Звертатись по допомогу не соромно: ви не врятуєте нікого, якщо спершу не подбаєте про себе.
«Просто вбийте мене, просто вбийте мене», — повторював журналіст Джон МакКаскер поліцейським. Вони зупинили його машину після того, як він перевищив швидкість і зіткнувся з кількома автомобілями. Ще рік тому Джон жив і працював у Новому Орлеані, поки найбільш руйнівний в історії Сполучених Штатів ураган Катріна не спустошив усе довкола. Джон документував катастрофу, тож виїхав із міста зі своєю родиною чи не останнім. Та він і далі працював над цією темою: плавав на каяку затопленими вулицями, знімав руїни будинків, серед яких був і його власний. За кілька тижнів до річниці урагану Джон зірвався.
До роботи МакКаскер повернувся після місячної відпустки, протягом якої тричі на тиждень відвідував психотерапевта. Свій зрив він пам’ятав уривками. Історію Джона записало видання The Huffington Post, яке 2015 року опублікувало цикл матеріалів про важливість психологічної допомоги для журналістів, фотографів, документалістів і всіх, хто співпрацюють із медіями.
За статистикою, від 80 до 100 відсотків журналістів у своїй роботі ставали свідками подій, які їх травмували. Дехто сам був жертвою, декого залякували й переслідували через професійну діяльність, але стрес можна отримати, навіть не виходячи з редакції — просто переглядаючи фото і відео про чергове вбивство, аварію, зґвалтування абощо. Тому великі західні медіа починають дбати про психологічну підтримку своїх працівників. Українським виданням і журналістам також варто про це замислитись.
«У мене не виходить»
Чотири роки тому журналістка Маргарита Тулуп почала шукати для себе психолога.
Тоді вона вже писала про людей з інвалідністю, дитячі будинки, психоневрологічні інтернати, хоспіси тощо. Проблеми героїв впливали на Маргаритин емоційний стан. Вона зрозуміла: самотужки їй не впоратись, а звичайної відпустки буде не досить.
— Я була у психоневрологічному інтернаті й бачила дітей, які звідти ніколи не вийдуть, — розповідає журналістка. — Мені телефонувала героїня й казала, що в неї померла дитина й тепер вона не знає, як жити. Я говорила з людиною, яку зґвалтували. Журналістам навіюють думку, що, коли вже вони погодились на цю роботу, то мають бути згодні на всі ризики. Але я розуміла, що втрачаю себе, що мої герої забирають у мене забагато сил. Замислилась, чи зможу працювати в такому темпі ще бодай п’ять років. Зрозуміла: ні. Найпростіше було б зайнятись чимось іншим, але я люблю свою роботу й хочу робити її ще довго.
Маргарита погано уявляла, який спеціаліст їй потрібен. Вона не могла запитати поради в колег, адже серед журналістів не заведено зізнаватися в тому, що потребуєш допомоги. Два роки ходила до різних психотерапевтів. Їхні послуги були недешевими, але не давали результату. Це був провал.
Одного разу вона потрапила на тренінг для журналістів, які зазнали психологічної травми на роботі. Там вона вперше зустрілась із колегами, які теж потребували допомоги: воєнними кореспондентами, які розповідали, як не сплять ночами після того, як бачили поранення, вбивства, смерть дітей. Маргариті кортіло піти з тренінгу негайно, так некомфортно їй було серед цих людей: вона ж то війни не бачила, що вона знає про травму? Але залишилась на другий день із цікавості.
— Коли говорили інші, я весь час думала, що відчуваю приблизно те саме, хоч і не була на війні, — розповідає вона.
— Наступного дня ми всі зрозуміли, що говоримо різними словами про одне й те саме. Про роботу з героями, їхні маніпуляції, про стрес. Адже травму можна отримати, працюючи з будь-якою темою.
Американська асоціація психіатрів визначає психологічну травму як досвід зіткнення з загрозою, фізичною травмою або сексуальним насильством. Психологічну травму можна отримати, будучи учасником або свідком таких подій, дізнавшись, що такі події пережили родичі або друзі. Інша причина — постійний вплив негативних деталей травматичних подій. Наприклад, перегляд зображень насильства. За даними Міжнародного Центру журналістики і травми ДАРТ при Колумбійському університеті, який роками збирає дані досліджень про боротьбу журналістів із посттравматичним синдромом, медійники підпадають під усі ці пункти.
Ще одна проблема – синдром емоційного вигорання. Це реакція організму на тривалий вплив професійних стресів. Головною причиною вигорання зазвичай є перевтома, але факторів, які його спричиняють, багато: робота в полі (не обов’язково в зоні збройного конфлікту — мирні теми теж виснажують), конкуренція в редакції, проблеми з організацією роботи тощо.
— Жодна людина не створена для того, щоб ночувати на підлозі в аеропортах або в оселях незнайомих людей, не їсти, вставати серед ночі й бігти робити матеріал, бо десь вибухнув будинок, — каже Маргарита. — Репортери ж звикли сприймати це все як частину своєї роботи. Настільки звичну, що їм ніяково звертатись по допомогу, коли їхня робота їх травмує.
На тренінгу Маргариті пощастило познайомитись із психотерапевтом, який їй допоміг. Вона також усвідомила, що її робота не менш психологічно небезпечна, ніж робота воєнкорів на фронті.
— Мене часто запитують, як мені вдається так добре працювати. Я відповідаю: мені не вдається, — говорить журналістка. — Треба ставити допомогу собі в пріоритет, вибудовувати кордони. А це те, чого не вчать на факультетах журналістики — там на першому місці завжди аудиторія, суспільний інтерес. Насправді ж тут як у літаку: спочатку одягни маску собі, а потім дитині поруч. Поки не врятуєш себе, нікого не врятуєш.
Перш за все — людина
Маргарита ходить до психотерапевта вже два роки. Раніше зустрічалися двічі на тиждень, тепер рідше. Зараз більшість запитів, із якими вона приходить на зустрічі, стосуються вже не роботи, а особистого життя.
— Психотерапія не вирішить усіх проблем, — каже вона. — Розділити особисте і професійне дуже важко. Рівень стресу залежить також від твоєї життєвої ситуації. Спершу я думала, що маю проблеми з роботою, але не зі своїм життям, але це не так.
Центр ДАРТ радить звертати увагу на травматичні події в минулому (наприклад, чи втрачала людина когось із близьких), на її емоційність та темперамент, на те, чи має вона проблеми з вираженням емоцій. Ці чинники, про які навколишні часто не знають, можуть посилювати наслідки виробничого стресу.
Кризова психологиня Тетяна Конрад під час Революції гідності працювала у Психологічній службі Майдану. Тоді до неї почали приходити люди, які переживали стрес після перегляду новин. Пізніше серед них почали з’являтись і журналісти.
— Людська психіка — це система, — каже Тетяна. — Часом у систему закрадається «вірус»: інформація, яка може підірвати нашу опору на світ. Стрес від інформації накопичується, поки кількість не переходить у якість. Тоді відбувається збій, який поступово звужує наше сприйняття, робить його тунельним. Людина починає сприймати все в категоріях безпеки/небезпеки. Наприклад, воєнні кореспонденти говорять так само, як військові на фронті: «там легше», «там є ворог і є свої», «там не треба кожен раз щось вишукувати» тощо.
Людина у стресі перестає сприймати інформацію критично і втрачає можливість прогнозувати майбутнє. Вона не може ухвалювати рішення у складних обставинах. Почуває роздратування, не може заснути й розслабитися, робить помилки в роботі. Може починати зловживати алкоголем або приймати наркотики.
— Коли закінчується емоційний ресурс і починається вигорання, людина перестає бути собою, — каже Тетяна. — А коли закінчуєтесь ви, закінчується й ваш фах — журналістський зокрема. Як і ваше приватне життя. Чи воно того варте?
Крім журналістів, схожі ризики мають соціальні працівники, лікарі, вчителі, психологи, рятувальники, авіадиспетчери та інші фахівці, які працюють із іншими людьми та мусять оперативно ухвалювати складні рішення.
— До мене на консультації приходить перш за все людина, а не фахівець, — каже Тетяна Конрад. — Я працюю і з воєнними кореспондентами, і з журналістами, які пишуть на соціальні та політичні теми. Останні, наприклад, мусять часто писати про людей, чиїх політичних поглядів вони не поділяють, і переживають внутрішній конфлікт. Стрес може бути від роботи з будь-якою інформацією.
Колективний імунітет
The Huffington Post записав історії багатьох журналістів, які пережили травму і стрес. Більд-редактора Ейдана Саллівана, який редагував фото з матчу на британському стадіоні Гіллсборо 1989 року, коли загинула майже сотня людей. Або Кріса МакҐоніґала, який назавжди запам’ятав, як редагував фото двох мертвих палестинських хлопчиків, які загинули в Газі під час авіаудару. Жоден із них не бачив трагедії на власні очі, але обоє були травмовані.
— Про це мало хто говорить, але стрес і травма на роботі стосуються не лише тих, хто працює в полі, — каже Тетяна Конрад. — Травматичний вплив відчувають на собі новинарі, редактори, більд-редактори — всі люди, які обробляють матеріали, що надходять до редакції.
Це стосується й фрилансерів. Вони часто мають ненормований робочий графік, тож межі між роботою та життям стираються. За даними дослідження опитування ІМІ і Rory Peck Trust у 2018 році, 97% українських журналістів-фрилансерів відчували симптоми, які можуть свідчити про депресію. Водночас лише 39% хотіли б отримувати професійну психологічну допомогу.
— У пострадянських країнах турбота про себе вважається моветоном, — пояснює психологиня. — Коли людям пропонують звернутися до психолога, вони кажуть: навіщо? Я ж нормальний! Декому з журналістів доводиться просити в начальства відпустку, щоб привести свій емоційний стан до ладу. Я не знаю журналістів, що мали б нормований робочий день. У них у голові завжди тексти, відрядження, нові теми, герої. Але хіба є щось терміновіше за життя?
Тетянина знайома журналістка принципово не бере слухавку з питань роботи ввечері та на вихідних, не розмовляє про роботу на зустрічах із друзями, а у вільний час намагається займатись тим, що любить. Таким чином їй удається контролювати професійний стрес. Тетяна Конрад каже, що вихідні, здоровий сон і розваги дозволяють тримати психіку в нормі. Якщо ж ви відчуваєте ознаки вигорання, варто звертатись по професійну допомогу — індивідуальні консультації чи групову психотерапію.
Великі західні медіа організовують власні програми подолання емоційного вигорання у журналістів. Наприклад, інформаційне агентство Reuters має у штаті уповноваженого з психічного здоров’я та благополуччя. The Huffington Post розповідає, як The New York Times, Business Insider, Mashable та інші видання намагаються покращити умови роботи за допомогою природного освітлення, зон відпочинку з диванами в офісі тощо.
Маргарита Тулуп далі працює з чутливими темами. Зараз у проекті «Слідство.info» «Правосилля» вона розповідає про тортури, знущання й жорстокість в українських тюрмах.
— Люди, які хочуть подбати про себе, сприймаються як непрофесійні егоїсти, не готові покласти своє життя на вівтар журналістики, — говорить вона. — Це середовище не сприймає слабкості, в ньому не заведено підтримувати одне одного. Для мене було шоком те, скільки колег страждають на посттравматичний синдром — я не знала про це й ніколи з ними не говорила. Якщо люди самі не почнуть зізнаватись у тому, що їм потрібна підтримка, їм годі чекати, що хтось прийде й простягне їм руку допомоги.