Є два принципи організації економіки. Перший принцип – відкрита і вільна конкуренція. Другий – регламентована адміністративна економіка.
Часом адміністративна економіка може виграти у ринкової. Іноді трапляються ситуації, коли держава має швидко відреагувати на якийсь виклик. Відповідь на цей виклик можна легко знайти у ручному регулюванні. А ринкова економіка реагує на виклики повільніше, вона потребує більше часу для саморегуляції.
Ринок виграє тоді, коли він працює як стабільна система. Ринкова економіка добре працює, коли вона усталена, коли закладені принципи, коли усі практики і регламенти перетворюються на традиції. Треба багато часу, щоб ринкова економіка відполірувала механізми регуляції, бо це процес комунікації суспільства. Суспільство має домовитися між собою про механізми, традиції, практики – і тоді ринкова економіка працює, як годинник. Інструменти ринку опрацьовуються у змаганні між попитом і пропозицією. І у тому балансі між цими двома чинниками формується найбільш правильна відповідь. Але це балансування вимагає часу.
Адміністративна економіка може виграти у швидкості реагування. Але вона працює з наслідками проблеми, і це її вада. Сьогодні вдалося відрегулювати проблеми з виробництвом молока, завтра – на м’ясі “прорве”, а післязавтра – трапиться криза із плодово-овочевою продукцією. Намагання відрегулювати зі столиці найбільшої імперії світу, де і скільки капусти сіяти, не могли не вплинути на ефективність такої економіки. Як можна відрегулювати, скільки треба відвезти тієї капусти у Мурманськ чи Архангельськ? Як це можна вгадати? Як хтось може запланувати, скільки радянському народу захочеться з’їсти тієї капусти протягом року? Як можна точно запланувати попит? Це ті запитання, на які адміністративна економіка не може дати відповідь. Планова економіка не здатна забезпечити раціональний баланс попиту і пропозиції. Чим глибша зарегульованість економіки, тим більше вона дає збоїв, тим більше така економіка народжує щоденного абсурду.
Так, адміністративна економіка може дуже швидко перекинути з пункту А в пункт Б великі товарні обсяги і вирішити локальну кризу. Але для того, щоб повністю розпоряджатися ресурсами, щоб мати можливість так легко перекидати товари, щоб забезпечити швидкість реакції – для реалізації цього всього необхідно, щоб не було приватної власності! Треба, щоб уся власність була державна. Адже як нема приватної власності – можна взяти актив у одному місці, передати його в інше, ні в кого не питаючи, щоб не було конфлікту відносин власності. Але відсутність власності робить з людини кріпака. Відсутність власності робить з людини раба! Раб не може працювати ефективно, він не зацікавлений у результатах власної праці. І тому адміністративна економіка можлива тільки в авторитарному суспільстві, де люди не так мотивовані приватною власністю, як діють з примусу. Така економіка рано чи пізно сама себе проїсть.
У нашій банківській сфері це стало помітно вже у вісімдесяті. Проте усвідомити масштаб проблеми, так само як у ситуації із згаданою вже ревізією по лісозаготівлях, вдалося лише з відстані певного часу.
На початку вісімдесятих Союз “доїдав” нафтодолари. Ці ресурси утворилися внаслідок світової енергетичної кризи. Проте внутрішніх ресурсів для відновлення економіки не було. СРСР щороку закупав великі обсяги американського та канадського зерна. І так витрачав свої “нафтодолари”. У той самий час те, що відбувалося у вітчизняному сільському господарстві, було складно назвати розквітом. У кращому випадку стан, у якому перебувала економіка, можна було назвати стагнацією, застоєм.
Кінець сімдесятих і початок вісімдесятих були часом класичного застою в економіці. Вона була неефективною, попри це, роль банку навіть у неефективній економіці була величезна. Банк був конторою, яка покривала усі дефіцити. Звичайно, це відбувалося не на банківській основі. Слово “кредит” перетворилося на фікцію і викликало тільки посмішку. По суті, уряд проводив політику субфінансування сільського господарства через банківську систему. У радянському сільському господарстві гроші топилися мільярдами. Усі чекали, як кожного року ЦК КПРС і Радмін СРСР приймали рішення про списання боргів підприємствам сільського господарства. Дуже багато господарств нічого не заробляли і нічого банкам віддати не могли. Тому в сільське господарство через банки переливалися ресурси з інших джерел (наприклад, ті самі нафтодолари). Так СРСР проїдав свої ресурси. Рано чи пізно вони мали закінчитися.
Слово “кредит” використовувалося у сільському господарстві хіба для насмішки. Адже ціна встановлювалася регульована, фіксована, свою ти поставити на товар не можеш. І що робити, коли ціна не покриває витрат?! Відповідно, не може бути прибутку, а як не маєш прибутку – звідки брати кошти на повернення кредиту?! Партія і уряд встановлювали, скільки ти маєш посіяти, що ти маєш посіяти, по якій ціні продаватимеш – усе це доводило до абсурду й економіку, і банківську діяльність. Банк втрачав свою сутність кредитної установи і перетворювався на установу фінансову, простіше кажучи, на касу, через яку ресурси перекидалися державою із “пункту А в пункт Б”. Довго така економіка не могла існувати. Це означало, що фінал комуністичної економіки був передбачуваним: СРСР очікувало банкрутство.
(Еще нет голосов, оставьте первым)