дала Україні серйозний козир: мовляв, хто нас звинуватить, що ми не хочемо запрошувати росіян на саміт, якщо вони самі від цього відмовляються?!
Абсолютно шалені апетити Путіна, озвучені ним перед самим самітом у Швейцарії (якщо коротко: Україна має віддати Херсон та Запоріжжя) – також зіграли проти Москви. Адже явна нездійсненність таких вимог добре зрозуміла всім, зокрема і країнам Глобального Півдня, що цілком нормально ставляться до РФ.
Українські ж плани на найближчі кілька місяців, як описують їх у владі, зводитимуться до кількох напрямів, з очевидним і зрозумілим пріоритетом «міжнародки».
У чому важливість «самітів миру»
Незабаром буде йти підготовка до другого саміту миру – який в ідеалі хотілося б організувати якнайшвидше, до приходу Трампа, а то й до листопадових виборів взагалі. Президент Зеленський публічно озвучив деякі етапи на цьому шляху, зокрема проведення міжнародних тематичних зустрічей на рівні радників з нацбезпеки, за окремими пунктами «формули миру» – узгоджених на першому саміті у Швейцарії.
За інформацією РБК-Україна, серед усіх країн-підписантів того комюніке, за різними пунктами «формули Зеленського» буде визначено групу з кількох країн, бажано – з великою міжнародною вагою, яка надалі чинитиме тиск на Москву, щоб агресори погодилися з цим планом . При цьому всі співрозмовники визнають, що з питань, наприклад обміну полоненими або вільного мореплавання, домовитися в цілому можна, хоч і непросто. А ось що робити з пунктами, за якими Україна і РФ мають протилежні позиції, наприклад, покарання кремлівського керівництва за агресію, контроль над територіями тощо. — не зрозуміло. У будь-якому разі, чим далі Україна зможе просунутися у реалізації «формули миру» до приходу Трампа, тим сильнішими будуть наші позиції.
Саміт миру у Швейцарії (фото: Офіс президента)
Важливий момент – про прямі двосторонні переговори та домовленості з росіянами не йдеться, такий варіант викликає категоричне відторгнення і навіть називається неможливим. Очевидно, будь-які домовленості можливі лише через посередників – Зеленський уже проводив паралелі із зерновою угодою, де роль таких посередників відіграли Туреччина та ООН.
Але в будь-якому разі, у найближчі кілька місяців Україні в будь-якому разі доведеться мати справу із нинішньою адміністрацією Білого дому. Як і у Трампа, не схоже, щоб у команди Байдена був якийсь свій план щодо України. Принаймні неодноразові вимоги республіканців оприлюднити стратегію щодо України не мали ефекту. Очевидно, все зводиться до «управління ескалацією» – методу, за яким Україні виділяється стільки зброї і за таких умов, щоб це не призвело до надмірно різкої реакції Москви.
За два з половиною роки великої війни Україна змогла зняти величезну кількість американських «червоних ліній» (досить згадати, що колись передача нам комплексів Patriot називалася абсолютно фантастичною і неможливою). Одне з останніх великих завдань у цьому напрямі – зняти заборону на удари американською зброєю по російських тилах, що суттєво вплинуло би на ситуацію на полі бою.
Співрозмовники РБК-Україна в цьому плані висловлюють стриманий оптимізм і сподіваються, що заборона зрештою буде знята – хоч і не так скоро.
Але загалом у команди Байдена зараз багато інших проблем крім України, головна з них – заміна кандидата на виборах. Потенційно рішення Байдена знятися з гонки може піти Україні на руку – не маючи вантажу кампанії на своїх плечах, президент США до кінця своєї каденції міг би встигнути ухвалити кілька потрібних Україні рішень.
Як обстріл «Охматдиту» вплинув на «партію миру» та «партію війни»
Навіть на тлі постійних російських атак трапляються трагедії, які привертають увагу до України. Але, на жаль, набагато менше, ніж раніше.
Приклад – двотижневої давності обстріл дитячої лікарні «Охматдит».
«Політикум на Заході відреагував на «Охматдит», ми зі свого боку теж писали про це всім, кому можна. А медіа, за винятком Британії, відреагували слабо. «Ефекту Бучі» немає, але якийсь вплив є. Після таких трагедій зовсім безглуздо виглядають різні «деескалатори», які намагаються пояснювати, чому нам не дають чи те інше», – розповідає співрозмовник у президентському оточенні.
На українське суспільство «Охматдит», безумовно, все одно вплинув сильніше. Як зазначає той самий співрозмовник, позиції умовної «партії миру» просіли, а «партія війни» отримала додаткові аргументи.
Лапки зі словом «партії» невипадкові — межі тих, хто умовно «за війну до перемоги» і «за мир, щоб не гинули діти» не завжди збігаються з формально-політичними, прихильники «миру» — або, скоріше «переговорів» — є, наприклад, і в президентській партії.
Але загалом, як і варто було очікувати, за переговори найбільше виступають представники колишньої ОПЗЖ. У партії влади навіть підозрюють їх у скоординованій медіа-кампанії, коли низка відомих аполітичних інстаграм-блогерів раптово вийшли з дуже схожими і явно не ними написаними тезами про необхідність «закінчувати війну за всяку ціну».
Наслідки російського обстрілу «Охматдиту» (фото: Віталій Носач / РБК-Україна)
З іншого боку, і серед чинних військових, напевно, чимало тих, хто теж підтримав би як мінімум якесь перемир’я чи припинення вогню. Навпаки, є і пасіонарні підрозділи, з високим медіа-впливом, які голосно і категорично виступатимуть проти будь-яких гіпотетичних поступок агресорам.
***
Якогось єдиного, чіткого плану дій щодо припинення війни та переговорів на найближчий час влада не має – РБК-Україна зрозуміло це, поспілкувавшись із численними її представниками. Але є спільне розуміння, куди саме треба рухатися, щоб опинитися в найкращій позиції до моменту, коли таки доведеться сідати за стіл і вести якісь переговори.
Крім підготовки до зими (як Україна пройде опалювальний сезон, залежить насамперед від майбутніх російських обстрілів енергетики), у пріоритеті залишається міжнародна діяльність, просування по лінії «саміту миру», налагодження зв’язків з Трампом та його оточенням.
Але навіть більш-менш чіткого розуміння того, коли і як може закінчитися війна, ні в кого немає. Це не дивно – дуже багато факторів залишаються невідомими.
Хоча Зеленський публічно озвучує те, в чому сходяться, мабуть, усі чи майже всі українці: ніхто не погодиться, щоб ця війна тривала ще з десяток років. Тому колись домовлятися доведеться, і наступний рік виглядає поки що найвірогіднішим варіантом.
«Навіть із кордонами можна де-факто якось вирішити питання, тому що це річ раціональна. Найскладніше – щоб Росія визнала наше існування як окремої сутності, сам факт того, що ми є, і ми маємо право самі визначати свою долю. Як вони визнають це за німцями, за фінами, навіть за грузинами — ніхто ж не скаже, що вони з росіянами «один народ» Ось це найбільш проблемне питання, тому що воно ірраціональне», — підсумовує співрозмовник РБК-Україна у команді Зеленського.
