«За ці гроші в Сомалі я був би королем». Як Росія вербує іноземців на війну в Україні

Африканець в одному з військових формувань (ілюстративне фото: Getty Images) Автор: Юлія Акимова

Росія вербує африканців та азіатів у спробах нав'язати та закріпити в чужих країнах "русский мир". Як це відбувається, що африканці роблять на фронті, як опиняються у полоні і що думають про росіян після, – у матеріалі журналістки РБК-Україна Юлії Акимової.

Росія регулярно вербує іноземців для участі у війні проти України. Щоб не розпочинати загальну мобілізацію та обходитися існуючим ресурсом, Кремль розгорнув масштабну кампанію в країнах, які або зберігають по відношенню до РФ нейтралітет, або підтримують її.

Жителі африканських країн давно використовуються Росією як ресурс для численних військових конфліктів. Російська пропаганда в Африці вкоренилася ще з радянських часів і досі впливає на місцеве населення.

Для війни в Україні росіяни, не змінюючи своїх налагоджених схем, також почали активно вербувати жителів як африканських, так і азіатських країн. Кремль не тільки зайнявся там «хедхантерством», але й почав вишукувати африканців та азіатів у себе в країні. Користуючись їхнім безпорадним становищем та бажанням заробити гроші, росіяни змушують іноземців підписувати контракт із Міністерством оборони та відправляють на «м’ясні штурми». Деяким африканцям вдається потрапити до українського полону і, відповідно, вижити.

Найманці Кремля

Про те, що у складі російської армії воюватимуть жителі африканських та близькосхідних країн, стало відомо ще на початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну. Ще в березні 2022 року Сергій Шойгу, який був тоді на посаді міністра оборони, заявив, що понад 16 тисяч бойовиків з Близького Сходу самі зголосилися воювати в лавах армії РФ.

З того часу кампанії з «рекруту» не припинялися. У грудні 2023 року видання Le Monde повідомило, що найманці з Африки служать у російській армії у складі «Африканського корпусу Росії». Примітно, що за часів Другої світової війни у Вермахті також були найманці з Африки у складі «Afrika Korps».

Спочатку африканців «бронювали» для своїх потреб командири ПВК «Вагнер». Їхній тодішній ватажок Євген Пригожин часто влаштовував експедиції на африканський континент – переважно в ті країни, де роками не вщухали локальні військові конфлікти. Як і у випадку з російськими в’язнями, міністерство оборони РФ запозичило у «Вагнера» цю традицію і після смерті Пригожина функціонери відомства стали часто відвідувати Африку. Один тільки заступник міністра Юнус-Бек Євкуров приїжджав до Лівії, Малі, Буркіна-Фасо та Нігеру, окреслюючи «нові сфери впливу» Росії на африканському континенті.

Плакат із Путіним в Буркіна-Фасо (фото: Getty Images)

У вересні 2024 року ці країни, де побував Євкуров, заявили про формування Альянсу держав Сахеля. Варто зазначити, що «Африканський корпус» потрібен Росії не лише для війни в Україні, а й для вирішення місцевих конфліктів, у тому числі проблем із переділом сфер впливу з ПВК «Вагнер».

Але все ж таки головною військовою метою для Росії сьогодні залишається окупація українських територій, тому акцент робиться на ній. У травні 2024 року в Головному управлінні розвідки Міноборони України розповіли, що росіяни продовжують займатися наймом африканців. Тепер їм пропонують по 2200 доларів на місяць за «роботу» на фронті та одноразово 2000 доларів за підписання контракту.

У розвідці повідомили, що основний рекрутинг відбувається серед жителів країн Центральної Африки – Бурунді, Конго, Руанди та Уганди. Африканців вербують та посилають на першу лінію фронту, де ті гинуть, беручи участь у «м’ясних» атаках.

«Вербуванням африканців для їхньої участі в «м’ясних» штурмах на українській землі займається спеціально створений підрозділ міністерства оборони Росії. Найманцям обіцяють медичне страхування, а також російський паспорт для солдата та членів його родини», — зазначають у ГУР.

Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров та міністр закордонних справ Нігерії Юсуф Майтама Тугар на зустрічі в Москві у березні 2024 року (фото: Getty Images)

Але багато африканців, а також жителі країн Південної Азії самі приїжджають до Росії у спробах знайти собі підробіток. Їхні представники міноборони РФ відразу ж фіксують, пропонують підписати контракт, обіцяючи гроші та соціальний пакет, а потім відправляють на фронт.

Пізніше, потрапляючи в полон до ЗСУ, найманці запевняють, що не знали, куди їдуть і що їх змусять робити. Але, судячи з розгалуженого процесу рекрутингу в їхніх країнах, більшість з них розуміли, з якою метою вони приїжджають до Росії, про що говорить представник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко.

«Їх рекрутують під виглядом роботи, вони потрапляють до армії Росії або ті, хто перебуває вже на території Росії, їх обманюють і кажуть, що вони підуть охороняти щось. Але перевірити достовірність їхніх свідчень ми не завжди можемо. Можливо, більшість із них таки знають, куди вони потраплять», – зазначає Яценко у коментарі РБК-Україна.

Непал та Шрі-Ланка

Поширюючи свою пропаганду, Росія не забуває про Південну Азію. Фактчекери регулярно знаходять цілі мережі проросійських ботів в південноазіатському сегменті соціальних мереж. Як такого рекруту до армії РФ на місцях у Південній Азії немає. Але оскільки більшість країн цього регіону мають складне економічне становище, місцеві жителі часто погоджуються на різні авантюри.

Непал належить до найменш розвинених країн світу – рівень безробіття високий, тому багато хто живе за межею бідності. У Кремлі, розуміючи потенціал, вербують непальців на війну, незважаючи на прохання уряду Непалу цього не робити.

Мадан Кумаль приїхав до Росії сам – на заробітки. Після недовгих пошуків Мадан познайомився із чоловіком, який запропонував йому підписати контракт на роботу. Як тільки документи було підписано, непальця відправили на навчання, а потім на передову. Миритися зі своїм становищем чоловік не хотів, тому якимось чином знайшов можливість поїхати до Москви, до посольства Непалу.

Мадан Кумаль (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Я вирішив, що я так більше не можу і треба їхати до Москви. У мене були гроші і одного разу вночі я на таксі поїхав до Москви. Я хотів потрапити до посольства Непалу. Там мені допомогли, і я викликав таксі в аеропорт. В аеропорту мене затримали. За три дні я знову був у Донецьку, — розповів Мадан журналісту РБК-Україна.

Щоб непалець знову не втік, у нього відібрали паспорт і встановили стеження, а потім відправили на штурм. Утрьох – він і двоє росіян пішли у бік українських позицій. Підгадавши момент, Мадан втік.

– Я не знав, куди йду. Просто біг лісом. Два дні я блукав у лісі. І одного разу шість українських солдатів знайшли мене. Я вирішив здатися. І мене відвезли до України.

Розповідаючи свою історію, Мадан весь час чемно посміхається, але говорить мало і швидко, перераховуючи факти. Його друг — житель Шрі-Ланки Фернандо Куласурія, навпаки, хмуриться і дивиться з-під чола, але в процесі розмови трохи розслабляється.

Фернандо знав, що підписує контракт про «воєнну роботу», але не знав, що це буде фронт — його нібито переконували в тому, що він просто допомагатиме, а не братиме участь у бойових діях. Зарплату обіцяли немаленьку для нього – 95 тисяч рублів або тисячу доларів. Потім, як і у всіх – два тижні у Ростові на навчаннях та окупований Донецьк.

– Перший місяць я залишався на місці, мешкав в українських будинках. Рубав ліс на дрова для обігріву та кип’ятіння води, розносив їжу, консерви та воду по базах. За місяць командир сказав одному шріланкійцю, що треба йти на передову. Той відмовився, бо не мав досвіду і боявся. За це у нього відібрали телефон, побили та не давали їжу три дні. Я бачив це.

Через час російський командир уже прийшов до Фернандо і сказав, що треба йти на передову. Той спробував відмовитися, посилаючись на хвору ногу, але військового це мало хвилювало – для солдатів на передовій треба було віднести воду.

Фернандо Куласурія (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

Чоловік поїхав на «нуль» разом із російським військовим. Коли машина зупинилася, вони вийшли та пішли пішки. Було темно, за військовими стежив дрон і Фернандо в якийсь момент втратив росіянина, що йде попереду. По рації йому передали, що треба йти праворуч, але він дезорієнтувався і пішов у ліс. Там його спіткав український дрон і скинув на нього снаряд, пошкодивши ногу.

– Увечері я почав повзти. Наступного ранку я знайшов траншею і залишився там. Я побачив трьох українських солдатів. Сказав їм, що я зі Шрі-Ланки. Сказав, що вже два дні нічого не їв. Вони дали мені поїсти і повідомили командиру — його звуть Фернандо, він із Шрі-Ланки. Мені дали переночувати та напоїли чаєм.

Обидва чоловіки раді, що опинилися в українському полоні та зазначають, що це єдина можливість для найманців вижити. І Мадан, і Фернандо хочуть додому, але поки що невідомо, як проходитиме процес їхнього повернення.

Сомалі та Сьєрра-Леоне

У багатьох країнах африканського континенту періодично спалахують різні військові конфлікти – одні країни нападають на інші, борються за території, або ж піднімають революції у спробах скинути чергового диктатора. Сомалі – не виняток.

Окрім постійної загрози з боку філії «Аль-Каїди» – «Аш-Шабаб», Сомалі конфліктує з Ефіопією, оскільки та визнала незалежною державу Сомаліленд. До 1960 років ці території були британською колонією, потім Сомаліленд був у складі Сомалі, а 1991 року, після десяти років боротьби з військовим режимом Сомалі, держава відокремилася і проголосила про свою незалежність. Примітно, що військовий режим у Сомалі активно підтримували у Радянському Союзі. Іншими словами, у Сомалі вже кілька десятиліть немає стабільного та спокійного життя.

Саме так сомалієць Аділ Абдулахі пояснив, навіщо приїхав до Москви на пошуки роботи і чому зрештою опинився в українському полоні. Він не давав жодних історичних зведень, але пояснив, що жити у Сомалі важко та безперспективно.

Аділ Абдулахі (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Приїхав до Росії за туристичною візою. Я хотів працювати. Вдома я працював у маленькому заводі, але грошей не вистачало. Тому я поїхав до Москви і побачив оголошення від військових. Я подумав, що вони наймуть мене, але не думав, що потраплю на фронт, – розповідає Аділ журналісту РБК-Україна.

Багато африканців обирають саме Росію як країну, де можна заробити. На це є свої причини – по-перше, до Росії простіше потрапити, ніж до Європи, яка останнім часом трохи посилила правила в’їзду та перебування у своїх країнах. Тому та сама туристична віза дешевша, а прийом «привітніший». По-друге, як уже було сказано вище, сам Кремль робить усе, щоб середньостатистичний африканець, вирішивши поїхати заробити гроші, вибрав Росію. У країнах Африки активно поширюється російська пропаганда та заклики служити в армії за винагороду.

Але сам Аділ підписав контракт уже в Москві. Йому, як і повідомляли в ГУР, пообіцяли дві тисячі доларів щомісяця. Чоловік не приховує – для Сомалі це дуже великі гроші.

– Я сам підписав контракт, бачив оголошення на вулицях у Москві. Я не думав, що потраплю на фронт. Не знаю, може, як охорона працюватиму. Вони забрали у мене паспорт, і я підписав контракт. Вони обіцяли гроші – 2 тисячі доларів на місяць.

– Цього багато для Сомалі?

– За ці гроші у Сомалі я був би королем.

У Річарда Кану із Сьєрра-Леоне схожа ситуація – він також приїхав до Росії на заробітки. Але якщо Аділ зізнається, що розумів, з ким підписує контракт, Річард стверджує, що взагалі не хотів іти у військовий промисел. Говорячи про це, він весь час торкається своєї нагрудної кишені, додаючи, що зазвичай носить у ній маленьку Біблію.

Річард Кану (фото: Віталій Носач/РБК-Україна)

– Раніше я сам був військовим у моїй країні, тож я більше не хотів воювати. Я просто хотів знайти роботу, я можу працювати будь-де, щоб вижити.

Річард прилетів спочатку до Владикавказу, а потім до Санкт-Петербурга, де оселився в готелі. Африканець наголошує, що готель був п’ятизірковим, тому що він міг собі це дозволити – багато збирав та зберіг гроші для «подорожі». У Росії в нього був знайомий, який мав знайти йому роботу і підготувати для неї відповідні документи. Зважаючи на те, що розповідає Річард, знайомим, швидше за все, виявився співробітник міністерства оборони. А документами виявився контракт про службу в армії РФ.

– Будучи у Петербурзі, я отримав дзвінок – зі мною говорили мовою, яку я не розумів, тому я переадресував йому (співробітнику міноборони – ред.) цей дзвінок. Він мені сказав – вони беруть ваш контракт. Так що ви їдете на навчання, принаймні, у вас є досвід роботи, і потім ви приїдете до Санкт-Петербурга або Москви, і працюватимете там. Я сказав – добре.

І Річард, і Аділ проходили навчання у Ростові-на-Дону, де у них забрали паспорти та телефони. Пізніше Річард отримав свій телефон назад і одразу ж зателефонував до сім’ї – повідомив, де знаходиться.

Аділ створює враження впевненого і навіть трохи зухвалого хлопця – він не виправдовується, не скаржиться і кілька разів виправляє тих, хто неправильно вимовляє його прізвище. Річард навпаки – з десяти хвилин своєї розповіді більше п’яти, активно жестикулюючи, говорить про те, що його обдурили, він не хотів в армію і не хотів на фронт. Потрапивши спочатку до Ростова, а потім до Донецька він, судячи з його слів, тільки й робив, що намагався з’ясувати ситуацію.

– Зі мною були два непальці та один житель Іраку, ми говорили те саме – ми не хочемо цього контракту, не хочемо контракту. А вони сказали, що відправлять нас на передову лінію. Ми ставили дуже багато запитань, казали, що хочемо розірвати контракт, ходили до командира щодня, говорили – скасуйте цей контракт. Але ж нас не слухали.

Росіяни використовували африканців як рабів поза штурмами і як щит під час атак. Крім цього, їх висміювали за колір шкіри та незнання російської мови, про що говорить сомалійець.

– Як до вас ставилися товариші по службі?

– Дуже погано. Через колір шкіри, через те, що я не знаю їхньої мови, вони думали, що я дурний. Комунікація була жахлива, вони не давали нам їжі, не давали нічого для побуту.

Річард погоджується – їх фактично не годували, а під час штурмів за ними стояли російські солдати зі зброєю та не давали зробити крок назад. Обидва чоловіки пробули на фронті до тижня, а потім вирішили, що єдина можливість вижити – йти вперед із піднятими руками.

– Ми відірвалися від інших і йшли. Після шести днів на фронті ми не мали їжі, не мали води. Мої ноги боліли, а руки так замерзли, бо в Африці у нас не холодно, подивіться на мої руки. У мене не було черевиків, не було шолома та бронежилету. Після шести днів шляху нас залишилося троє – один помер дорогою.

Чоловіків знайшли російські військові та наказали знову йти на штурм. Річард відірвався від них, пройшов кілька кілометрів і забрів у напівзруйнований будинок. Сидячи в хаті, африканець дістав свою кишенькову Біблію і вирішив молитися.

– Я говорю: «Будь ласка, веди мене. Приведи мене до праведності». Потім я заснув, і Бог допоміг мені. Я почув українських солдатів та закричав «Я тут!» Вони увійшли до будинку, перевірили, чи не маю зброї і запитали, як мене звуть. А я сказав: «Мене звуть Річард. Я з Африки».

І Аділ, і Річард говорять про те, що у полоні до них ставляться добре – «як до людей», зазначають чоловіки. На питання про те, що вони думали і що думають тепер про війну в Україні, обидва говорять про те, що раніше не вдавалися в деталі. Тепер же сомалійець навіть проводить паралелі.

– Я нічого не знав. Зараз я добре розумію проблему, але тоді я думав, що це проблема між двома країнами, які не можуть поділити землю. Пізніше я зрозумів, що Росія просто намагається відібрати українську територію. І це жахливо. Це нагадує мені конфлікт, який був у моїй країні, тому що Ефіопія теж забрала у нас частину території. Якщо хтось щось у тебе забирає, це погано.

На фронті африканцям не надто розповідали, що вони тут роблять і навіщо РФ намагається окупувати чужу територію. Крім розмовного бар’єру, росіяни загалом не вважали за потрібне пояснювати, чому житель Африки має раптом померти в Україні за «русский мир». Аділ згадує одного солдата, який трохи розмовляв англійською мовою і сказав, що Росія напала на Україну, щоб не дати їй стати членом НАТО. «Але я думаю, він мене обманював. Я так і не зрозумів, навіщо вони це роблять», – додав сомалійець.

Статус іноземців, у цьому випадку, африканців і азіатів, поки невідомий – фізично вони перебувають у полоні, тобто є військовополоненими. Але за фактом вони найманці, а найманці не підпадають під Женевські конвенції. Їх статус має визначити суд, який поки що не розпочався.

«Поки що з ними поводяться як із військовополоненими згідно з Конвенцією. Можна сказати, що часто вони не потрібні країні походження, вони, звичайно ж, не потрібні Росії. Але якщо уряд їхніх країн зацікавлений, щоб їх повернути, ми готові це забезпечити», – зазначив Петро Яценко.

Говорячи про дім, Аділ та Річард зізнаються, що дуже сумують за своїми родинами. Річард довго розповідає про свою дочку, яка чекає на нього вдома і страждає без батька. При цьому коли мова заходить про плани на майбутнє, африканці несподівано заявляють, що не хочуть їхати додому.

– Я говорю собі іноді, що не можу почати з нуля. Якщо я повернуся до Сомалі, так, там моя сім’я, так, я буду щасливий, але я почну з нуля. Я шукатиму себе в Європі, проситиму міжнародні організації, будь-кого, щоб вони забезпечили нам хороше майбутнє.

– Тобто ви хочете залишитись у якійсь європейській країні?

– Так звичайно.

Річард погоджується з Аділем. На питання про те, а як же дочка, чоловік додає з таким самим сумним виразом на обличчі додає: «Нехай з нею буде Господь».

www.rbc.ua