Євген Щербина, фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
У Києві зареєстровано понад 4335 безпритульних – це число тих, хто звернувся у “Центр обліку бездомних громадян” по допомогу. У Будинку соціального піклування, який дає нічліг безпритульним, у 2019 році допомогу отримало 719 осіб.
Євген Щербина прожив більш ніж чотири роки на вулиці як безхатько. До цього він працював помічником продюсера в Radioaktive Film, знімав у Казахстані серіал “Марко Поло” від Netflix. Так сталося, що у 2014 році він залишився без роботи та грошей і через конфлікти з дівчиною пішов жити на вулицю, хоч і не планував, що його “відпустка” затягнеться надовго. За чотири роки про нього написав Instagram-проєкт suka_zhizn – так його знайшли друзі та колишні колеги. Сьогодні Євген живе разом з товаришем на квартирі, працює на фрілансі та пише книжку.
Розповідаємо про його досвід життя безпритульним: де жив, як знаходив гроші на їжу та чого боявся найбільше (цей матеріал розповідає особисту історію героя і не узагальнює досвід життя безхатьків), пише The Village Україна.
“Я знав, що йду в нікуди”
Мені 33 роки, я народився і виріс у Херсоні. У Київ приїхав вступати до університету. Так сталося, що за тиждень до мого від’їзду на навчання моя мама переїхала жити в Прагу. З одного вокзалу ми роз’їхалися в різні напрямки. У Києві я вивчився на лінгвіста, але думаю, не важливо, що написано в дипломі – освіту я здобуваю, зокрема, по життю.
У мене профільна мова іспанська, а друга – англійська. З третього курсу мене почали запрошувати перекладачем на різні проєкти з іноземцями. Перший раз знайшли мою анкету в інтернеті й запропонували перекладати. Це був рекламний ролик, який знімали іспанці. Мені це все дуже сподобалося: камери, світло, кіношники, біганина. Пізніше я почав працювати на постійній основі у продакшені Radioaktive як помічник продюсерки.
Я брав і фріланс – під проєкт і з дозволу керівника. Наприклад, знімав у Казахстані серіал “Марко Поло” (історичний серіал від Netflix – ред.) як продакшн-координатор. Це був неоціненний досвід. Мені треба було забезпечувати знімальний процес: від того, щоб завжди був мобільний зв’язок, до завдання знайти 50 метрів рейок. І це не два дні рекламу знімати, а 17 змін! Але мені було в кайф.
Я повернувся з Казахстану, а в продакшені криза. Це був 2014 рік, ми не мали закордонних клієнтів, а десь 85% всього доходу було зав’язано на них. Для українських проєктів знімати було зовсім не рентабельно. Відповідно, клієнтів – нуль, роботи – нуль.
У той час я жив з дівчиною, ми ледь не про весілля думали. Доходу не було, почали жити на заощадження. Мене це дуже гнітило, адже я не міг дати своїй коханій те, що вона хотіла. Одне наклалося на інше. Почалася “битовуха”: “У тебе нічого не виходить”, “Ти не мужик”. А я і сам себе пиляв кожну хвилину. Зрештою, зібрав речі й пішов. Я не образився. Просто зрозумів, що я для неї тягар і вона більше мене терпить, ніж кохає.
Склав речі в туристичний рюкзак. Поклав туди мінімум: спальник (я знав, що йду в нікуди), термоодяг (був кінець осені, і я вирішив максимально перестрахуватись) і запасні джинси. Телефон із собою не мав. А дзвонити кому? Думав, що дівчині буде легше без мене. І понеслося.
Звісно, я міг зателефонувати друзям і сказати, що в халепі. Вони знали мій характер і розуміли, що теоретично я міг утнути щось схоже. Але хто ж подумає, що нормальна людина може так психанути? Я дуже гордий і не вмію просити про допомогу. Не зміг переступити через себе. І вийшло так, що зателефонувати друзям – соромно, а збирати пляшки на вулиці – нормально. Мене ж ніхто не бачить. Я думав, що мене ніхто не шукав, але потім виявилося, що це не так.
“Найперший спосіб, яким безхатьки розв’язують проблеми, – через алкоголь”
У мене було з собою 200 доларів і 1 500 гривень. Якщо я і планував собі “відпустку”, то точно не думав, що вона затягнеться надовго. Звісно, я міг [за ці гроші] зняти гостел, але навіщо? Є ж спальник, який витримує 30 градусів морозу. Не можу приховувати – з’явився алкоголь. Це паскудно, але факт. Я практично ніколи не був тверезим: чарчинку тут, чарчинку там.
Я пив, бо не було куди себе приткнути. І подумав, що тепер я сам по собі. Коли живеш на вулиці, ти ні від кого не залежиш, не маєш відповідальності ні перед ким. Насправді це псевдовідчуття, бо ти однаково несеш відповідальність. Наприклад, якщо я хочу їсти, то маю піти й заробити собі копійчину. Якщо ліньки, то сиджу голодний. Усе просто. Такий собі неандертальський уклад життя.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Тому найперший спосіб, яким безхатьки розв’язують проблеми, – через алкоголь. Бо, коли ти вирубався у безпам’ятстві – тобі все одно. “Спьяну жизнь херово видно, даже легче жить”. Нафіга тобі їсти, якщо горілка – і вуглеводи, і вода. Тому безпритульні й сплять де-небудь, у мене хоч спальник був.
Зимував я на Дарницькому вокзалі. Там ганяють безхатьків, хоча якщо прикинутися “шлангом”, то ніхто не чіпатиме. Потім я знайшов одну тему: позаду будівлі самого вокзалу є технічні металеві сходи. Поліз глянути, що там зверху, і знайшов собі ничку. Там якраз проходила вентиляція, яка ганяла тепле повітря. У ній і спав.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
“Не можу згадати вечора, коли я лягав спати голодним”
Я ж помічник продюсера, звик вирішувати проблеми, які вирішити на перший погляд неможливо. Біля хрущовок є такі будиночки для двірників, де вони тримають інвентар. Я запропонував двірникові, що допомагатиму прибирати його ділянки, а він натомість дозволить мені там жити. Він добре до мене поставився і згодився на це. Та і його дружина, яка теж працювала двірничкою, постійно підгодовувала мене. Ми здружилися.
Прожив у підсобці майже весь час, поки нова двірничка не сказала: “Забирайся”. А в мене там “квартира-студія”. Невеличка, 14 квадратів. Біля дверей у мене стояло шкіряне зручне крісло, де я читав. Знайшов його на смітнику – не просмалене, не порізане. Далі табуретка як кухонний стілець, щоб салатики робити. Ще мав двоспальне ліжко, його віддали люди, яким я допомагав. Не знаю, як вдалося заперти його в цю кибитку. Біля ліжка стояла табуретка, а на ній – свічечка, книжечка.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Якщо пройти углиб, побачиш “гардероб”. Я знайшов велику віконну раму, набив туди цвяшків і вішав там речі. У мене було нормальне житло. А ще не в кожної дівчини є стільки взуття, як у мене було: кеди, берці, кросівки. Кажуть, що у нас люди бідно живуть. Але якщо полазити по смітниках, біля баків можна знайти багато речей, які спеціально залишають. Жіноче взуття – хоч зараз неси в магазин. Якось я знайшов баскетбольні кросівки в коробці з бірками. 300 доларів коштують, і чого їх викинули?
Душ приймав у гуртожитку, який був неподалік: потоваришував з комендантом і так домовилися.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Не можу згадати вечора, коли я лягав спати голодним. Я і книжку міг собі купити. Збирав пляшки, іноді “халтурка” підверталася. Усі мешканці будинку, біля якого я жив у “двірницькій”, мене знали. Я допомагав за гроші плитку занести й покласти, міг стіни полатати.
Одна мила жіночка, яка мені чай виносила, коли я взимку сніг розчищав, з’ясувала, що я лінгвіст. Слово за словом, і вона запропонувала мені бути репетитором з англійської мови для її дочки. Усе літо ми займалися двічі на тиждень, потоваришували. Потім восени до мене зайшов дядько зі словами: “Як ти міг таке зробити?” Виявилося, що це батько дівчини, і під цією фразою він мав на увазі, що в неї з англійської ледь 7 балів виходило, а тепер 11 балів. Я готовий ще раз вбити всі ці роки життя, щоб навчити таку дитину. Яка хоче [вчитися], але не має змоги.
Ніхто з мешканців будинку не був проти, щоб я жив у підсобці. Я не наркоман, “голлівудів” не влаштовував. Просто так ніхто б чаєм не пригощав. Коли нова двірничка прийшла, люди мене відстоювали, казали: “Ми звикли до нього, він як свій”.
Після цього спав у нежитловому будинку – точно не знаю, що саме там було. Здається, автосервіс. Там жив лише я та охоронець цієї будівлі.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Найбільше я боявся отупіти, втратити зв’язок з реальним світом. Тому я читав. Для мене було краще купити не батон, а пів батона і газету. З безхатьків спілкувався лише з одним чоловіком, який був на років 20 старший за мене і теж любив читати. Ми з ним обмінювалися газетами, журналами, книгами. І мали для цього спеціальну схованку, захищену від дощу. Нам було про що поговорити: реготали з “Бравого солдата Швейка”, згадували приколи з цієї книжки.
Книжки купував на барахолках, а “Швейка” знайшов біля смітника. Ще біля бака якось натрапив на 27 томів Горького, але не хотів його читати, тому здав на макулатуру, а за отримані кошти придбав собі дві книги.
Мій досвід нетиповий, якщо порівнювати з іншими безпритульними. Я намагався зберегти свої цінності. Наприклад, витрачав гроші на газети та книжки, а не на 100 грамів.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
“Серед безхатьків багато тих, у кого є освіта, досвід роботи за плечима”
Жодного разу за цей час я не потрапив у бійку. Навіть тим, хто фізично міг мене пограбувати, навіщо це здалося? Йду собі з пляшками, що з мене взяти?
У безпритульних, як у піратів, є “кодекс честі”. Вони одне одному допомагають. Якщо хтось має дві цигарки – одну тобі віддасть. Якщо одна всього, запропонує її на двох скурити. Мабуть, лиха доля зближує людей.
Серед безхатьків багато тих, у кого є освіта, досвід роботи за плечима. Когось вигнали з дому, когось розвели. Таких більше, ніж тих, хто “збухався”. Був один дядько, який мені в діди годиться – його викинула з дому рідна донька. Вони жили в “двушці” у хрущовці, дочка привела хлопця і заявила, що тато їм заважає. Забрала документи і вигнала батька. Він жив під балконом дому, де прописаний, де розташована його квартира, на яку він заробив власною працею. Це, мабуть, найжахливіша історія, яку я почув від інших безпритульних.
Мабуть, лиха доля зближує людей.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
“Я зрозумів, що мені це все набридло”
Були моменти, коли хотів повернутися до попереднього життя. Наприклад, коли прокидався і розумів, що треба заробити на їжу. Потрібно було встати вночі, незалежно від погоди, щоб до 10 ранку зібрати пляшки й здати їх. На пошуки сировини, скляних і ПЕТ-пляшок, йшло три-чотири години. Так уранці я мав гроші на їжу й цигарки. Якщо у мене були заплановані додаткові витрати, був час щось дозбирати, поки не закрився приймальний пункт. Десь 100 гривень на день було досить.
Я не снідав – пив лише чай. В обід міг зробити собі салат з огірків та помідорів, купити пів батона. У моєму раціоні завжди були свіжі овочі та фрукти. Інколи я міг собі морозиво дозволити. Скажу так: безхатько в нашій країні чомусь може жити набагато ліпше, ніж пенсіонер, який пів життя на заводі відфігачив. Так, він отримав від заводу квартиру, це вже добре, але не кожен пенсіонер може купувати собі свіжі фрукти щодня, а я міг.
Мені це все остогидло. Я хотів бути в соціумі. Я не міг просто сісти на лавці в парку і познайомитися з кимось. Бо кому я такий треба? Усі мене соромляться чи бояться. Я зрозумів, що треба щось робити. Часто помічав, що в житті, якщо ти справді чогось хочеш, воно підвертається під руку, головне не прокліпати.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
“Виявляється, комусь я на цьому світі ще потрібен”
Я ходив у пошуках пляшок, і він (засновник проєкту suka_zhizn, який залишається анонімним – ред.) мене побачив і запитав, чим допомогти. Сказав, що я не схожий на “бомжа”, бо тверезий, і спитав, де і як я жив. Я коротко розповів про себе, і так усе почалося.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Публикация от мы здесь помогаем людям. (@suka_zhizn) 30 Янв 2019 в 7:26 PST
Ми домовилися зустрітись. Він сказав, що може мене влаштувати робочим на будівництво, але попросив пообіцяти, що працюватиму. Там і житло якесь мало бути. Оскільки я не мав телефона, ми домовились зустрітись в конкретний час у конкретному місці. Але в нього з якихось причин не вийшло прийти. Я подумав: “Не прийшов, то не прийшов”. Так ми не бачилися три місяці. А потім він мене знову випадково зустрів, але вже в іншому місці. Записав зі мною інтерв’ю, написав про мене пост в Instagram, який побачили хлопці та дівчата з Radioaktive.
Посмотреть эту публикацию в Instagram
Публикация от мы здесь помогаем людям. (@suka_zhizn) 31 Янв 2019 в 7:16 PST
З’ясувалося, що мій найкращий товариш Антоха і Дана, продюсерка, помічником якої я працював, реально шукали мене всі ці роки. Це було для мене cумним відкриттям, відверто кажучи. Виявляється, комусь я на цьому світі ще потрібен. Разом з хлопцем із suka_zhizn мене приїхав забирати мій друг. Коли я його побачив, сказав: “Ну привіт, Єшо”. У нас така фішка була: тільки я називаю його Єшею. А потім наш спільний знайомий розповідав, що Антон казав йому: “Сиджу і плачу, п’ять років мене ніхто Єшею не називав”.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
“З будь-якої ями можна вилізти, якщо цього хочеш”
Сьогодні я живу усвідомленням того, що все це варто було пережити, аби ще раз такої фігні не зробити. Я впевнився в тому, що краще попросити [про допомогу], нехай навіть корона впаде і розіб’ється. Я знаю: за ті п’ять років міг би зробити набагато більше корисного. Мені за це соромно. Не сумно, а соромно.
Я впевнився, що з будь-якої ями можна вилізти, якщо ти цього хочеш. Кажуть “ранок добрим не буває”, але якщо ти прокинувся, у тебе є руки-ноги, ти бачиш сонечко, чим він не добрий?
Мені в Instagram писали люди з різних міст, навіть зі Стокгольма. Наприклад, таке: “Ми мріємо про десяті айфони та відпочинок на Мальдівах. А насправді ж треба так мало, щоб бути щасливим”. І це тішить, що я таким чином допоміг комусь зрозуміти, що щасливим можна бути й без айфона.
Зараз я працюю на фрілансі. Переважно беру переклади, бо ненавиджу зиму й хочу працювати вдома в теплі. Я палю приблизно 10-12 цигарок на день. Але якщо мені приходить переклад, то сідаю зранку і годині о шостій вечора згадую, що навіть не курив сьогодні. Мені вистачає грошей на комфортне життя. У продакшн хочу повернутися, але для цього потрібно поновити документи. Нещодавно був в Radioaktive – як додому потрапив.
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Фото – Анна Бобирєва для The Village Україна
Стараюся допомагати безпритульним. Сортую сміття, наприклад. Я ж знаю, які пляшки приймають, а які ні. От і відкладаю в окремий пакет ті, що можна здати.
Зараз пишу книжку про всі ті історії, які сталися зі мною. Друзі кажуть, що, знаючи мене, вийде другий “Шантарам”. Ця книжка не для продажу, просто для себе та друзів. Я погоджуюся на інтерв’ю, як ось це, у будь-який день. Бо, можливо, хтось прочитає і не зробить моїх помилок.